НЕМАРНЕ ЖИТТЯ

– А з тобою все гаразд? – стривожено придивилася до Пет­ра. – Такий блідий, наче з хреста знятий.

– І ти – не кров із молоком. Старі ми з тобою, сусідко, тому і бліднемо, – не став казати, що насправді кепсько почувається, у грудях йому коле. Навіщо їй зайві клопоти?

– Та ні, ти не такий, як завжди, не такий, – не втихала. – Я ще вранці помітила…

– Душа болить, що на тобі не женився, – легенька усмішка ковз­нула його обличчям.

– Не мели дурниць, я тебе серйозно питаю: болить?

– А я серйозно відповідаю.

Петро не кривив душею: йому насправді останнім часом усе більше боліло, що не побрався з Віркою, такою доброю, сердечною людиною, хоч і вредною, буває, може ні з того ні з сього накричати, нашуміти, але й жалісливою. Ні, він не шкодує, що зійшовся з Лідою, потім із Зіною, Марією… Чого шкодувати? Усіх трьох кохав навсправжки. Але всіх трьох давно вже немає, а Вірка, бач, ще й досі плутається. І якби не вона, хтозна, як би йому жилося, як би хлопців у люди виводив. Завжди була йому і опорою, і підмогою, і порадою. І йому, і синам… Дивно склалось, хлопці, усі троє по крові не рідні йому, а найрідніші…

* * *

…Замолоду Вірка була завид­ною дівкою. З обличчя так собі: не скажеш, що негожа, але й красунею не назвеш. А ось статуру мала – куди тим моделям, що тепер у телевізорі показують! У стані гнучка – дарма, що з малолітства важко на фермі працювала! Нога під нею немов на верстаті виточена, грудям тісно під ситцевою кофтиною – напинають її, наче пружкий вітер вітрила, а широкі складки рясної спідниці не здатні приховати звабливості крутих сідниць. Рідко який чоловік, прицмокнувши, не проводив її заздрісним поглядом.

Залицяльників Вірці не бракувало – кого лише до неї не тулили. Можливо, деякі плітки мали під собою ґрунт, але здебільшого, Пет­ро напевне знав, заздрісні молодиці з пальця висмоктували. Поки була молодою, до Вірки ні­хто не сватався. Можливо, через поговір на неї? А пізніше женихи траплялися, однак вона всім відмовляла.

Якось Петро намагався засватати сусідку за свого давнього знайомого: овдовів чоловік. Ніби й на діло йшло: Вірка йому дуже сподобалася і вона на очах повеселіла. Дітей у нього не було, то він ладний був і приймаком стати. Переночував кілька разів, уже й хазяйство своє хотів перевозити, а тут саме Петрова дружина померла, Марія. Звісно, відклали переїзд на кілька днів. І раптом ні з того ні з сього Вірка закомизилася: ні сама не піду, ні приймака не хочу.

Петро не допитувався, чому зад­ню передачу увімкнула. Подумки навіть схвалював її рішення, бо, якщо бути відвертим, він уже шкодував, особливо після смерті Марії, що їх познайомив, ніби ревнував, не хотів ділити її зі своїм другом. І десь глибоко в підсвідомості вибрунькувався здогад: Вірка через нього, Петра, відклала своє заміжжя і сподівається, що вони врешті-решт поберуться. І він мав надію… Але минав рік за роком, а в їхніх стосунках нічого не змінювалося. 

«Завинив я перед тобою», – з гірким сумом дивився на Вірку, яка, трохи згорбившись, по-ка­чи­ному човгала до хати.

* * *

Порубати залишилося зовсім нічого, коли Петрові в грудях так здавило, що й дихнути ніяк. Як стояв, так і присів, похилився на купку нарубаного хмизу. Добре, що Вірка була поряд.

– Ой, лишенько! Ой, Боженьку! Що ж мені робити? – заметуши­лася, затупала навколо нього.

