ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»
6
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
Антоній Петрович сидів у найбільшій кімнаті свого розкішного помешкання й перемикав канали телебачення. Любив передачі про тварин і всіляко уникав випусків про політику, але жодного разу не пропускав показів світової моди. Стежив за новинками й пильно придивлявся до дрібниць і емоційно висловлювався про них уголос. А позяк мешкав сам, то уявляв свою дружину, яка нещодавно відійшла у кращий світ. Саме їй він розповідав усе, навіть тепер, бо так тривало протягом кількох десятків років. Сила звички!
Його єдиний син, уже й сам батько дорослих дітей, мешкав далеко. Хоч про тата не забував, але й не міг чи не хотів об’єднувати родину, перевозити його до себе. Точніше, цього не хотів сам Антоній Петрович, адже понад усе любив свій простір і триб життя, свою країну, місто, вулицю і речі, з якими прожив значну частину свого життя.
Роки, проведені на керівній посаді, у великому колективі, не минули намарно. Бракувало йому цього ритму і тепер. Та й у голові було повно творчих ідей… Чимало друзів уже там, а він ще живе і думає, ще ходить по продукти, пере і прасує, а коли має настрій, перешиває одяг. Отже, ви зрозуміли: Антоній Петрович все життя пропрацював майстром із пошиття чоловічих костюмів.
– О, які цікаві лацкани! Гарне рішення! Шалеві лацкани – те, що треба! А от кишені я би зробив трішки інакше, – промовляв уголос Антоній Петрович, переглядаючи передачу про моду і звертаючись до своєї дружини. Для нього вона все ще була жива й уважна. Він навіть чув її відповіді, схвально кивав головою і уважно видивлявся далі. А порожнє крісло дружини стояло поруч…
Декотрі моделі були для нього, щоправда, незрозумілі. У часи молодості Антонія Петровича усе було навпаки: чоловіків намагалися ошляхетнити одягом, підкреслити елегантність і стиль. У теперішніх моделях чимало такого, що нагадує химерний настрій, незрозумілі форми, які зовсім не прикрашають сильну половину. Тепер усе таке спрощене, практичне, аби випрати і навіть не прасувати. А з костюмами так поводитись не личить! Костюми – то завжди топчик! Авжеж, носять їх не всі. Нині лише посадовці, бізнесмени, викладачі. Втім, значно менше, ніж навіть 20–30 років тому,
але ж носять! І купують! І навіть шиють на замовлення! Наприклад, на випускний чи на весілля!
Антоній Петрович міг пошити костюм на кожного, навіть на чоловіка, який був більше схожий на діжку, аніж на Аполлона. Він знав, де приховати, де припустити, а де зробити акцент.
Дістав із полиці велику ілюстровану книгу з чоловічими костюмами. Погортав – це його заспокоювало. Колись Антоній Петрович об’їздив усю Європу, побував у кількох країнах Далекого Сходу, на іншому континенті. Звідти привозив подарунки дружині та синові, а собі – розкішні видання про моду і стиль.
Так тривало до початку 2000-х, поки до їхнього
ательє в середмісті не прийшли серйозні хлопці в чорних шкірянках із барсетками. Вони й раніше були тут, бо замовляли собі костюми на якусь дорогу вечірку, а тепер уже завітали не як клієнти, а як «рішали». За наказом одного «вищестоячого» вони мали завдання домовитись з ательє, щоби приміщення їм продали, переїхавши кудись на периферію. Сперечатись чи торгуватись із ними було марно.
Ательє в центрі міста змусили продати за безцінь, грошей на нове приміщення не вистачило, навіть на оренду десь на периферії. Колектив розбігся. Отаке-то…
Роки минали, а майстер усе ще не міг змиритися з тим, що його праця усього життя – уже в минулому. Та й гаяти час перед телевізором також не було бажання. Тому, взявши свій незмінний ціпок, Антоній Петрович ходив на прогулянку, щоразу відкриваючи для себе нові крамниці та вітрини. Багато що змінилося відтоді, як він виїхав із власного ательє. А тепер усе змінюється мало не щороку – так стрімко, так бездумно!
Якось зайшов у величезний торговий центр, яких тепер у кожному районі міста по кілька стоїть, ледь не поруч. Надибав крамницю із чоловічими костюмами. Перейшовся вздовж, пороздивлявся окремі моделі. Ціни його вразили, хоч і справді, такі вироби не повинні продавати за півдарма. Та все ж ціни тут «кусалися». В кутку за столиком сиділа гарно вдягнена панянка, вифранчена, як на параду.
– Добрий день, вам щось підказати? – завчено звернулася до старшого пана.
– Дякую. Поки що роздивляюсь…
Продавчиня зрозуміла, що «дідусь», найімовірніше, нічого купувати не збирається, тому почимчикувала за свій столик і спостерігала за покупцем звіддаля.
