ЗОЛОТИЙ МЕТЕЛИК

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

11 серпня 23:12

Джерело: Газета «Життя. Історії»

Історії з життя

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Наталя повільно підіймалася сходами, тримаючись однією рукою за поручень. Остання сходинка незадоволено рипнула під натиском стоптаного домашнього капця. Жінку цей звук завжди дратував. Навіть заміна сходів допомогла тільки на деякий час, а потім той скрип знову повернувся.

Тепер вона рідко виходить нагору. Ноги вже не ті, що колись. Більшість часу проводить на канапі у вітальні, переглядаючи улюблені токшоу з горнятком запашного чаю. Часто і спить там. Виявляється, великий будинок і справді не потрібен. А колись вона про такий мріяла. Та що там мріяла, колись вона його мала. Три поверхи, чотири спальні, три ванні кімнати, велике подвір’я в затишному спальному районі. Чоловікові знадобилося понад п’ятнадцять років, щоб нарешті переселити родину в гідний дім. Першої їхньої квартири в Україні вона навіть не розглядає. Зрештою, що там розглядати – дві кімнати у старій панельці. Навіть ремонт не змінив її ставлення. Таунхаус у Воррінґтоні був звичайно кращим – два поверхи з підвалом. Але без подвір'я. Та й спалень тільки дві. Їй завжди хотілося жити у власному домі. Навіщо ж тоді було пертися в цю кляту Америку? І вона свого досягла, шкода тільки, що ненадовго. Після розлучення довелося знову переїжджати. Ех, давно це було…

Наталя ловила себе на думці, що останнім часом частіше згадує минуле. Пройшла коридором попри спальню – велике ліжко застелене кремовим покривалом, охайно викладені декоративні подушки, теплий пухнастий килим на підлозі – краса. Понад усе вона любила затишок і порядок у домі. Минула гостьову спальню і дійшла до останніх дверей у кінці коридору. Вона так і не знайшла застосування для цієї кімнати. Тож просто зачинила туди двері. Але сьогодні, через стільки років, щось змусило піднятися сюди.

Жінка стояла перед дверима і вдивлялася у круглу відполіровану ручку. Швидким рухом покрутила її і увійшла до кімнати. Тут нічим не пахло. Зовсім. Ніби ця кімната не була частиною її дому. Ніби вона існувала геть окремо чи, може, й зовсім не існувала? Вузеньке ліжко в кутку, невеликий письмовий стіл зі стільцем, дерев’яний комод і торшер біля нього – от і все. Крізь вікно пробивалося сонячне світло, але й воно не могло розвіяти дивну похмурість.

Наталя смикнула за ланцюжок торшера – і лампочка, незвично блимнувши, засвітилася. Жінка присіла на ліжко. Думки й відчуття покинули її. Вона просто сиділа, втупившись поглядом у комод. За вікном проплила густа пухнаста хмара, і тіні довкола на мить подовшали. Раптом задерикуватий промінець заглянув усередину і застрибав по стінах та підлозі. Наталя крайчиком ока помітила, як щось зблиснуло біля ніжки стола. Вона піднялася з ліжка, постояла хвильку, щоб перед очима перестали танцювати кольорові кола, підійшла до стола й важко опустилася на коліна.

У шпаринці між паркетними дошками лежав крихітний золотий метелик. Наталі запаморочилося в голові. Простягла руку й обережно підняла знахідку. Тонесенькі крильця, маленькі цирконієві цяточки-прикраси – Нікусина сережка. Скільки їй тоді було? Шість, сім років? Згадала, як їздили проколювати вушка, як донька сама вибирала сережки, як стійко витримала процедуру, не пустивши й сльозинки. За кілька тижнів одна сережка загубилася, вони її так і не знайшли. А вона, виявляється, була тут весь цей час.

З напівпрозорих сіруватих очей скотилася самотня сльоза.

Наталю виховували, як колись усіх. Знала, що потрібно закінчити школу, здобути професію, вийти заміж і народити двох дітей. Ще знала, що всі чоловіки – козли. Чому потрібно було виходити заміж за одного з них, не знала, а зрештою, яка різниця чому? Так мало бути. Так і зробила. Все було, як у людей – заручини, біла сукня, весільна забава. Потім почалося сімейне життя. Роль господині їй не подобалася. Не хотілося ні про кого дбати, хотілося, щоб дбали про неї. Чоловік нічого особливо й не вимагав, тому жили спокійно, як усі. Потім народилася дитина. Було дуже важко. Про дитину треба було піклуватися, не спати ночами, слухати безкінечні плачі… Згодом усе внормувалося, стало трохи легше, але тепер на ній постійно були зобов’язання.

