НЕЗЛАМНА БАТЬКІВСЬКА ЛЮБОВ

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

23 травня 22:01

136

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Оксана була єдиною дочкою в сім’ї. Її любили, їй ні в чому не відмовляли. Добре навчалася в школі, вступила до вишу. А далі нелегке кохання.

Він, дізнавшись, що Оксана вагітна, сказав: «Вибирай: або я, або майбутня дитина». Вибрала його. Не допомогли вмовляння матері, її сльози, благання не калічити себе.

Та щастя було недовгим. Одного разу він сказав: «Пробач, я покохав іншу, ти мені не потрібна, забудь мене». Наче й зуміла забути, та дедалі частіше уявляла маленьке дитя – її дитя, ненароджене. «Це мені кара Божа», – думала Оксана. Друзі говорили, що життя на цьому не закінчується, що настане час – і вона ще зустріне свою долю.

…Вони познайомилися зовсім випадково. Денисові сподобалася ця темноволоса дівчина із сумними очима. Коли Оксана сміялася, її очі випромінювали сяйво – так здавалося закоханому хлопцеві. Щоразу він мов на крилах летів на побачення. «Як я сумував за тобою, Оксано», – жагуче повторював він, і серце Оксани відтануло. Вона повірила в щирість його почуттів. Закохані одружилися.

Минав час.

– Оксано, мені хочеться, щоб у нас був малюк.

Жінці здалося, що в неї спинилося серце. У вухах задзвеніли слова: «Вибирай: або я, або майбутня дитина». Скільки часу минуло, а ці слова не забуваються. Оксана заплакала, і Денис усе зрозумів: у неї не може бути дітей.

– Оксано, не плач, усе в наших силах. Сходімо в дитячий будинок. Це наша з тобою надія.

У дитячому будинку вони з’явилися з цілим пакетом документів. Їх повели до кімнати, де бавилися діти. Їхні погляди зустрілися із зацікавленими очима малюків. У куточку сидів самотній хлопчик. У його очах Денис вловив недитячу тугу. Їхні погляди зустрілися, і хлопчик підвівся й побіг до нього.

– Ти мій татко, правда?!

Денис підхопив хлопчика на руки і сам опинився в міцних дитячих обіймах. «Не плач, тепер ми завжди будемо разом».

– Як тебе звати?

Хлопчик здивовано звів заплакані оченята:

– Хіба ти забув? Я ж Іванко.

Поверталися додому втрьох. Іванко підстрибував на одній нозі й не відпускав таткової руки. Денис був збуджений і щасливий. Оксана ж поринула думками в минуле. «У вас був би син», – згадала вона слова лікаря – і пекучий біль стиснув її серце.

Денис дуже змінився. Тепер він допомагав Оксані в господарстві, бігав по продукти. У нього ніби з’явилися додаткові сили. Він був щасливий, у прямому розумінні цього слова. У вихідні вони гуляли тихими вуличками міста. Іванко заливався сміхом і раз у раз вигукував:

– Татку, подивись! Мамо, послухай!

Матері Оксани малюк не подобався. За будь-якої нагоди вона зітхала й говорила, що це дитя їй чуже і ніколи не стане рідним, бо невідомо, яке в нього коріння і хто його батьки. Денис відчував той холодок у ставленні до Іванка, і навіть коротка розлука під час відрядження була для нього важкою. Він завжди повертався додому з подарунками для хлопчика, уявляв, як сяятимуть його оченята.

І ось одного разу Оксана урочисто мовила:

– Денисе, у нас буде дитина. Уявляєш? Наша. Я стану матір’ю.

Денис підхопив її на руки, почав цілувати, радісно вигукнув:

– Іванку, у тебе буде братик або сестричка!

Оченята малого допитливо дивилися на батька.

– Я його любитиму, татку, – тихо сказав Іванко і притиснувся щокою до Дениса.

Час спливав. Оксана багато часу проводила в лікарнях. Вагітність минала складно, існувала загроза викидня. Іванком опікувалася бабуся. Денис, окрилений, устигав усюди. Він жив мріями про малюка, який мав з’явитися на світ.

Одного разу, повертаючись із відрядження, Денис відчув тривогу. «Як там Оксана?» – думав він. Коли переходив дорогу, звідкись з’явився позашляховик і зачепив його. Швидку викликали перехожі. І ось він у лікарні.

А вдома ситуація була напружена. Мати докоряла доньці:

– Навіщо взяли чужу дитину? Відвези її назад – незабаром у тебе буде рідне.

Усе частіше мати наполягала:

– Хоча б на цей час відвезімо Івана назад. Я не впораюся сама.

Оксана, боячись гніву матері, мовчала. Почувалася кепсько. Мати почала діяти самостійно. Уранці швидко зібрала Іванкові речі. «Ми поїдемо до твоїх друзів», – сказала хлопчикові. І він повірив. Та коли вони переступили поріг дитячого будинку і ніхто його не зустрів, Іванко все зрозумів.

– Не віддавайте мене! – ридав хлопчик. – Я хочу жити з мамою і татком!

Але його благання не розчулили. Додому жінка повернулася сама.

«Боже, що я скажу Денисові?!» – майнуло в голові Оксани.

У лікарні перше запитання Дениса було, чому не прийшов Іванко. Розмову взяла на себе теща. Вона сказала, що вони не хочуть хвилювати доньку. Денисові забракло повітря. Ноги стали ватяними, він не міг вимовити слова. Нарешті глухо сказав:

– Оксана ніколи не стане матір’ю.

Коли вийшов з лікарні, взяв дорожню сумку і великого ведмедя, якого віз у подарунок синові. У дверях з’явилася заплакана Оксана.

– Денисе, я все поясню…

– Ти жорстока і бездушна. Я не можу жити з тобою.

Денис пішов, не попрощавшись. Він поспішав до Іванка.

Блідий, заплаканий хлопчик тихо сидів у кутку великої кімнати. Підвівши голову, він побачив Дениса і кинувся йому назустріч.

– Татку, я тебе чекав. Я знав, що ти прийдеш, що ти не залишиш мене.

– Не залишу. Я нікому тебе не віддам.

Денис пригорнув хлопчика і тихо повторював:

– Не віддам… не віддам…

Дякуємо за вашу передплату онлайн!