Восьмирічна Маринка дуже полюбляла гуляти в парку. Ця місцина колись була справжнім лісом...

Жінка працювала в сільській раді архіваріусом. Хоча пів села не могли запам’ятати цю посаду...

Про білий халат він мріяв змалку. У родині не було медиків, але Василь бачив себе тільки в операційній...

Люда отримувала від Віктора, який мав чималу зарплатню, щедрі подарунки, а от Лізин Ілля на свою стипендію міг лише пригостити кохану цукерками...

На світанку Ярину розбудив дзвін. Вона сіла на ліжку, перехрестилася.

Вони опинились у Львові тоді, коли залишатись під бомбами та вибухами вже було несила.

Дивний був тоді час… Дивний і парадоксальний… Руйнували церкви та храми, знімали з них хрести і дзвони...

Зруйнована хатина якось гармоніювала з дощовим днем. Дощ плакав, а він – ні

Нова сусідка не вирізнялась нічим особ­ливим: середньої статури, середнього зросту, з коротким волоссям.

Максові було двадцять шість. До війни він працював у невеликій майстерні на першому поверсі сусідньої п’ятиповерхівки...

Одного осіннього вечора, коли я поверталася з лекцій, сусід-дідусь попросив мене зайти в гості й допомогти...

Ритмічний сигнал монітора вібрував у тиші реанімації, пекучим пульсом віддаючи у скронях зіщуленого чоловіка...

Сумне видовище нашого сучасного існування. Але сад щороку обдаровує цей світ яблуками, грушами й сливами.

Олені було сорок два. Вона працювала диспетчеркою вже понад десять років і знала своє місто так, як хіба що хірург знає будову людського тіла.

Тоня горнулася до грудей юнака, ховаючи на них розпашіле від сорому та щастя обличчя.

Максим був одним із синів відомого можновладця. Здавалося, долю хлопця та його брата-близнюка Остапа вирішили із самого їхнього народження.

Мариня стояла навколішки в кутку кімнати й заводила так, що здавалось, небо не витримає та, роздерши сиву пелену хмар, і собі заридає від жалю й розпачу.

… Я не міг її більше любити, не міг пробачити їй, не міг і не хотів.

. Рудий тепер зустрічав Степановича на автобусній зупинці, радісно махав хвостом і тицяв мордою в сумку...

Дочекалися того віку, коли можна спакуватись і переїхати на дачу. Добре, що вистачило розуму колись не продавати той клаптик батьківської землі.