РЕВАНШ

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

З поразкою важко змиритися. Не має значення, у чому ти її отримуєш. У спортивному поєдинку чи в службовій кар’єрі, у супереч­ці з приятелем чи недругом, у боротьбі з поганими звичками своєї дитини чи навіть із власними. Часом потрібно знову зібрати сили й далі йти до мети, якщо вона шляхетна. Але бувають ситуації, коли варто гідно залишити поле бою, не прагнучи отримати реванш, який може створити значно більше неприємностей, аніж сама поразка.

Лариса не погоджувалася з останнім твердженням. Щоразу, коли згадувала про пережиті у школі приниження, у думках виринало: «Ви ще пожалкуєте про це! Я доведу вам…». А далі в уяві жінки поставали різні сцени з майбутнього, у яких вона й однокласники змінювали ролі. Наприклад, вона – шановане всіма медичне світило, яке врятувало сотні чи й тисячі життів, а хтось із них – потенційний пацієнт у довжелезній черзі до її кабінету. Чи, припустімо, Ларисі доручили очолити податкову інспекцію в їхній області – тут узагалі немає меж фантазії! Ось вони, зарозумілі дітки своїх багатеньких татусів і матусь, на колінах перед нею, благають, аби врятувала їх від краху! Найнижчий ступінь її помсти – крісло директора школи, до якої щоранку йшла, як на каторгу. Що ж, у ньому також можна потішитися владою над своїми шкільними «друзями», що приведуть своїх нащадків на навчання в її(!) школу.

Лариса мріяла про мить свого тріумфу не один рік, уявляла обличчя недругів, їхні здивовані очі. Це мало статися під час наступної зустрічі однокласників. Можливо, ті, хто першим запровадив цю традицію, і справді мали на увазі обмін тільки позитивними емоціями: люди зустрічаються зі своєю юністю, діляться здобутками, дякують наставникам за науку. Нині ж це часто демонстрування матеріальних і кар’єрних досягнень. І так вважає не лише Лариса. Після школи жінка підтримує спілкування лише з Вандою, яка була не просто однокласницею, а й вірною подружкою. Отож Ванда думає так само. На першу зустріч вона вирішила не йти.

– Поприїжджають машинами, які куплені за кошти їхніх багатеньких предків, а корчитимуть із себе Біла Ґейтса, нібито самі чогось варті. Мені ж немає перед ними чим хизуватися – місяць, як на роботу після вишу влаштувалася: посада маленька – помічник бухгалтера, зар­платня ще менша, проігнорую цю зустріч, – ділилася своїми міркуваннями в телефонній розмові з Ларисою, яка в той час перебувала на Крайній Півночі.

Які вітровії занесли Ларису з півдня України в засніжену тундру? Самолюбство, честолюбство, гордість, прагнення відплатити за роки принижень – усе те, що керує нами і в добрих, і, на жаль, доволі часто в поганих справах.

Лариса, звичайно, не мала наміру чинити над своїми кривдниками фізичну розправу – навпаки, хотіла остаточно вразити їх зверхньою милостивістю, але спочатку вона продемонструє свою вищість над ними тим, що має для них найбільшу вартість, – матеріальними статками.

У ті часи пересічному громадянинові нелегко було потрапити на заробітки за кордон. І бюрократична тяганина з оформленням документів, і відсутність фінансових можливостей ставали часто непереборною перешкодою на цьому шляху. Для Лариси, яка щой­но закінчила торгівельний технікум (інститут залишився у мріях, бо росла без батька, у сім’ї ще з двома меншими сестричками), дорога простяглася у протилежному напрямку.

Того літа після п’ятирічної відсутності в гості до матері завітав рідний брат. Він, як і багато хто з українців, змушений був у пошуках кращого життя покинути свою Батьківщину. Людей обурювало те, що на такій щедрій землі, так важко працюючи, живуть більш ніж скромно. Преса, телебачення пропагували переваги «радянського раю», а для більшості його мешканців згущене молоко, шоколад були нечуваною розкішшю, автомобіль і поготів. І тут раптом з’являється шанс на гідне життя – робота на Півночі. Так, умови там нелегкі, але ж і зарплатня в рази вища. А хіба тут не гробить здоров’я на полях і фермах, де левову частку роботи виконують вручну? І день ненормований – від сходу сонця і до пізнього вечора. Тож їхали за багато тисяч кілометрів від дому. Дехто згодом забирав туди сім’ю, а хтось створював там нову. Ларисин родич, оселившись у місті, яке тепер називають газовою столицею росії, пішов працювати на будівництво. Зводив будинки для нафтовиків, заочно закінчив будівельний технікум і незабаром отримав службове підвищення: його призначили виконробом.