З її допомогою, з трудом піднявся на ноги. Поволеньки доповзли до хати – Вірка тримала його під лікоть. Накрапала чайну ложку сердечної настоянки, допомогла роздягнутися.

– Може, хлопцям подзвонити?

– Не треба проти ночі… Ти не думай: я ще не вмру…

– До чого тут – «не вмру»? – сердито зиркнула на Петра. – Що, язик не срака, хай балака? Може, тебе в лікарню треба покласти? Або ліків гарних привезуть. Я Дмитрові подзвоню.

– Не треба… А сама… в мене залишайся… Може, води вночі подаси, – кволим голосом по­просив.

Сходила додому, зачинила курей, хату замкнула. І в Петра попоралася, собаку й кота погодувала. Зайшла до спальні, увімкнула світло, бо надворі вже зов­сім потемніло. Чоловік не спав.

– Де ти так довго ходила? Я вже хотів іти гукати тебе.

– Довго? Мені ж не сімнадцять: туп, туп – і на місці. Поки попоралася, позамикала все, – сіла біля ліжка на стілець.

– Біля мене лягай: ліжко широке, для обох вистачить, хоч востаннє разом переспимо, – скосив на Віру прижмурені очі.

«Йому ще й до жартів», – мало не просльозилася. Лягла кульом, лише фуфайку скинула. Щось гомоніла до Петра, але глядь, він задрімав.

* * *

Світало. Вночі наче дощ по вік­нах порощив, дерева хвищали, тепер же було тихо. Обережно, щоб не розбудити Петра, Вірка встала з крісла, відсунула фіранку: сонце ще не зійшло, але день починався славний – на небі ні хмаринки й дерева не хилитаються.

– Ти вже ворушишся? – почула за спиною тихий голос Петра.

– Курей піду повипускаю, – зраділа, що обізвався. – Проснувся? Як твоє здоров’я?

– Бачиш: живий, – повернув до неї голову, ніби аж усміхнувся.

– Я вранці на смерть перелякалася: прийшла, а ти не дихаєш.

– На тому світі побував, – спокійно так каже, а очі навдивовижу веселі. – Сон приснився: як там гарно! Не знаю, як тобі розказати… Словом, солодко-солодко було на душі. Ліду бачив, Марію – очі в очі – молоді, красиві, такі, як заміж брав, а Зіна – ніби в тумані. Мені й зараз світло й тепло на душі.

– Слава Богу, на поправку йде, – сказала, аби його втішити, хоч у самої душа тремтіла від тривоги.

– Ні, сусідонько, не на поправку в грудях мені давить, туди вже треба готуватися, – спохмурнілим поглядом кивнув униз. – Візь­ми мій телефон, подзвони Дмитру, поки ще на роботу не пішов. Біля колодязя дзвони – там найкраще бере. Скажи, щоб сам і хлопці сьогодні приїхали. Почула? Сьогодні!

За кільканадцять хвилин повернулася до хати.

– Не додзвонилася до Дмитра: пі-пі й пі-пі, а відповіді – катма. Іванові переказала. Казав, приїдуть, – присіла біля нього. – Снідати пора, що будеш їсти? Є холодець, юшка вчорашня, можна яєчні підсмажити чи картоплі… Кажи: що тобі?

– Нічого, – не розплющуючи очей, заперечливо хитнув го­ловою.

– Не видумуй – «нічого». Де ж ті сили візьмуться на поправку? Подумай, що приготувати.

– Смертельне приготуй, – ледь чутно прошепотів. – У шафі, вузлом зв’язане.

Ледь стрималася, щоб не заревіти: горло зашморгом стисло, ноги зомліли – якби не сиділа, мабуть, упала б. Їй і мову відібрало. Вона усвідомлювала, що ні сама, ні Петро не вічні на цьому світі, і що вік у них уже такий, як кажуть, – пора й додому збира­тися. Але про смерть однаково не думала, вона для неї була як щось далеке і важко уявне. А виявляється, смерть ось тут, поряд, чатує на її Петра – для неї найдорожчу у світі людину. Зважала не на його слова – «смертельне приготуй»… Сама бачила: з кожною хвилиною чахне в ньому життя. Тільки від учора як очі запали, ніс заго­стрився… Смерть уже за його плечима стоїть. Вона й Іванові так сказала: «Батько на Божій дорозі. Якщо хочете застати живим, поспішайте».

