ВІДТАЛИ НЕБО І ДУША

Передплата онлайн: https://peredplata.ukrposhta.ua/

Ліля готувала вечерю – смажила картоплю. Шматочки були ідеального розміру й правильної форми, сковорідка прогріта рівно настільки, наскільки потрібно. Ще двадцять хвилин – і на білосніжній тарілці викладено акуратну гірку картоплі із хрусткою золотавою скоринкою.

Жоден шматочок не пригорів і не був сирим. Потім дістала солоні помідори з банки. Холодні, з прозоро-червоною тонкою шкіркою, вони поблискували на столі мокрими від розсолу боками. Ліля застелила хлібницю серветкою в темно-коричневу клітинку, нарізала трикутниками житній хліб. Він чомусь дуже кришився, тому з буханки вийшло лише декілька куснів таких, як потрібно.

«Ідеально!» – подумала Ліля й покликала чоловіка. Він шумно всівся на табуретку, оглянув стіл і сказав вередливо:

– А котлетку?

Ліля мовчки зітхнула. На котлетки наприкінці місяця грошей не вистачало. Вона працювала економістом на державному підприємстві, чоловік – водієм «швидкої допомоги». Дорослий син лише почав навчатися в технікумі. На омріяний універ коштів, на жаль, не назбирали.

Сиділа, підперши голову рукою, і дивилася, як чоловік їсть. Насправді йому було однаково, якого кольору серветка чи як порізаний хліб. Золотаві шматочки картоплі блискавично зникали з тарілки, і з такою самою швидкістю в Лілі псувався настрій. Вона знала, що буде далі, до найменших подробиць. Зараз він, не дивлячись, клюне її в щоку, скаже: «Чай не забудь…».

На цьому їхній спільний час вичерпано. Залишок вечора, а може, й пів ночі, належатиме не їй, а дивану й телевізору. Так триває вже багато років. Лілі набридло все: чоловік, цей вечір, ця квартира. Жінка надягнула гумові рукавички й почала мити посуд. Вода текла погано, а іноді починала шипіти й бризкатись. Відремонтувати кран чоловік обіцяв уже давно, але поки що так і не зважився на цей героїчний поступок, а може, забув. Бо Ліля ніколи не нагадувала. Вона була жінкою-відмінницею. Ніколи не підвищувала голосу, не пиляла й не скаржилася – не шипіла і не бризкалась, як оцей поломаний кран. Їхня квартира мала майже стерильний вигляд. Відпрасовані штани й сорочки чоловіка акуратним рядком висіли в шафі. Постіль і рушники пахли свіжістю і квітами. Як і сама Ліля. Ніяких засмальцьованих халатів із запахом борщу. Струнка та доглянута. На це йшло дуже багато сил і часу. Але вона не вміла й не могла по-іншому. Є такі люди – перфекціоністи. Вони вірять у те, що ідеал існує, і його можна досягти. У Лілі це була майже хвороба. Вона взагалі тяжко сприймала цей неідеальний світ. Він її дратував. Просто не могла зрозуміти, як можуть вживатися поряд бруд і краса. Колись Ліля бачила – на зупинці волоцюга, за пляшку горілки, читав вірші Пастернака. Хотілося крикнути: «Замовкни!». Її почало нудити. Гармонія була порушена. Організм Лілі не сприймав цього.

Слова, ніжні й сильні, неймовірно прекрасні, перемішуючись зі смородом перегару й давно не митого тіла, падали в калюжу, й по них топталися брудними чоботами… Цілий день після цього Лілі було зле. Колись подруга їй сказала: «Ти хвора! Опануй себе. Бо в тебе стане серце від такого життя».

Та серце не ставало, і Ліля жила далі. Мила, прибирала, готувала, робила зарядку, рахувала рентабельність. Вночі лягала поруч із чоловіком і слухала його хропіння. Знала: він має коханку. Веселу, біляву медсестру. Схожу на ляльку – гарненьку й пусту. З такими легко і приємно. Але розлучення не входило в плани Лілі. Бо ідеальна сім’я повинна бути лише в повному складі: мама, тато і дитина. Та з кожним днем, з кожною хвилиною, з кожним шматочком смаженої картоплі її роздратування росло. Воно ходило за нею назирці й дихало в потилицю. Не допомагало нічого. Ні робота, ні улюблені книги, ні подруги. Ліля зрозуміла: бракує кохання, як кисню. У неї було «кисневе голодування». Серцю, легеням, усій Лілі не вистачало любові. А якщо в когось чогось не досить, то має бути той, у кого цього занадто багато і йому неодмінно потрібно цим поділитися. Такий закон Всесвіту.

Дякуємо вам за передплату газети онлайн