СПОВІДЬ КАШТАНУ

– Хто це? Еля? Яка Елеонора? Ви телефонуєте щодо уроків музики? Слухайте, та не час для знайомств. Забагато претензій одразу. То ви телефонуєте щодо уроків музики? Та не репетуйте! Чого вам від мене треба? Бути ввічливішою? Але в мене не пункт роздачі доброго слова. Кажу: бувайте здорові!

Катерина з відразою кинула мобільника на диван.

– Оце нахаба! Таку десь зустрінеш, то відвампірить до десятого коліна. Телефонує й одразу хамить!

За вікном знову заволала сирена. Жінка прихопила телефон і неохоче побрела в коридор, знову взяла до рук фотоальбом.

– А тут, Матвію, пам’ятаєш? – змахнула сльозу. – Які ми були щасливі! То було наше чергове побачення влітку, і ти приніс букет ромашок, а я не втрималася й почала ворожити. Ти зашарівся і мовчав, ніжно обіймаючи, тож тим красномовним мовчанням зупинив мене. Потім ми гуляли в парку, і ти допоміг якійсь бабусі зняти з дерева кошеня. Пам’ятаєш, Матвію, та бабуся довго нам дякувала, і я віддала старенькій жовту хустинку, огорнувши їй плечі. А згодом ти подарував мені схожу із соняшниками й назвав мене сонцем, яке зігріває всіх навколо своєю турботою. Я й досі її бережу.

Підхопилася до вішака і взяла з полиці хустинку, пов’язала на шию. Ледь сіла на підлогу, як знову забринів мобільник. Здригнулася і насторожено відповіла:

– Хто це? І вам добридень! Живий! Помилка? Дякую… Передам каштану. Кепкуєте? Усвідомлюєте, що я пережила? А чого Матвій не телефонує? Нема поки зв’язку… Чекати у звільнення? Дякую!

Дала відбій і промовила роздратовано:

– Бодай вам пір’я в горлі поросло з такими помилками! Наплутали! Якийсь тезко Матвія загинув, а мені небо на голову щонайменше тричі впало!

Знову підступно заволав мобільник.

– Елеонора? Звідки у вас цей номер? Мій чоловік дав? – Катруся підвелася з підлоги. – Ви коханка мого чоловіка? Панночко, не час для токшоу. Я цілковито довіряю своєму чоловікові. Та не репетуйте!

Випила на кухні води й роздратовано відповіла:

– Елю, ви їдете з дитиною до Польщі? То хай Господь береже! Невіруюча? Нічого, поки доїдете, то увіруєте! Жодної молитви не знаєте? У мене нема часу на православний лікбез! То чим можу зарадити? Переночувати в нас треба? Це донька мого чоловіка… Слухайте! Не марудьте мені голови! Де ви з ним познайомилися? Охтирка… Так, у нього там родичі живуть. То й що? А доньці вашій скільки? Три рочки Аллочці. Алло! Ні, я не кличу вашу дитину, та не тицяйте їй слухавки.

* * *

Цієї миті подзвонили у двері. Катерина відчинила й відсахнулася – там стояла сусідка Ніна – молода жінка, проте була одягнена, наче бабця.

– Привіт, Ніно, щось сталося?

– Ми їдемо на захід, певне, до Ужгорода. Ти з нами?

– Ні, я поки буду вдома.

– Вирішуй, Катрусю, вирушаємо завтра.

Ввинувато знизила плечима й зачинила двері. Згадала, що в руках телефон:

– Елю, їдьте до Польщі. Та хоч до Амстердама! Та кажу, хай Господь береже таку поважну даму! Аллочка схожа на батька? Особливо очка? Блакитні? Чому блакитні… Я живу з карооким чоловіком… То ви так придивлялися, заглядали, певно, більше не в очі, а в гаманця. Переслав вам кошти, щоб їхати до Польщі? Оце так! Який турботливий у вас коханець! Трохи починаю заздрити. Елю, do widzenia! Не розумієте? То вчіть польську! Ні, я не поліглотка. Кажу, досить рвати глотку!

Зайшла в кімнату і промовила втомлено у бік вікна:

– Каштане, ти чув? У Матвія є коханка, та ще й з дитиною. О, знову сирена, цього разу відбій. Як моторошно від цього завивання!

Катруся знервовано ходила помешканням: «Отже, Матвій незабаром може приїхати у звільнення. Що я йому скажу? Що мала розмову з його коханкою?»

Звук чергової повітряної тривоги змусив перелякано здригнутися, і жінка вкотре побрела в коридор.

