Дивний був тоді час… Дивний і парадоксальний… Руйнували церкви та храми, знімали з них хрести і дзвони...

Зруйнована хатина якось гармоніювала з дощовим днем. Дощ плакав, а він – ні

Нова сусідка не вирізнялась нічим особ­ливим: середньої статури, середнього зросту, з коротким волоссям.

Максові було двадцять шість. До війни він працював у невеликій майстерні на першому поверсі сусідньої п’ятиповерхівки...

Одного осіннього вечора, коли я поверталася з лекцій, сусід-дідусь попросив мене зайти в гості й допомогти...

Ритмічний сигнал монітора вібрував у тиші реанімації, пекучим пульсом віддаючи у скронях зіщуленого чоловіка...

Сумне видовище нашого сучасного існування. Але сад щороку обдаровує цей світ яблуками, грушами й сливами.

Олені було сорок два. Вона працювала диспетчеркою вже понад десять років і знала своє місто так, як хіба що хірург знає будову людського тіла.

Тоня горнулася до грудей юнака, ховаючи на них розпашіле від сорому та щастя обличчя.

Максим був одним із синів відомого можновладця. Здавалося, долю хлопця та його брата-близнюка Остапа вирішили із самого їхнього народження.

Мариня стояла навколішки в кутку кімнати й заводила так, що здавалось, небо не витримає та, роздерши сиву пелену хмар, і собі заридає від жалю й розпачу.

… Я не міг її більше любити, не міг пробачити їй, не міг і не хотів.

. Рудий тепер зустрічав Степановича на автобусній зупинці, радісно махав хвостом і тицяв мордою в сумку...

Дочекалися того віку, коли можна спакуватись і переїхати на дачу. Добре, що вистачило розуму колись не продавати той клаптик батьківської землі.

«Яка красуня, – у приємному чоловічому голосі відчувалось захоплення, – помирає. Як жаль».

– Він був одружений. Я кохала його багато років. Він мене теж. Але сім’ї не залишив.

Знову хтось бездушний приніс під вікна живу істоту. Або приніс, або саме прибігло, бо на вигляд мало вже місяців чотири-п’ять...

Молодята хотіли просто піти і скромно розписатися. Для цього була одна вагома причина: вагітність нареченої...

– Вас підвезти? –
Вона завжди зверталася до мене на ви, хоча ми й працювали разом в одній установі більш ніж рік.

Того ранку я відчула, що щось має статися. Що неминуще сколихне звичний плин справ.