ТАК ХОЧЕТЬСЯ ЖИТИ, ПРОСТО ЖИТИ…

– Слухай, а я тебе не затримую? Ти, може, зайнята? Якщо тебе чекає чоловік, то кажи, не соромся. Бо сама знаєш, язик у мене без кісток, можу до вечора теревенити.

Світлана знітилася. Якось не хотілося перед Славою оголювати душу, ділитися особистим, наболілим. Зрештою, чим особ­ливо хвалитися? З чоловіком якось не склалося, недовго й прожили, розбіглися.

Життя крутилося навколо школи, уроків, коротких посиденьок з Мартою на перерві. Тож і Славі сказала просто, не вдаючись до зайвих пояснень:

– Ми тут у справі з братом, пам’ятаєш мого малого? Зараз підійде, але, звісно, що ти його не впізнаєш.

Славка аж у долоні заплескала. Так, звісно, вона не пам’ятає. І якби він підійшов цієї миті, невідомо, чим би закінчилася ця розмова. Але Гордій був зайнятий, тому свідком розмови між сестрою та однокласницею не став.

…Це вже пізніше, коли Світлана воскрешала у своїй пам’яті кожен фрагмент розмови, пригадала оті дивні, як їй тоді здавалося, слова: «Неправильно все це, неправильно…» Неправильно, так, неправильно, коли хтось без ротацій сидить на «нулі», а хтось переконаний, що він не народжений для війни і та клята війна зовсім його не обходить. Але її Гордій був переконаний, що та війна так швидко не завершиться, не треба себе заколисувати й тішити примарними ілюзіями. Треба в тому смертельному герці бути витривалими, впертими, бо назад немає вороття. «Неправильно, що за повісткою пішов у військо, – Гордій надсилав сестрі такі розлогі повідомлення, що Світлана порівнювала їх з новелами. – І я завжди знав, що рано чи пізно опинюся у війську, треба було зголошуватися ще раніше, та сама знаєш наші проблеми…»

Світлана читала, навіть не помічаючи, що сльози падають на блискучий екран телефона, а вона навіть не намагається піднес­ти до очей хустинку. «Сама знаєш наші проб­леми», – відлунювали Гордієві слова. Так, вони з братом малим свій фронт – боролися за життя мами, хоча розуміли, що шансів їм доля майже не залишає. Після кількох інсультів її вдалося врятувати, але третій став фатальним… Тож Гордій не тікав і не ховався, він бився і в тилу, бо повернути здоров’я найріднішій людині – то було для нього святе.

Зізнавався сестрі, що після смерті неньки так боляче і неймовірно самотньо йому ніколи не було, а тут, в армії, трохи віді­йшов. Врятували зайнятість, життя в постійній небезпеці, коли ходиш, наче по лезу бритви…

«От і знадобилися мої знання айтішника, – писав Світлані, – тому в навчальному центрі мені відразу визначили напрям – оператор дрона. У моєму підрозділі безпілотних літальних апаратів всі аси, є в кого вчитися і на кого орієнтуватися. Я спочатку дивувався, наскільки розлогими є обов’язки оператора. Періодично дистанційно мінуємо території в тилу ворога, а за потреби доставляємо нашим піхотинцям на передову продукти, воду, боєприпаси та інші потрібні речі».

Гордій вчився, тренувався, радився з побратимами, тож невдовзі мав власні вагомі результати. Світлані хотілося ділитися прочитаним ледь не з усім світом. От тільки з прикрістю відзначала, що інтерес до наших вояків-захисників якось так поступово зникає. З якогось дива повіяли зовсім інші вітри. Повіяло чимось затхлим, гнилим, ніби розворушили застояне болото.

Героями дня стали чоловіки без честі та гідності, які шукали будь-яку нагоду, аби не служити, не воювати, не допомагати хлопцям на передовій. Світлана пам’ятала, як на початку війни будь-яку звістку про героїв-захисників сприймали із вдячністю, захопленням і гордістю. І раптом щось змінилося, ніби на грішну землю впало небо – і все перевернулося догори дригом. Чоловіків, яких назвали ухилянтами, раптом почали толерувати в суспільстві, їх розуміли та підтримували. Світлані хотілося заволати: «А як же ми? Як наші родини? Чому наші повинні стояти на передку без жодного шансу на ротацію?».

Треба ж було ще тій Славці Струменній невчасно потрапити на очі Світлані. Славка завжди була охоча потеревенити й попліткувати. І от почала розповідати, у скільки їй обійшлося «відмазати», як вона сказала, своїх хлопців. Чоловіка, племінника, двоюрідного брата… Зі сміхом розповідала, як один з них з такими самими «друзями по нещастю» переходив кордон… Про те, як щось пішло не так, але потім вони все-таки «просочилися» та опинилися за кордоном. Оте Славчине «просочилися» так різонуло Світлані по живому, наче скальпелем. Обурювало те, що Струменна не соромилась, а хизувалася. Мовляв, шо тут такого, всі так роблять. А ті, хто не має «бабосиків», ті, звісно, мають відпрацьовувати. Так і сказала – зі сміхом, з гигиканням.

– Племінника в школу прилаштувала, – скалила зуби Славка. – Слухай, не уявляєш, як це важко! Переповнені ті школи педагогами-чоловіками, мають бронювання. О, до речі, ти Гордія до себе чому не забрала?

Тоді Гордій ще не одержав повістки, але не тікав і не ухилявся. Славці ж відповіла:

– Знаєш, він не збирається сидіти під моєю спідницею, це не про Гордія…

– Та я хіба проти? – знизала плечима Струменна. – Просто сенс який? Піти й загинути ні за цапову душу?

