КОЛИ Я БРЕШУ

– У тебе все? – спитала вона тим самим стриманим тоном.

– Ні!

– Я слухаю.

Я мовчала.

– Ну? – повторила вона. – Що ти ще хочеш сказати?

Нічого. Я не змогла зробити нічого, окрім того, як кинути слухавку.

Тобі зателефонувала відразу після цього.

– Я сумую, – повідомила. – Зустрінемось сьогодні?

– Ні, маленька, сьогодні не можу, – відповів ти.

– Чому? – так, я дозволила собі вибаг­ливий тон.

– Маю роботу, – до моїх інтонацій тобі було байдуже. – Пам’ятай, що я все-таки театральний режисер. Вас у мене багато, а я у вас один.

Репліка прозвучала двозначно. Я роздратовано жбурнула телефон об стіну.

Єдиною! Я буду єдиною або ніким! Так! Так! На роль нікого я також була згодна. Але ж ти вже дав зрозуміти, як багато я важу для тебе. То чи могла я тепер просто відмовитись? Від тебе? Від нас? Від нас із тобою?..

А за день ми знову зустрілись. Так, наче й не розлучались. Так, наче це хтось інший наважився телефонувати на твій домашній номер, щоб поговорити з тією, яку я тепер ненавиділа.

Я готова була попросити вибачення за свій учинок. Не в неї. У тебе. Готова була виправдовуватись своїми почуттями. Та це було зайве. Вона не сказала тобі. Вона не те що сцени тобі не влаштувала, а просто проігнорувала мене. Не приховала навмисне, а не надала цьому ніякого значення.

Ця її вишукана манера принижувати… Розтоптати – без жалості, без крику і без жодних лайливих слів… Для неї я справді була лиш брудом.

А для тебе?.. Ким я була для тебе насправді?..

– Не вірю! Не вірю!

Ще дужче ранило те, що мене ти вважав посередньою акторкою. Під час репетицій я, бувало, й до істерики доходила.

– Як… як?... – затинаючись від сліз, намагалась будувати більш-менш адекватні репліки. – Як мені… грати це?..

– Це ти мене питаєш?!! – ти дивився на мене, як на скриньку для коштовностей, у якій їх не було. – Ти – артистка! Ти повинна відчувати! Та гроза б тебе побила! Ти – матір, у якої загинув син! Що може бути в її душі?!!

– Я не знаю…

– Звісно ж, не знаєш! Звідки тобі знати?! У тебе найбільша трагедія в житті – це зламаний ніготь! А на дідька тобі знати?! Ти грай! Чуєш?! Грай! Бреши! У кожному слові бреши!

І я брехала. Промовила вивчений текст потрібною інтонацією. А ти радів. І вірив. Тепер вірив. Знав, що я брешу, і вірив. І пишався.

І тієї святої миті починав бачити в мені талант. Не лише коханку, а й колегу з творчого цеху. Рівного партнера з однаковими ресурсами. Ту, кому можна довірити важливе.

Може, тому я й була з тобою так довго.

Вже на другому курсі з твого благословення я отримала невеличку роль у фільмі. А на третьому і в театрі почала часом з’являтись. Чи раділа я? Скажемо так: ти мені був потрібен більше, ніж усе це. Проте я чемно користувалась усіма благами і щиро дякувала за них.

Твоя дружина мені не докучала. Я їй також. Ми жили у вдаваному незнанні про існування одна одної. Скажу більше: за увесь цей час чула я її лише раз, але не бачила жодного. Та, незважаючи на все, я знала, що вона є. Вона стояла між нами мовчазним льодяним фантомом. Чимось нерухомим і статичним. Міцним древом твого подружнього життя, з якого жовтим осіннім листям злітала кожна твоя коханка. За винятком мене.

Я знала твердо: ти будеш або зі мною, або з нею. Більше ні з ким. І марила. Марила про те, щоб займати хоч на крихту більше місця у твоєму житті. З твоєю допомогою після закінчення п’ятого курсу я влаштувалась на постійну роботу в театр. Там мене цінували. Але вже не через тебе, а тому, що… що я й справді на це заслуговувала.

Я знову брехала, а мені вірили. Стояла перед величезним залом і безсоромно плела художні бздури правильною інтонацією. Тепер це було легко. Я навчилась.