Розпач холодив їй душу: не жили вони однією сім’єю, але ж Петро був завжди поруч і почувалася за ним, наче за мурованою стіною. А що тепер? Хто її розрадить, хто допоможе? Далекі родичі є, та чи потрібна вона їм – стара бідна жінка? «Ну чому Господь не мене, а його забирає першим? Хто ж мене в сиреньку земельку зариє, як і сусідів близько немає – самі пустирі на хатнищах?..»

– Хлопців не видно? – тихий Петрів голос перервав її сумні роздуми. – Ніби машина… загула… Як же мені важко… – потер рукою груди. – Подзвони ще раз… чого вони не їдуть?

Піднялася зі стільця, до вікна підійшла.

– А й правда: приїхали хлопці! – радісно вигукнула. – Усі троє приїхали! А я й не почула, – пішла їм навстріч. – Слава Богу, на­решті! – зустріла їх у сінях. –

Батько вже заждався. Що п’ять хвилин допитується, чи не приїхали.

– Та ми й так спішили, – Іван заніс чималу сумку на кухню. – Поки зібралися… Вадик зразу відгукнувся, а Дмитро пішов із дому, а телефон забув. Це якесь диво: проїжджав Коржівською і випадково його побачив – мені була нагальна потреба на об’єкт заскочити. А дорогою Дмитра зустрів.

– А тато як: покращало? – роздягаючись, Дмитро запитав.

– Де там! Неважно… – сумно хитала головою, – ще гірше стало, ледь дихає, – печать глибокої скорботи ще густішим мереживом зморшок позначила її об­личчя.

Зайшли до світлиці. Батько лежав на спині. Горілиць, хоч і тяжко, та ще можна терпіти. А на лівий бік повернеться – серце стискається, на правий – ніби одривається. Гостей зустрів сумним поглядом.

– Приїхали… – повернув до них голову: з очей скотилися дві сльозинки – одна впала на подушку, друга затрималася на переніссі. – Думав, не діждуся…

Привіталися, поцілувалися. У хаті натоплено, а руки в батька – ніби щойно їх із крижаної ополонки витягнув, і вуста холодні.

– Що з вами, тату? – Вадим присів на ліжко, не випускаючи батькової правиці зі своєї руки. – Надворі день сьогодні ніби весняний – веселий, сонячний, а ви хворіти надумали.

– А що… у грудях давить… і пече… помирати… буду… – переривчасте дихання голос йому забиває.

– Не кажіть такого. Хіба це у вас перший такий приступ? Слава Богу, миналося. І тепер минеться, – переконував Іван. – Заберемо вас до лікарні, підлікуєтеся – ще й танцювати будете.

– Ні, діти… я вже своє відтан­цював…

– Не панікуйте, тату, – Вадим поправив на батькові ковдру. – Торік у мого сусіда який обширний був інфаркт, а вилікували – зараз пів сотні кролів порає.

– Я не панікую… я знаю… матері ваші снилися… до себе кличуть…

– Покійники не на смерть – на дощ сняться, – нагадала Вірка народну прикмету. – Бач, і справдилося: вночі дощ пройшов.

– Ото вам, тату, не треба було додому спішити. Валя наче відчувала, як вас умовляла, а ви затялися – тільки поїду, – лагідно пожурив Вадим.

– І ми просили хоч на ніч залишитися, – Іван додав. – Може, й не сталося б приступу.

– Від смерті не втечеш… – шерхотів сухими вустами. – Простіть, синочки, що покликав вас… Хотілося ще раз побачитися… прощення попросити… вибачте, кого образив… – з трудом видихав кожне слово.

