…Щороку, на початку літа, у цю негамірну садибу приїздила струнка руда дівчинка.

Мальва вдалась у батькову родину: така ж чорнява, з виряченими очима й густим хвилястим волоссям.

Того вечора Зоряна мала зустріч з подругою. Дві амбітні дівчини сиділи в кав’ярні з романтичною назвою «Вуаль маркізи»...

Нова сусідка не вирізнялась нічим особ­ливим: середньої статури, середнього зросту, з коротким волоссям.

Максові було двадцять шість. До війни він працював у невеликій майстерні на першому поверсі сусідньої п’ятиповерхівки...

Одного осіннього вечора, коли я поверталася з лекцій, сусід-дідусь попросив мене зайти в гості й допомогти...

Ритмічний сигнал монітора вібрував у тиші реанімації, пекучим пульсом віддаючи у скронях зіщуленого чоловіка...

Знову хтось бездушний приніс під вікна живу істоту. Або приніс, або саме прибігло, бо на вигляд мало вже місяців чотири-п’ять...

Молодята хотіли просто піти і скромно розписатися. Для цього була одна вагома причина: вагітність нареченої...

– Вас підвезти? –
Вона завжди зверталася до мене на ви, хоча ми й працювали разом в одній установі більш ніж рік.

Того ранку я відчула, що щось має статися. Що неминуще сколихне звичний плин справ.

Останні тридцять років тому тут «оселилися» книжки, журнали й газети.

Березень 2022 року на Харківщині не схожий на жодну весну, яку пам’ятало це селище.

Матвій ще змалку був тихим і надійним. Дівчата любили його, і багато з них хотіли б бачити Матвія своїм чоловіком.

Кому яке діло до чужого тіла, до чужих дітей, до тимчасових кавалерів?! Вони ж не приходили Мальвіні бавити доньок

Вона була найвродливішою у дворі, у класі та на паралелі. Її блакитні оченята випромінювали особливе сяйво...

. У часи молодості Антонія Петровича усе було навпаки: чоловіків намагалися ошляхетнити одягом, підкреслити елегантність і стиль.

Переповнені потяги місцевого сполучення ледь вміщали тих, хто вбачав єдиною нагодою вирватися з ворожої пастки на терени материкової України...

Валя ще зі шкільних років мріяла про чоловіка, цілковиту протилежність своєму батькові, а знайшла такого ж самого.

Собака підвівся і сів, наче чекав команди. Він не зводив з мене розумних карих очей і ніби запитував: що далі?