Життєві історії
Передплата онлайн: https://peredplata.ukrposhta.ua/
Цю історію добре пам’ятає лише старожил села дід Володимир, якому незабаром уже стукне дев’яносто. Він охоче розповідає її усім, хто забажає. Незважаючи на прожиті важкі роки, у діда цупка пам’ять, пам’ятає усе до дрібниць. І завжди починає свою розповідь словами:
– Мені часто сниться один і той самий сон: наче я зі своїм найкращим другом Іваном їдемо на возі. І раптом Іван падає з воза. Я перелякано гукаю: «Іване, де ти? Озовись!». А того на землі нема. Я озираюсь на всі боки, подивився назад, бачу – Іван наздоганяє підводу. І ось ми вже разом поїхали далі. То не простий, а пророчий сон…
***
Народився старий у живописному подільському селі, у якому мешкали працьовиті, дружні люди. Коли почав самостійно ходити, здружився з однолітком, сусідом Іваном. І ця дружба не в’янула, хоча минали десятки років.
У хлопчиків не було безтурботного дитинства, бо настав страшний 1932 рік. Почалася колективізація, розкуркулення. Усіх заможних селян записували в куркулі. Родина Володимира потрапила до того списку. Відібрали землю, забрали худобу, свиней, кролів, курей, навіть сушені гриби тим виродкам здалися багатством. А за два дні вигнали з хати. Довелося батькам іти з поклоном до далекої родички, щоби перебути в неї деякий час. Та хоч доля була нестерпною, все ж вона не розлучила друзів, а ще більше зблизила їх. Щоби не вмерти з голоду, вони разом шукали гнилу картоплю на полях, рвали лободу, їли зав’язь садових плодів. І просто дивом залишилися живими.
Вперше Володимир розлучився з Іваном, коли перед війною поїхав до Києва вступати до медичного технікуму. 22 червня 1941 року Володимир мав отримати диплом фельдшера і подумки вже був у рідному селі. Та війна знищила всі надії. Довелося йти воювати, виносити з поля бою поранених бійців, надавати допомогу, кріпити віру у видужання. І контужений був, і поранений… Та вцілів і живим повернувся в рідне село. Іван теж повернувся неушкодженим…
Кілька днів відпочивши, хлопці пішли працювати. Володимирові знайшлася робота в сільському медпункті, а Іван подався до колгоспу. Після війни роботи скрізь вистачало. Працювали, та не забували й парубкувати. Вродливих дівчат у селі було багато – на всіх парубків бракувало. Тому хлопці мали великий вибір. Вибрав собі наречену й Іван. Нею стала весела красуня Катерина.
Отож справа дійшла до весілля. Володимир мав бути старшим боярином. Закололи кабана, порізали птицю, заготували потрібну кількість міцного самогону. Робота кипіла від ранку до вечора.
Весілля було багатолюдним і розкішним. Іван почувався найщасливішим у світі. Перетанцював і поцілувався зі всіма дівчатами, які завітали на весілля. Опівночі вирішив трохи перепочити. Не захотів турбувати батьків серед ночі й пішов спати в стару хату, яка слугувала літньою кухнею. Там варили їсти свиням, підігрівали пійло корові. А оце на весілля різні страви там варили. Було спекотно. «Та нічого, – заспокоював себе наречений, – треба з годину передрімати. Завтра неділя, якраз весілля буде в розпалі, то треба поберегти сили».
У неділю вранці Іван довго не виходив зі старої хати. Батьки, які здогадувалися, що він ночував саме там, почали грюкати у двері, однак ніякої відповіді не почули. Тоді покликали на допомогу гостей і виламали двері. І побачили, що Іван мертвий! Очевидно, вночі Іван змерз, закрив засувку в грубці, отруйний дим пішов хатою, і парубок вчадів.
Дід Володимир припинив свою розповідь, важко зітхнув потім, наче простогнав:
– Таке горе звалилося на всіх… Молодий гарний Іван лежав у труні. Всі люди плакали. А що вже казати про батьків і наречену. Катерина кілька разів непритомніла, її відливали водою. І я тоді за одну ніч посивів. Нe уявляв собі, як житиму без такого вірного друга. Приятелів у мене було багато, та ось такого вірного друга, як Іван, важко знайти.
Наступного дня Івана понесли на цвинтар. Страшна темна, глибока яма чекала на нього. Та поховання раптом зупинила мати. Вона твердо сказала, наче були в неї якісь передчуття:
– Сьогодні не ховатимемо. Завтра обов’язково приїде рідний брат, треба, щоби по-людськи попрощався з Іваном. А цю ніч Іван перебуде на цвинтарі в капличці.
Умиваючись сльозами, всі родичі й наречена погодилися з нею.
А вночі Іван розплющив очі, нічого не розуміючи. Здогадався, що невідомо як потрапив у якийсь ящик. На щастя, віко труни було ще не зацвяховане. Руками підняв його, зсунув набік і встав. Напевно, чадний газ, яким він отруївся, вийшов з організму – і він отямився. Навпомацки відшукав двері, зі всієї сили натиснув на них – і вони розчинилися. Лише тоді зрозумів, що він на цвинтарі і, можна сказати, повернувся з іншого світу.
Надворі стояла осінь. Було холодно. Іванові хотілося зігрітись. Отже, потрібно якнайшвидше дістатися до дому. Потім Іван неодноразово згадував:
– Зайшов на подвір’я, а там тихо, наче й не було весілля. Зазирнув у вікно і побачив сусідку, яка допомагала матері прибирати зі столу посуд. Сусідка помітила мене й одразу ж знепритомніла. І я зрозумів, що мене вважають мертвим і може статися біда. Пішов у клуню, зарився в сіно й міцно заснув.
Вранці до клуні зайшов батько з вилами брати сіно для корови. Побачив сплячого сина, впав прямо на нього. Довго Іван приводив тата до тями. А коли батько зовсім заспокоївся, розповів йому про все.
– Отже, весілля триває, – щасливо вигукнув старий і побіг до хати, щоби поділитися з близькими такою радістю.
Те гучне весілля тривало ще цілий тиждень. Катерина ні на крок не відпускала Івана від себе. Боялася, аби з ним знову чогось не сталося.
Відтоді Івана в селі почали називати Безсмертним.
Дякуємо вам за передплату газети онлайн
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
Життєві історії
Життєві історії