– Тату, що ви кажете?! – рудуваті здивовані брови Вадима стрибнули вгору. – Хіба вам у нас просити? Ми перед вами завинили. Та ще й як завинили! Мало їздимо до вас, мало допомагаємо. Ми оце дорогою гомоніли: ви нам не рідний тато – по крові не рідний, та чи є в селі, і не тільки в селі, хто серед рідних, щоб віддав своїм дітям стільки любові, як ви нам? Тепер ми розуміємо: ви життям своїм жертвували заради нас, а ми – невдячні сини.

– Не жертвував… – запереч­ливо кивнув головою. – Я вами жив… любив вас… і люблю…

– Отож! За вашу любов на колінах маємо дякувати, – Дмитро позирнув на братів і, не змовляючись (а може, й змовились дорогою?), схиливши голови, опустилися на коліна.

– Спасибі вам, тату. Спасибі – ми перед вами у вічному боргу.

– Встаньте… не треба… – благальним поглядом обвів синів, заплющив очі – на віях сльози заіскрилися, застогнав, поклав на груди руку. – Коле… не дає дихнути…

Вірка пішла на кухню, посудом торохтіла, мабуть, гостям полуднувати ладнала. Та й не хотіла, щоб хлопці бачили її сльози, а стримати їх уже не могла. Заспокоїлася, повернулася із соком у картонній упаковці.

– Петю, ось хлопці соку привезли, попий через соломинку – ти ж любиш виноградний сік.

Заперечливо хитнув головою.

– Забалакалися й забув, – Вадим ляснув себе по лобу, дістав з кишені маленький пакуночок, – я ось ліки в сусіда попросив – йому в інституті Амосова приписали. Дуже помічні від серця. Хрещена, дайте ложечку – накрапаю.

– Не треба… не поможе… – сумними очима дивився на хлопців, ворушив губами.

– Ви щось хочете сказати? – прихилився до нього Іван.

– Заспівайте… – прошепотів.

Хлопці переглянулися між собою, мовляв, яке – «заспівайте», коли батько… Тільки й того, що дихає – густий дим печалі усім з очей котить.

– Заспівайте… – знову ледь чутно мовив.

– Тату, ви жартуєте? Хіба зараз до співу – вам он як тяжко… У горлі застряне пісня, – приглушений голос Дмитра помітно хрипів, ніби й справді щось заважало говорити.

– Заспівайте, батько ж просить. Заспівайте, – обізвалася Вірка, пошепки до хлопців: – Не можна відмовляти в такий час, може, це його останнє бажання.

Вони знову переглянулися, стали вряд посеред кімнати, розправили плечі, руки на грудях склали. «Батькова звичка, – відзначила про себе Вірка, – Петро любить стояти чи сидіти, склавши на грудях руки. І вони отак».

Задивилася на хлопців, залюбувалася ними. Усі середнього зросту – майже рівні. Вадим серед них найвищий – підтягнутий, гнучкий у стані, густий рудуватий чуб кучерявиться. Збоку глянеш – парубок, ніколи не скажеш, що вже двох онуків має. Дмитро, теж дід, зовні більше відповідає своєму вікові: з-під вовняного светра живіт випирає, високі залисини на крутому лобі і тім’я майже голе. Лише сині очі, як і в юності, світяться дитячою безпосередністю – так і хочеться його приголубити. Іван на два роки молодший за них, однак колись його чорний чуб густою сивиною вкрився. Він, як і Дмитро, натоптаний, але й не занадто – доладно складений.

На перший погляд різні вони, але як придивитися, багато в чому подібні. Єднає їх не тільки батькова звичка – руки на грудях складати. Вони й вусаті, як батько, і дивляться лагідно, доброзичливо, але трохи з-під нахмурених брів, і жестами, манерою говорити – повільно, кожне слово зважуючи, ніби приміряючи, чи до ладу воно буде сказане, батька нагадують. Дивується Вірка: як воно так – усі троє різних батьків-матерів, а на Петра схожі?