А їй хотілося простого життя і того жіночого щастя, про яке всі довкола говорять. Не відчувала себе щасливою. Знала, що варта більшого. Бажалося більшого. Розчарувалася. Насамперед розчарувалася в чоловікові – він же хотів одружитися, хотів сім’ю, дитину. Вона йому все це дала, а він не зміг чи не захотів зробити її щасливою.

Потім світ перевернувся з ніг на голову, і вони опинилися в Америці. Все нове, інше, незнане. Вона не хотіла тут бути, не хотіла працювати прибиральницею чи доглядальницею, не хотіла вчити англійську, долати проблеми. Просто хотіла спокійно жити і бути щасливою. Чоловік недостатньо старався. В інших були кращі автівки, дорожчі будинки, розкішніші відпустки. Чому ж їй так не щастило?

За сімейним обіднім столом закінчилися теми для розмов. Донька підросла. Вони віддалилися. Та це і не дивно, а як він хотів? На любов дружини треба заслужити. Як з’явилася ідея народити другу дитину, вже й не згадає. Пам’ятає, потім думала, що вдруге буде легше. Та й роки підпирали четвертий десяток. Коли, як не зараз?

Народилася Ніка – копія тата, як і старша сестричка. Втім, легше не було. Хотілося спокою, тиші і спати. Хотілося чистоти вдома, а не розкиданих повсюди іграшок. Хотілося спокійно жити і бути щасливою, а доводилося підтирати сопливі носи. Нарешті переїхали у великий будинок, довелося переїжджати в інший штат з нижчими цінами на нерухомість. Дитина могла гуляти на подвір’ї, але тут було мало сонячних днів. Хотілося навести в домі лад, обновити ремонт, але вони не могли собі цього дозволити. Вона ж нічого для себе не вимагала. Хотіла кращого для дітей. Їй же нічого не потрібно самій. Вона ніколи нічого не просила.

А тоді він вигнав її з дітьми з їхнього великого будинку. Вигнав, як псів. Вони знову переїхали в таунхаус. Їй довелося шукати роботу, бо на самі аліменти не проживеш. Він оплачував житло й авто, але ж скільки всього ще треба…

Найбільше дратувало, як Ніка тягнулася до нього. Старша донька завжди була на маминій стороні. Ніка з нетерпінням чекала «татових» вихідних. Радо розказувала потім, як їм було добре. Звичайно, що так. Забирати дитину на два вікенди на місяць. А їй доводилось щодня вкладати спати, щоранку будити, збирати, годувати, вислуховувати ниття й істерики. Вона втомилася. Вона так втомилася. Вона просто хотіла спокою. Хотіла затишку вдома.

У неї з’явився Степан – гарний чоловік. Працював на будівництві, руки росли із правильного місця. Він хотів про неї дбати. Вони пофарбували стіни, замінили підлогу, розділили ванну кімнату на дві, зробили ремонт у кухні, переробили сходи із клятою рипкою сходинкою. Він водив її в ресторани, дарував подарунки. Вона нарешті могла жити щасливо.

Старшій доньці минуло двадцять. У неї своє життя. Тільки-от Ніка виїдала останні нерви маленькою ложечкою. Телефонувала до тата скаржитися, щоразу, як щось було не так. Вона не могла це витримати. Розмови, виховні години нічого не давали. Одного вечора зібрала валізку і відвезла доньку до тата – хай спробує, як це легко. Вдома нарешті запанував спокій. Тільки колишній виявився злопам’ятним козлом. За всі роки їхнього життя, за найкращих дітей, яких вона йому народила, він віддячив їй судовим позовом. Позбавив її законних виплат. Вона своє життя йому віддала. Скільки ночей не спала, доглядаючи йому дітей. А він насмілився позбавити її батьківських прав? Її? Та вона все життя, всю молодість віддала дітям.

Ніка не повернулася. Не хотіла навіть розмовляти з нею телефоном. Забула все, що для неї зробила мама.

* * *

Маленький золотий метелик виблискував на сухій зморщеній долоні. Скільки ж років минуло, відколи він загубився? Наталю огорнула цілковита тиша. Знадвору не долинало ні щебету птахів, ні шурхоту автомобільних шин по асфальту. Будинок ніби зачаївся. Їй здалося, що кімната поволі зменшувалася. Стіни тиснули на неї. Хотіла вдихнути, але хтось ніби висмоктав весь кисень з повітря. У грудях дико запекло. В очах потемніло. Вона ще встигла зрозуміти, що падає, і тільки міцніше стисла метелика в долоні – вона не може загубити його знову.

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!