Навчилась…

Навчилась волокти завмерлою ношею цей гіркий, потворний досвід – подарунок від тебе. Для чогось він мені був потрібен. Щось я мала зрозуміти. Плекала поле зів’ялих соняхів, яке ти посадив у моїй душі. Склеювала уламки власних надій дурнуватою вірою. Марною вірою. Вірою, що була лиш тимчасовою анестезією від болю…

Сідала навпроти дзеркала й годинами тренувалась. Текст я написала вже давно, та не уявляла, як казатиму його тобі. Тому й мучилась над ним. Кожне слово вивчила назубок, кожну інтонацію пропрацювала до автоматизму, кожен жест – руки, обличчя, тіло – зробила частиною свого монологу. Зіркового, історичного, переможного.

Та то було лиш дзеркало. Промовити це все, дивлячись у твої очі, було страшно, було боляче, було… було потрібно.

Колись… я зроблю це… Одного дня… Обов’язково.

Мене запросили на роботу до київського театру. Я вагалась. Та зрештою між тобою і роботою в столиці обрала друге. А потім сталась розмова, яку я згадувала через роки. Ми сиділи в нашій кав’ярні. Нашій… Тій, що була по-справжньому нашою. Єдиним місцем, куди ти ходив лише зі мною. Лише зі мною, так. Тільки ту, яку приховуєш від інших, можна запросити в таке собі кафе якнайдалі від центру міста, з поганим обслуговуванням і несмачною кавою.

– Ну що ж, – почав ти своїм найбуденнішим тоном, – нас знову очікує невелика пауза. Антракт! – додав не без пафосу і з легким флером театральності. – Їду з дружиною у Швейцарію на свята. Але ж ти дочекаєшся мене, правда?

Мою дивну усмішку ти помітив не одразу. Надто вже був зайнятий розмішуванням цукру у своїй каві. Ти не чекав на відповідь. Ти… ти знав, що дочекаюсь. Твоє риторичне запитання було лиш дешевою окрасою нашої бесіди.

Піднявши очі, здивовано завмер. Цей погляд я репетирувала стільки разів, що вийшов він у мене на диво органічно. Просто ти ніколи ще не бачив цього виразу в моїх очах.

– Зайчику, – інтонація також не зрадила, – я завжди так уважно тебе слухаю. А сьогодні хочу з тобою поговорити.

– Про… що?.. – затинаючись, поцікавився ти, нервово відсьорбуючи американо.

– Я думаю, твій шлях у моєму житті поступово закінчився, – цю банальну фразу я обрала навмисне.

– М-м-м… Тобто?.. – на щось таке у відповідь я і сподівалась.

– Далі мені час іти своїм шляхом. А тобі – своїм.

Ти засмутився. З твого обличчя вмить злетіла одвічно спокійна (пихата) впевненість. Ти боявся втратити мене. Але й любити не зміг – тільки ця думка змусила мене продовжувати.

– А знаєш?.. – знову ж навмисне позбавила тебе нагоди щось відповісти, зрештою, я ж іще не закінчила своєї промови. – Я тобі вдячна. За все. Справді, за все. В подробицях не перелічуватиму, та… та думаю, це і є все, що ти можеш зробити для мене. Більше мені немає на що сподіватися. Я дійшла до останнього пункту списку твоїх добрих справ. Я… я використала ліміт твоїх можливостей. Але нічого. Якщо на цьому все, я просто піду. Ти і так зробив достатньо.

Ось тут мала прозвучати твоя репліка. Та ти мовчав, розгублено тручи рукою своє перенісся. Власне, байдуже. Не хочеш говорити, тож мовчи і слухай.

– Ні, а ти що думав, що в нас кохання? – глузливий сміх ховав у собі мій справжній біль. – Ти думав, ти кохатимеш свою дружину, а я – тебе? Я занадто сильно себе поважаю, щоб цього не робити. Поки ти щось для мене робив, ти був мені потрібен. А тепер вибачай. Я навчилась собі давати раду сама.

Ти так любив… Ні, ти просто обожнював, коли я брешу. І навіть більше, ніж мене, любив мою брехню. Чому ж тоді, коли жодне моє слово й грама правди не коштувало, ти сидів мов у воду опущений? Чому повірив у те, що я брехала тобі всі ці роки і лиш тепер один-єдиний раз сказала правду?.. Чому раз і назавжди переконався, що я – цинічне стерво, хоч потрібен мені був тільки ти?..

Я кохала тебе. Завжди. До останнього погляду, подиху, кроку… До останньої думки й останнього висновку на цій землі.

Та ти про це вже не знав.