ПРИКОРДОННИК

– Тоді ви, – я подумки підрахувала, – понад п’ятдесят років тут, а говорите так, ніби вчора з України, – мені хотілося зробити комплімент. Насправді в його мові проскакували оті посилені шиплячі звуки, характерні для польської, але вони не псували враження, навпаки, додавали шарму.

– Я постійно спілкуюся рідною мовою, там далі лежать мої співрозмовники, – махнув рукою. – Ми туди дійдемо. Ось погляньте на цей гробівець. Це склеп Заславських. Вони ведуть свій рід від князів. Бачите над входом їхній герб? Тут поховано тринадцятьох членів родини. Залишилася тільки бездітна дочка останнього спадкоємця роду. Коли вона приходить, я бачу, що вже незабаром її час.

Я з цікавістю розглядала масивний склеп з різьбленими дверцятами. Охоронець кладовища так спокійно говорив про смерть та поховання, що здавалося, ніби відкривалася завіса найважливішої таємниці буття. Я вдивилася в його навдивовижу ясні очі. У людей його віку найчастіше райдужка бліда та вицвіла, а в нього волошкова. Вона не пасувала пожовклому, вкритому безліччю зморщок та рудих пігментних плям обличчю, яке нагадувало висохлий персик.

– А тут хто похований? – я завмерла біля охайного склепу, що мав вигляд доволі нового. Камінь ще не поріс густим лишайником, який неодмінно з’являється з плином часу.

– Це трагічна історія. Тут покоїться батько та двоє дітей. Автомобільна аварія. Залишилася тільки мати, – я подивилася на фото. Воно зображувало чоловіка, який тримає за руки діточок: хлопчика з кучерявим волоссям та дівчинку з кісками, – і витерла непрохану сльозу. Ця історія мене розчулила та повернула в нещодавнє минуле, коли ховали чоловіка моєї тітки, який також загинув за кермом. Охоронець кладовища помітив мій стан, але не показав цього.

– Подивіться на цей пам’ятник, – ми зупинилися біля великої мармурової плити, увічненої білим скорботним янголом. Його встановив для своєї дружини один заможний пан. Він сильно її кохав. Щодня, навіть у зливу, сюди приходив. А тоді зник, і от вчора прийшов з букетом жовтих троянд та із жінкою, молодшою років на двадцять. Я спершу подумав, що дочка, а тоді здогадався: нова дружина. – Охоронець кладовища вловив щось у моїх очах і швидко додав: – Не думайте, я не засуджую. Для мене це свідчення, що всі рани колись загоюються, навіть такі глибокі.

– А як ви стали охоронцем кладовища? – допитувалась я.

– То було давно. Після війни брав різну роботу, був і вантажником, і екскаваторником, і слюсарем, і сантехніком… – поки говорили, непомітно підійшли до невеличкої доглянутої могили, що вирізнялася з-поміж решти скромністю плити та високим земляним насипом. На табличці було написано: «Марія Саржан (1921–1960)». Поряд пустувало місце, поросле травою та споришем. Біля плити – пластиковий горщик, у якому буйно цвіли карликові хризантеми. – У житті настає такий момент, коли всі, хто для тебе дорогий, вже там, а ти все ще тут. Я називаю себе прикордонником, бо існую на межі світів.

Охоронець завмер у задумі, оглядаючи могилу. Господарським жестом відламав кілька зів’ялих бутонів, озирнувся і, не знайшовши, куди їх подіти, поклав до кишені.

– Мене, до речі, звуть Іван Саржан. – Я не наважилася питати те, що й так здавалося очевидним. – Ходімо, покажу вам ще одне цікаве місце.

Ми пройшли довгою алеєю, засадженою високими смарагдовими туями.

– Я колись садив їх, а тепер он які вимахали, – гордо зміряв очима стрункі дерева. В кінці кладовища розмістилося зо два десятки могил. Я здогадалася, що це теж не польське поховання, бо кожен земляний насип вінчався власним залізним хрестом.

– А тут теж ваші земляки поховані?

– Більш ніж земляки – товариші, друзі, побратими – моя родина, – він стягнув картуза та завмер, віддаючи шану цим людям. Я пробігла очима по блискучих таб­личках на найближчих хрестах. Більшість похованих народилася за двадцять-сорок років до війни.

– Добре, що срср розвалився і вже нікому немає до нас діла. Я таблички прикріпив нещодавно, до того боявся. Мені навіть здавалося, що ще живий тільки тому, що повинен залишитися бодай хтось, хто збереже пам’ять про них. Видно, світові потрібні прикордонники, тому поки дибаю.