«Нині всі зберігають світлини в ґаджетах, а я люблю цих торкатися. Справжніх, бо в них так багато живої енергетики! – витягла світлину з фотоальбома. – Ні, ні! Я не вірю, Матвію, ти не міг зрадити! Пам’ятаєш, як освідчився мені в сонячному травні на квітучій каштановій алеї?! Я й досі без вагань із заплющеними очима дійду до тієї третьої зеленої лавки. – Витягла з альбому ще одну світлину. – Дерева палали свічками-суцвіттями і ніби благословляли нас. Твоя блакитна сорочка так пасувала моїй синій сукні. Я мерзла і довірливо тулилася до тебе, а ти гладив мою напівоголену спину й шепотів: “Моя Катруся, моя, моя…” А та алея із зеленими лавками стала назавжди нашим храмом під шатром неба – наш каштановий рай. То могла б бути наша щорічна традиція. Ми б утрьох гуляли тією алеєю. Чому втрьох? – погладила світлину, потім живота. – Бо ношу дитину, Матвію, нашу довгоочікувану дитину. Я, наче плід каштана, вкрита голками болю й образи на весь світ, а всередині маю нове життя. Недарма оголений плід каштана схожий кольором на людське тіло. Марно плакати, треба зігрітися».

* * *

Підвелася, налила склянку чаю і підійшла до вікна:

– Чуєш, каштане? Наш Матвій живий! Засинай спокійно. І я спатиму.

Проте знову залунав рингтон мобільного. Цього разу іспанською мелодією. Катерина взяла мобільника:

– Хто це?

– Катрусю, це я, Люба, – почулося у відповідь.

– Ти звідки телефонуєш? З Барселони?

– З підвалу, Катрусю.

– А-а-а, то твій Марк послав по чергову пляшку вина?

– Ні-ні, ми з мамою в підвалі.

– То в тебе мама гостює? Зв’язок поганий. Мама плаче?

– Так! Страшно жити стало, хочемо до тебе приїхати.

– Страшно в підвалі? То Марк вас зовсім туди виселив?

– Не виселив, вигнав. Привів собі нову посудомийку.

– То ясно, молоду, певно, у неї ж руки моторніші за твої… Ой, Любочко, вибач!

– Я тут, Катрусю, в Україні, у мами. З Нового року… В нас, у Бучі, надто небезпечно, окупанти дають лише води набрати, та й те під пильним оком з автоматом.

– А чому ти раніше не телефонувала?

– Та якось не було часу…

– Чуєш мене? Який паскудний зв’язок! Любочко!

Катруся сіла на підлогу й застогнала. Знову взяла мобільника і знайшла один з останніх номерів:

 – Елю? Це Катерина. Приїздіть з донькою, ви ж хотіли з дитиною перепочити перед Польщею. Він вам телефонував? А мені ні слова. Везе вже вас до кордону? У звільненні для того, щоб вас відвезти… Ні, я не здивована. Так, ваша дитина – це найважливіше. Перекажіть Матвію, що я… Як якому Матвію? Вашого коханця звати Тарас?.. А як же Охтирка… А донечка Аллочка… Алло! Так, я кличу вашу донечку! Привіт, манюню! Це тітка Катерина, хай тебе Господь береже!

Катруся дала відбій і заплакала. Згодом відчула холод, неквапливо зайшла до кімнати і відчинила шафу. З подивом помітила суцільно коричневий гардероб. «Я теж стаю, наче дерево. Дерев’яною стаю», – зітхнула і простягнула руку до светра, але відразу ж відсахнулася. З шафи на неї хтось дивився. «Я божеволію», – майнула думка. Перелякано позадкувала, а натомість з шафи виліз хлопчик років п’яти. Він був одягнений у яскраву курточку з капюшоном та теплі штанці.

– Звідки ти тут? Як сюди потрапив? – жінка знервовано тру­силася.

А малий жваво поцікавився:

– А Льоля поїхала?

– Де ти живеш?

– На шостому поверсі.

– А що в шафі робив?

– Льоля хотіла, щоб ми поїхали. А я не хочу! – малий стиснув кулаки. – Я нікого не боюся, і тут мої друзі. Миколка ж нікуди не їде, і Віть­ко вдома. Льоля збирала речі, а я вийшов з квартири і побіг сходами вниз. А потім ще біг і біг… І побачив відчинені двері, то зайшов і сховався в шафі, а потім заснув…

Малий сонно потер очі, а Катерина згадала, що виходила ненадовго до Ніни. Але чи зачиняла двері квартири, пригадати не змогла. Жінка рішуче промовила:

– Тебе Льоля, певно, шукає! Вона тобі хто?

– Може, вона поїхала без мене? А я тут поживу, – зухвало відповів малий. – Вона просто тітка. Я зараз живу в неї, бо мама вже на небі… Льоля забрала мене позавчора з лікарні, де я з мамою був.

Катерина болісно зітхнула, розгублено підійшла до вхідних дверей і вже на порозі спитала:

– Як тебе звати?

– Сашко, – понуро відповів малий. – А ти куди?

Жінка повернулася в кімнату, знайшла папір, ручку, скотч, ножиці й надто виразно відповіла:

– До сусідки, я швидко.

* * *

Катерина вийшла з квартири і попрямувала на шостий поверх. Але із сусідів ніхто про хлопчика не знав. Жінка написала записку й на першому поверсі приклеїла її до вхідних дверей, бо сподівалася, що Сашка шукатимуть.