– Якої? – із сумним виразом обличчя Дмитро поглянув на братів.

– Татову… – зітхнув Вадим.

Дмитро теж зітхнув, постояв трохи, набрав повітря повні груди й несміло, півголосом затяг:

Ой чий то кінь стоїть,

Що й сива гривонька, –

до Дмитрового баритона долучилися брати – Вадим вторив йому, а Йван тенором узяв висо­ку ноту:

Сподобалась мені,

Сподобалась мені

Тая дівчинонька…

Стихла пісня. Хлопці зніяковіло поглядали один на одного. Вірка безліч разів чула їхній спів, але так, як сьогодні, здалося їй, вони ще ніколи не співали – у неї мурашки побігли по спині й на очі сльози навернулися. І в Петра, помітила, у куточках заплющених очей блищали сльози. Повернув голову, подивився на синів, прошепотів – хлопці не почули, а радше здогадалися, що батько каже:

– Легше стало… дякую… – ніби аж усміхнувся, – співайте…

Підбадьорені брати затягли вже на повний голос:

Гей, літа орел, літа сизий

Попід небесами.

Гуля Максим, гуля батько

Степами, ярами…

Голосна пісня розправила свої мелодійні крила, злетіла під стелю – у кожному куточку просторої хати відлунюють її нотки, дзвенять посудом у заскленій шафі, мабуть, медом розливаються в батьковій душі – його обличчя осяває ледь вловна усмішка і губи ворушаться у такт пісні.

З охотки третю пісню заспівали – «Місяць на небі», якою з дитинства батька тішили. Він уже не ворушив губами, лежав горілиць, випрямивши ноги – досі були зігнуті в колінах. Вірка дістала з кишені хусточку, нахилилася протерти йому мокрі очі.

– Ой! – стріпнулася, мов ужалена, переляканими очима обвела хлопців. – Не дихає… О Боже! – у розпачі заламала руки.

– Та ну! – не повірив Дмитро, бо обличчя батькове, як і до цього, світилося усмішкою. Проте здалося йому, воно ніби помолоділо – зморшки трохи згладились, розправились. Нахилився – не дихає, взяв руку – пульс перевірити, а вона неначе мотузяна. – По-ме-ерли… – прошепотів ураз отерплими губами.

– Петю! – зойк-зітхання вирвалося із запалих Вірчиних грудей. – Петю, коханий, на кого ж ти мене оставив? Як же я без тебе… пропаду-у-у-у, – жалібно заголосила, припадаючи до Пет­рових ніг.

– Не плачте, мамо, – Дмитро обняв її за плечі, що ходором ходили від ридання, – не крайте жалем і наші серця… Тато наказував і я обіцяю: ми вас не залишимо.

Слово «мама» так щемно залоскотало душу старої жінки, що сльози ще рясніше покотилися з її очей. Вже не так за небіжчиком плакала, як за саму себе жаль проймав: зроду-віку ніхто її так не кликав – не дав Бог дітей. А їй же все життя мріялося почути оте ласкаве звертання. Дмитрові вона хрещена мати, і він її завжди кликав хрещеною. За його прикладом Іван та Вадим теж так її називали. А тут – МАМО…

– Не залишимо, – ствердив Іван.

– Татового заповіту, мамо, не переступимо, – і Вадим поклав руку на її плече.

А умиротворений тато лежав незворушно, поклавши ліву руку на груди, а праву – вздовж тіла поверх ковдри, з ледь вловною усмішкою на світлому обличчі. Як з’явилася вона при перших словах пісні, так і не згасла… Ніби сонячний промінь сяйнув і назавжди закарбував на ньому свій веселий, благодатний слід.

Батькова душа, відлітаючи у віч­ність, без сумніву, раділа: життя прожив немарно – достойних синів залишає по собі…