– Скажіть, будь ласка, ось ця модель… так-так, саме ця! Чи можна було замінити ґудзики? Вони сюди геть не пасують! Хоч матеріал, бачу, добротний і підкладка добре посаджена…
– Вибачайте, але ми продаємо готові моделі. Ґудзики можна замінити самостійно… – намагалась бути ґречною молода продавчиня.
– Що ж, дякую. Загалом ціна відповідає якості, якщо не враховувати декількох дрібних помилок, – переконливо промовив Антоній Петрович. – Скажіть, будь ласка, а які покупці до вас приходять? Хто найчастіше купує костюми?
– Переважно ділові люди і небідні… – натякнула панянка-продавчиня, адже її завданням було продати товар, а не провадити модні бесіди. – Зазвичай у нашу крамницю приходять і депутати, і керівники фірм.
– То добре, що ще не перевелися справжні чоловіки! – майже замилувано промовив «дідусь».
Антоній Петрович поцікавився ще кількома деталями костюмів, які продавчиня знала ну так – загалом, не вникаючи в тонкощі пошиття і призначення. По правді, навіть трішки злякалася, що цей старший пан може виявитися прихованим аудитором абощо. Раптом її керівництво хоче перевірити, чи добре вона продає костюми, чи вміє догодити вибагливим клієнтам? Але старший пан швидко пішов, подякувавши продавчині за все.
Так минали місяці й навіть роки, а майстер усе думав про те, що не все пошив, не всіх одягнув, не всім передав своє кравецьке мистецтво. Ходив вуличками й шукав ательє. Навіть склав собі список тих майстерень, з якими співпрацював колись. Більшість із них також уже «не існували»… на тому місці були якісь «гарячі собачки», аптеки, зоокрамниці, забігайлівки, чи, як в одному мультику казали, забігайлівки і виповзайлівки! Лише випадково кілька місяців тому Антоній Петрович знайшов маленьке ательє з пошиття чоловічих костюмів. Довго стояв перед вітриною: вагався, чи зайти всередину. Того вечора, коли побував там уперше, не зважився. Його зауважила одна із кравчинь і насмішкувато показала пальцем:
– Дивись, Ксеню, якийсь смішний дідуля зазирає до нас. Невже хоче собі костюм на упокій замовити?
– Чому ж так відразу, Орисю? А покличмо його! – і Ксеня емоційно помахала рукою, аби «дідуля» заходив, але він поспішно зашкутильгав у натовп.
Утім, наступного разу таки зайшов. Одразу побачив, як кипить робота, як акуратно вирізані деталі.
– Добрий день, шановний! Ви хотіли в нас щось замовити? – з притиском звернулась Орися.
– І вам добрий день! Дякую, але поки що ні. А от ця деталь краще сидітиме, коли ви тут зробите невеличку виточку, а тут дасте дублерин, а краще бортівку…
– Зачекайте, я спробую. Прошу сідати ось тут, на диванчику. Приготувати вам кави, чаю?
Антоній Петрович залюбки сів на краєчок диванчика, а Ксеня взялась трішки переробляти те, що запропонував їй клієнт. Орися заварила чаю.
– А й справді, так значно краще! Фантастика! Звідки у вас такі виняткові знання з пошиття чоловічих костюмів? – Ксеня дивилася на старшого пана зачудованими очима.
– Мене звати Антоній Петрович, і я протягом 40 років шив чоловічі костюми й одягав поважних людей. Адже ви розумієте, що костюми абихто не носить і що їх треба вміти чистити, зберігати, а особливо носити. Але останнім часом я нікому не потрібний… на жаль… Ні я, ні мої напрацювання, – і хоч яким сильним і розсудливим був Антоній Петрович, після промовленої фрази «нікому не потрібен» просльозився…
Ці сльози зауважила Ксеня і вражено відвернулась, бо й у самої виступили сльози, які вона потайки витерла долонею.
– Та ви – справжній скарб! З такими знаннями ви потрібні багато кому! Чи можна попросити вас знову прийти? Навіть завтра!? – голос у Ксені трохи дрижав, але емоції все перекрили.
– Авжеж, дякую! Я принесу одну цікаву книгу, у якій багато фасонів та цікавих деталей! Дякую за чай і за довіру! – Антоній Петрович пішов, аби повернутися…
Ось так щасливо продовжилась ця історія. Молоді кравчині перейняли чудовий досвід і здобули неоціненні знання, а старший майстер став корисним і затребуваним ще впродовж десяти років. Він залишив молодим майстриням корисні знання і спокійно відійшов до своєї дружини…
Дякуємо за вашу передплату онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
40
Життєві історії
Життєві історії
