ПРОБАЧ ЙОМУ, СЕРГІЮ!

Пригадую, як важко було зацікавити їх чимось корисним. Часто здавалося, що я у своєму передпенсійному стані значно жвавіша за них, а ті 13-річні вчорашні діти вже втратили цікавість до життя. На них навалились усі проблеми дорослих, усі перипетії та кризи, які вирували в тодішньому су­спільстві. Авжеж, школярі мали чи не єдине завдання – вчитися і розвиватися, але… всі негаразди, емоції, розчарування і проб­леми вони несли до школи з дому. Більшість тих дітей занадто рано подорослішали. Багато хто став соціальним сиротою – недоглянутим за живих батьків, які не від доброго життя повиїжджали на заробітки. Ще якась частина «проблемних» семикласників почала активно протестувати, адже шкільна програма складна і часто життєво непридатна, а вдома від них вимагали оцінки і «бути дисциплінованими».

Щоправда, з дівчатками-семикласницями клопотів було знач­но менше. У свої 13 вони вже мали вигляд розвинутих і серйозних. Майже всі вже користувалися прокладками, підфарбовували очі й губи, заглядалися на старшокласників. А їхні однолітки-хлопці – ті поводились, як телята. Було кілька дуже тихих і неконфліктних: Володя, Свято­слав, Русланчик. Вони навіть дружили й окремо собі тусувались. Частина була таких шибайголів, які постійно шукали пригоди на свої голови. Переважно це були діти з неповних чи проблемних родин, які курили, злословили і мали в носі шкільну програму. Був з-поміж них один такий худенький, нервовий і вічно розбурханий Сергій Л-н.

Вирізнявся Сергій тим, що лупив однокласників за першої ж нагоди. Без найменшого приводу, отак міг посеред уроку встати і наваляти комусь із хлопців, поки я відвернулась чи вийшла з класу. Мені видзвонювали батьки, до школи приходили родичі, але на Сергія нічого не діяло. Навіть розмова з міліціонером не допомагала. До речі, того далекого 2006-го ще була міліція, а поліцією їх переназвали аж 2015-го.

Словом, усі ми намучились із тими витівками Сергія. Некерований, агресивний, непередбачуваний. Діставалось від Сергія особливо тихеньким хлопцям: Володі, Святику і Русланові. Хлопці мені не скаржились, а одного разу самі «відповіли» Сергієві, і той ходив тиждень з величезним синцем, але гордо мовчав і до тих трьох довго не підходив.

Так тривало до пори до часу. Дів­чата обходили