– В Україну я, найімовірніше, не повернуся, хіба що у відпустку приїжджатиму, – розповідав сестрі. – Там маю гарну квартиру, там нарешті відчув себе людиною, яка може дозволити собі купити те, що бажає.

Дядько Іван привіз племінницям багато подарунків, зокрема і смаколиків. Уперше у своєму житті Лариса відчула смак червоної риби, бо, хоч у міських магазинах цей делікатес інколи з’являвся, їхній сім’ї він був недоступним. А коли мамин брат повів Ларису та її сестричок у ювелірну крамницю й запропонував вибрати кожній по золотому ланцюжку, сумнівів у неї не залишилося: потрібно будь-що потрапити в те благодатне місце, яке дає людині такі неймовірні можливості.

– Що ж, я не проти, – погодився дядько Іван, коли попросила його про допомогу. – Їдь, але будь готова до того, що спочатку, радше за все, доведеться попрацювати звичайною прибиральницею: там на високо­оплачувані місця свої черги. А згодом у магазин продавчинею тебе влаштуємо. Далі все залежатиме від тебе.

Лариса ледве дочекалася закінчення дядькової відпустки. Усю дорогу до міста, з яким пов’язувала свої надії, налаштовувала себе на наполегливу боротьбу. Була впевнена, що має достатньо сил і розуму, аби стати на голову вищою за тих розпещених Вікусь, Аліс, які гнобили її своєю зневагою в класі. І, звісно, вона змусить розкаятися у своїй величезній(!) помилці Романа – її палке і водночас нещасливе кохання…

Ох, ті проблеми із зайвою вагою… Не одній дівчині вони допікали, не одна думала, що, варто їх позбутися – і все зміниться на краще. Лариса в це вірила, тому енергійно взялася знищувати злощасні кілограми, тільки-но переступила поріг підліткової пори, і прізвиська булка, жиртрест, бегемотиха тощо почали її боляче ранити. У ранньому віці дівчинку називали булочкою, пампушечкою, і це звучало мило. А от у середніх класах почалися неприємності: однокласники не хотіли приймати Ларису у свою команду на уроках фізкультури, бо через незграбність дівчини вони програвали, шкільний хореограф не взяла в танцювальний гурток, бо псувала своїм виглядом гарну картинку під час виступів. Дуже швидко Лариса опинилася за межами активного життя шкільного колективу. Їй уже самій не хотілося їхати з однокласниками на екскурсії, йти в кінотеатр.

– Не звертай на тих ненормальних уваги! – намагалася підтримати Ларису Ванда, єдина у класі, хто не відмовлявся сидіти з нею за однією партою та захищав від глузувань. – Хворим не дивуються. Насправді то все через заздрість: розуміють, що їм да-а-леко до тебе, от і намагаються хоча б якось дошкулити тобі.

Лариса була здібною ученицею: щороку ставала призеркою районних та обласних змагань із математики, історії, хімії. Педагоги пишалися нею, неодноразово відзначали її досягнення на шкільних лінійках грамотами та подарунками, але чомусь не змогли вчасно скоригувати ситуацію зі зневажливим ставленням однолітків до надмірної повноти Лариси. Коли дівчина під час загального заходу виходила по свою нагороду, нерідко вслід їй лунали ті самі образливі прізвиська, щоправда, не так відверто голосно: все-таки «жартівникам» не хотілося розбірок з учителями. Ті, звичайно, дещо чули, але вважали, що не потрібно привселюдно акцентувати на цьому увагу – достатньо буде присоромити такого гострослова наодинці, і він одразу порозумнішає. Як же вони помилялися! «Дітки» дорослішали, зростав і їхній цинізм, а зневага ставала щораз відвертішою.

– Слухай, Яроцька, ти б дезодорантом користувалася, бо від тебе за кілометри потом тхне! – морщила свій бездоганний носик їхня однокласниця-модель Аліса.

Не встигала Лариса відбитися від несправедливого нападу (бо таки милася регулярно), як з іншого кінця кабінету летіла на догоду красуні ще одна в’їдлива репліка:

– Їй не вистачило одного – скинемося на всю упаковку!

Спочатку Лариса плакала чи починала відсварюватися (це ще більше провокувало кривдників), не хотіла йти до школи. Озлобилася на всіх: і на кривд­ників, і на тих, хто не ображав, а лише мовчки спостерігав за її приниженням, і на вчителів, які не могли захистити її від цькувань. Лише пізніше, дізнавшись, що вони не раз розмовляли з учнями на цю тему, змінила своє ставлення до педагогів. Особливо вдячна класній керівничці за її тепле ставлення і цінні поради.