– А хто всі ці люди?

– Колишні вояки УПА. Після того, як радянські війська поступово знищували всіх, хто був проти тоталітарного режиму, ми були змушені втікати та переховуватися. Ніхто з нас не міг сподіватися на нормальну роботу, кар’єру, життя. Багато років пішло на те, щоб згубитися й нас забули. Тільки після смерті заслужили право знову повернути собі імена. Розмовляти з ними – частина моєї прикордонної служби.

Охоронець кладовища неквапливо переповідав мені історію кожного з похованих. Я дивувалася змінам, які відбувалися з його обличчям, що, здавалося, помолодшало та випромінювало тепле жовтувате світло. Історії були здебільшого сумні, але траплялися і веселі, сповнені оптимізму моменти, і зовсім анекдотичні випадки, з яких ми разом сміялися. Мабуть, збоку ми здавалися диваками: дідусь і дівчина, які голосно говорять та сміються серед старих могил. Та там, окрім нас, гуляв тільки осінній вітерець, що здіймав опале листя й перекладав його за лишень йому відомою логікою прекрасного.

***

Ми так довго гуляли кладовищем, що я почала замерзати. Охоронець помітив мій почервонілий ніс та закоцюблі руки, на які я час від часу дихала, підносячи до губ.

– Змерзли? Ходімо напою вас чаєм.

Здавалося дивним йти в маленький будиночок охоронця кладовища, але весь цей день був незвичним, та й думка про чай надихала, пробуджуючи спогад про гарячий запашний напій.

Чай виявився чудовим. Ми пили його з жестяних кухлів, притулившись біля пічки-буржуйки, у якій затишно потріскували дрова, дивилися крізь невелике віконце на сонце, що сідало в молочну димку, на темні силуети надгробків, на яскраво-червону стіну дикого винограду, який щільно обплів огорожу, на крука, який присів на горобиновій гілці, повернув голову й одним оком споглядав налиті криваві грона.

***

Минуло понад десять років, і я часом згадувала охоронця кладовища, хотіла повернутися та ще раз пройти з ним між величних склепів, високих туй і рідних йому могил, але життя затягнуло у свою круговерть. Було багато цікавого довкола, воно вабило й не залишало шансу на повернення.

І от коли нарешті доля знову завела мене в Торунь, я поїхала на старе кладовище. Хатинку знесли, натомість там розмістилося сучасне ритуальне бюро з неоновою вивіскою: «UsLugi rytualne na najwyLszym poziomie». Охоронців більше немає. Ідеальні гладкі білі камери мовчазно спостерігають єдиним оком за плином людських життів.

Я довго блукала, розшукуючи могилу Марії Саржан. Знайшла її зарослою бур’янами, поряд ще одна, така ж скромна, позначена табличкою «Іван Саржан (1921–2004)». Виходило, що він помер невдовзі після нашої зустрічі, ніби чекав, щоб спершу хтось дізнався про його місію – збереження пам’яті.

Я зайшла в бюро й попросила прорахувати вартість догляду за могилами Івана та Марії на кілька років наперед. Управителька натягнула ввічливу усмішку і простягнула фірмовий бланк з рахунком-фактурою. Я поглянула на круглу суму, зазначену в ньому, й видихнула. Це було дорого, втім, трохи повагавшись, я відрахувала потрібну кількість купюр.

Вже переступила поріг, коли управителька гукнула:

– Зачекайте, пані, у нас зберігається лист, який написав Іван Саржан. Цей лист знайшли, коли зносили будинок, і залишили в надії, що колись з’явиться хтось з його родичів. Але за ці роки прийшли лише ви. Я зараз його знайду.

Вона покопирсалася у великому сейфі й зрештою дістала старий пожовклий конверт.

Я розгублено простягнула руку та прийняла це несподіване послання. Надворі зупинилася та завмерла в нерішучості. Конверт пахнув димом і міцним чаєм, а може, то мені тільки ввижалося. Я обережно, немов святиню, розкрила його. Клей струхнув, і це вдалося зробити без зусиль.

Всередині лежав складений вчетверо листок, на якому дрібним почерком було виведено коротке послання: «Люба пані, був певен, що в потрібний час ви прочитаєте цей лист. Якщо ми зустрілися, значить, так судилося. Тепер ви – вмістилище історій людей, похованих на цьому кладовищі, тож вітаю вас, новий прикордоннику».

Надворі була весна, але я відчула запах прілої осені, побачила багряне листя, крука, що нахилив голову, націлившись на стиглі ягоди горобини, і стареньку халупу, де розпалював грубку охоронець кладовища.