Коли Катруся повернулася до квартири, малий розгублено заглядав у холодильник:

– Хочу їсти. Ти живеш сама? Самій теж потрібна їжа, а в тебе тут нічого нема…

– Так, потрібна, – повторила за малим. – Зачекай, я зараз повернуся.

– Ти знову до сусідки?

– Не чіпай більше нічого, будь ласка, – попрохала лагідно.

Зайшла до Ніни, втомлено присіла на табурет на кухні.

– Ти чого така занепокоєна? – запитала сусідка.

– Ох, Ніночко, одразу всього не розповісти.

 – А я бачила у вікно, як у дворі якась жінка з валізами довго когось кликала. Потім приїхала автівка, з неї вийшов чоловік і сварився на ту жінку. Він майже силоміць посадив її в машину, і вони поїхали.

Катря здригнулася. Вона здогадалася, що та жінка – то Льоля, у якої жив Сашко, і розповіла Ніні про свого гостя. Та зблідла й, бідкаючись, похитала головою…

Катерина повернулася з бутербродами й налила малому чаю. Поки він жваво їв, стомлено прилягла на диван.

– А ти хіба не голодна? – спитав Сашко.

– Та трохи є.

– То я тобі залишу кілька бутербродів, – пообіцяв малий.

– А ти товариський…

Перервав рингтон мобільника.

– Хто це? Ти, Матвію? Так, неочікувано. Хоча чекаю тебе від того дня, як пішов. Де ти нині? Контракт… У лавах Збройних Сил… Я відчувала. Так усім і кажу: пішов добровольцем. Ні, не змогла розголосити, що ми вже не разом. Як я? Шок, страх… Трохи рятують спогади про нас.

* * *

Жінка вийшла в коридор, причинивши двері, щоб Сашко не слухав дорослих розмов.

– Ти й досі не усвідомив, скільки завдав мені болю? Шкода. Чекала на твою підтримку, а натомість дочекалася… Тобі теж боліло? А чому мені завдавав болю, гадав, я сильніша? Записку? Яку? Ні, не читала. Зачекай!

Повернулася в кімнату, на полиці серед книжок знайшла записку: «Пробач, мушу піти. Вибач, що я слабший за тебе. Бувай». Знову вийшла в коридор і мовила з докором:

– Мені було не до читання. Непереливки було, коли ти пішов. Я втратила надію завагітніти, а згодом втратила і тебе. А нині знаю, що ти таки став батьком. Твоя Елеонора двічі телефонувала – дуже нахабна особа. Зрештою вона сказала, що помилилася номером, – певно, совість почала гризти. Та я доб­ре пам’ятаю твого товариша Тараса з Охтирки. Знаю, саме він повіз Елеонору з донькою до кордону, з вашою донькою. Ти ж два місяці тому до Елі пішов? І знущався з мене, бо вона рішуче чекала, допоки зважишся мене покинути? Я усвідомила це сьогодні. Краще б ти одразу пішов… Надто довга розмова в нас із тобою. Чого телефонуєш? Просиш допомогти… Це жахливо! Як це сталося? Потурбуватися про Аллочку? Матвію, а чому я? Гаразд, хай Тарас везе до мене дитину. Чекай! То це не твоя донька, а Тарасова? Але чому Еля мені телефонувала? Бо Тарас дав мій номер про всяк випадок і не встиг розповісти Елеонорі, хто я… А в Елі немає родичів? Жах… Так, я чекатиму його і дитину. Поїдемо з Аллочкою до тітки Зіни, так, до Зінаїди Василівни. Так, кличе до себе і молиться за твою грішну душу в Палатинській капелі. Ти живий – це головне. Бережи себе! Може, ти хоча б нині усвідомиш, ким був для мене. Так, звісно, побачимося, якщо виживемо. Я при надії, тож, може, така новина дасть тобі новий сенс життя. Бувай, хай Господь береже!

Жінка зайшла до кімнати, Сашко спав на дивані, здригаючись уві сні. Обережно зняла з нього курточку і вкрила ковдрою. Потім підійшла до вікна і стиха про­мовила:

– Пробач, каштане, мушу і я тебе покинути. А ти чекай нас, – втомлено сіла в крісло. – І я чекатиму, і вірю, що незабаром повернуся додому. І Матвій, гадаю, не забариться.

Катерина підхопилася і підійшла до валізи й рюкзака.

– Валізу зібрала, знаю нині, куди її тягти. Аптечку з ліками в рюкзак поклала, – взяла фотоальбом і витягнула звідти фото. – Цю світлину, де ми з Матвієм на каштановій алеї, покладу до кишені. Вона мене оберігатиме в дорозі, наче хатня ікона. Документи поклала… Їхатиму з діть­ми до тітки Зіни в Палермо. І Ніну треба попередити, що з ними виїду. Може, і я побачу ту Палатинську капелу, де тітка Зіна молиться. Кажу їй, що то не нашої православної віри осередок. А вона своє гне: Господь кругом чує, аби щирою була молитва…