– Мене дуже обурює бездушність твоїх однокласників, і, повір, я намагаюся достукатися до їхньої свідомості та сумління. Але слово, на превеликий жаль, не завжди відразу впливає, а застосовувати інші методи впливу вчителі не мають права. Можна, звісно, змусити дітей мовчати у присутності дорослих, але тобі однаково доведеться зустрічатися з ними наодинці – хто тоді тебе захищатиме? Тож, як говорять спортсмени, навчися тримати удар самостійно. Не дай збити себе з ніг ні тепер, ні будь-коли в житті!

І Лариса навчилася цього! Почала ігнорувати образливі закиди або відбивала їх влучними стрілами, цілячи ними в посередність так званої еліти класу, яка не «задурювала» свої голови знаннями. А паралельно постійно боролася зі своєю вагою, яка стійко трималася, незважаючи на зусилля дівчини. Виснажливі дієти, щоденні фізичні навантаження допомагали позбутися кількох кілограмів, однак не зробили Ларису стрункою і привабливою в очах протилежної статі, про що мріє кожна сімнадцятирічна дівчина.

Лариса марила Романом. Вродливий, зі спортивною статурою однокласник був об’єктом обожнювання не однієї шкільної красуні. Знаючи про це, він уміло користувався своїм впливом. Перебирав дівчатами, готовими заради його прихильності на будь-які поступки. Ларису також не обділяв увагою: доручав їй писати за нього реферати, домашні твори, списував у неї контрольні. А вона раділа з того, що хоча б у такий спосіб спілкується зі своїм «небожителем».

Хлопець чудово розумів, що саме змушує Ларису виконувати роль його шкільного пажа, але був великодушним – вдавав, наче ні про що не здогадується, хоча для себе визначив: дівчина з такою зовнішністю аж ніяк не може сподіватися на його кохання. От Аліна – то зовсім інше! Довгонога красуня з чудовою фігурою, з досконалим обличчям. Вони з нею – зразкова пара, якою захоплюються і друзі, і просто знайомі. Навіть зовсім сторонні люди на вулиці проводять їх зацікавленими поглядами. Тут усе зійшлося: до гарної картинки як доповнення – непогані матеріальні статки батьків кожного. У нього татусь керує заводом електроприладів, в Аліни батько – директор чималенького універмагу. І хоча Алінка погано знає хімічні й фізичні закони, не уявляє, як готувати борщ чи холодець, вона однаково для Романа найкраща дівчина у світі! І він поблажливо підсміюється з її відірваності від земних проблем: ну, навіщо його богині знати про такі дрібниці?

Як же страждала Лариса, спостерігаючи за закоханими! Дивилася на себе у дзеркало й усвідомлювала: цей хлопець ніколи не буде її.

На випускний вечір Лариса не пішла, хоч як вмовляла її Ванда. Не хотіла терпіти додаткові муки. Отримала атестат наступного дня і з полегшенням зачинила двері своєї альма-матер, що так і не стала для неї рідною.

Хоча вчителі радили Ларисі вступати до вишу, вона, знаючи, як важко матері самій піднімати на ноги трьох доньок, обрала торгівельний технікум і вже за два роки отримала диплом молодшого спеціаліста. Почалися пошуки роботи, і тут, на її щастя, приїхав рідний дядечко. Він і раніше підтримував сестру, яка з першим чоловіком, від якого народилися Лариса та її середня сестра, розлучилася через його пияцтво і через те, що любив простягати до неї руки. Батько наймолодшої сестрички загинув в автокатастрофі. Дядько Іван не відмовився допомогти й цього разу.

За вікном потяга, що наближав Ларису до заповітної мрії, блимали пейзажі, скупі на барви: початок осені на Півночі нагадував перші грудневі дні на Батьківщині. Але дівчині було байдуже до тієї одноманітності – її уява малювала яскраві картини успіху, які вона незабаром продемонструє перед своїми ворогами – колишніми однокласниками.

Чужа сторона зустріла Ларису холодним дощем, вітром та вересневим морозом. Сонце тижнями не з’являлося на небокраї. Пізніми вечорами в місті, освітленому ліхтарями, було ясніше, ніж уранці чи вдень. Ларисі дуже хотілося повернутися додому, де в цей час було ще тепло, сади пахли спілими яблуками та грушами, барвисті клумби милували зір і, що найважливіше, у вікно зазирало сонце, а не оце вічно сердите, затягнуте сіро-зеленою пеленою небо. Але Лариса згадувала зневажливе ставлення до себе шкільної «еліти» і відкидала геть ті думки.

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.