– Чому ж ні за цапову? – всередині у Світлани все закипало. – Ти ж історію знаєш? Хоча б побіжно?

– Світланочко, ну яка історія? – Славка позіхнула. – Навіщо мені в тих історичних скелетах копирсатися? То все балаканина, бла-бла-бла. А ти якась дивна, тю! Лекції мені збираєшся читати? Та хай ті депутати з усіма мажорами йдуть, чого простий люд гинути повинен? – Славка розійшлася не на жарт.

Звісно, читати Славці лекції про те, як ми вже програвали державність – справа невдячна, але Світлана, історик за фахом, теж не змовчала.

Української Народної Республіки не втримали, і причин історики називають чимало: і невдалі дипломатичні рішення, недостатня пропагандистська робота, а найголовніше – зволікання з формуванням власної армії. Українці не мілітаризува­лися – і так тривало впродовж століть.

Світлана пригадала, як відкривала для себе видатних українців, імена яких були забуті впродовж десятиліть. Бо кликали українців до боротьби й випалювали вогнем оте малоросійство, що важкою каменюкою висіло на тілі нашого бездержавного народу. Поет і письменник Євген Маланюк, колишній сотник армії УНР, залишив такі гіркі та пророчі слова. Ніби про сьогодення. Про нашу жорстоку добу: «У нас була територія, величезні склади зброї. Але ми програли визвольну війну. Ми її майже не “грали” – ми не хотіли воювати. Бог дав нам єдину на землі країну: немає на світі такого підсоння, таких краєвидів, такої щедрості ґрунту, такого здоров’я, роси. “Нема на світі України, немає другого Дніпра”. Але ми не захистили цієї країни, бо ми її майже не захищали. Не можна жити на “дурничку”. Не можна довго існувати “в кредит”. Не можна існувати історично, тобто бути на Землі, не виконуючи обов’язків, що їх земля покладає на насельників…»

Оцінка Маланюка безжальна, але справедлива. А далі що? Людські долі на тілі історії… Коли Україну фактично роззброїли і вона опинилася бея ядерної зброї – то був початок кінця. Найбільш фатальна помилка, за яку розплачуються українці. Ні, вони не заявляють про свої права, коли в небезпеці рідна земля і батьківська домівка. Не шукають бронювання, не кивають на можновладців, не тікають, не переховуються. Вони взагалі не звертають уваги на все, що не стосується справи. А вона, ця справа, одна-єдина – захист своєї країни, бо Україна у вогні. І поки вони воюють, тил поступово деградує. Немає єдності, немає розуміння, що жити за принципом «все для фронту, все для перемоги» – не примха і не декларація. Це – необхідність, бо якщо втратимо державу – чи зможемо вже колись відродитися?..

…Гірко й боляче після тієї зустрічі. Життя – контраст, чорне та біле на рушнику долі. Хтось на боці світла, хтось способом існування обрав темряву. Так, кожна людина – жива істота – боїться за своє життя. Та чому тягар війни розподіляється так нерівномірно? Чому хтось мусить жити на війні без права на ротацію, а хтось кидає, наче каміння, страшні слова: «Я вас туди не посилав».

І як про це дізнаватися Гордію та його побратимам. Як воювати, вірити в народ і перемогу, коли вже не воїни-захисники, не герої, а дурні, які не зуміли заховатись? Ділилася наболілим з Мартою, читала його листи. А кому ще нести свій біль? Не так уже й багато охочих вислухати, бо ж не окраєць хліба несеш, а свою біду…

«Так хочеться жити, просто хочеться жити, коли вже весна на крилах тепло принесла…

Коли на межі ти щодня, і життя вислизає щомиті, так хочеться бути… Губами запеклими пити росу…» – голос Світлани тремтить, вона намагається себе опанувати, але… Гордій шле поетичні рядки, і стає зрозумілим, що кожна його вісточка може бути останньою… Бо запеклими губами п’єш росу не з доброго дива. І коли розумієш, що там, за твоєю спиною, не завжди підтримка, надійне плече, а натомість… Що з нами відбувається, людоньки? Чому замість міцного, як кулак, тилу, знову причаїлася зрада-зрадонька? Чому ж ми вкотре опинилися перед сакральним та одвічним: «Бути чи не бути?». Чому так? Чому війна не протверезила, не довела до пуття всіх тих, хто зневажливо цвіркав крізь зуби: «Це не моя війна… І я тебе не посилав…»

…Гордій про ту розмову зі Славкою так і не дізнався. Світлана не переповідала, бо навіщо? Навіщо рвати душу собі й братові? «Ну, а ми… – писав Гордій. – Ми в пеклі. Ми можемо не повернутися. Але ж, дідько забирай, хтось мусить виконувати ту каторжну роботу, бо коли прийде москаль, він не питатиме ні про що. Він вбиватиме і нищитиме все, що лишиться на нашій землі. Тому будемо тут до останнього… Прикро лише, що ми так і не стали єдиним цілим».

Гордій не просив комусь розповідати чи передавати все те, що він писав. Але відчувалося, що така потреба була. Прагнув виговоритися. Хотів, аби його почули… Бо коли «життя вислизає щомиті, так хочеться жити… так хочеться бути…» Світлана перечитувала ці щемкі рядки Марті й ловила себе на думці, що її коло близьких по духу людей настільки обмежене, що вона навіть не знала, з ким могла поділитися цієї правдою про війну, передати вісточку про воїна, який у смертельному герці прагне вижити… Адже те життя вислизає щомиті, бо те життя надто крихке…