ГАЗЕТА «НАЙКРАЩІ ЖІНОЧІ ІСТОРІЇ»
5Життєві історії
Передплата онлайн: https://peredplata.ukrposhta.ua/
Майор Свириденко з’явився без попередження. Розвідувальна група давно дійшла висновку, що його поява в бойовій частині не віщує нічого доброго. Тож навіщо він тут?
Бійці отримали завдання, кожен окремо пройшов докладний інструктаж. Залишалося дочекатися сутінків і рушати. До червоної лінії, прокладеної на карті хвилястим пунктиром, групу доправлять автомобілем, а далі – «будьте ласкаві, пішки, панове розвідники».
Командира РГ Миколу з позивним Сова дедалі більше охоплював неспокій. Його розвідгрупа, збалансована і спаяна багаторазовими вилазками в тил ворога, минулого разу повернулася неповним складом. Із восьми осіб залишилося шестеро. Понівечені тіла двох побратимів зосталися лежати під призьбою сільської хати, вщент пошматовані ворожими мінометами.
Це він відправив їх перед заходом групи перевірити, чи «чиста хата», а отже, їхня смерть лягла на його сумління.
Навіть зібрати рештки того, що від хлопців залишилося, часу не мали – мусили відходити в глиб лісу.
Сумнівів не було: групу чекали. Саме тут, біля цієї самотньої хатини, що стояла першою на виході з лісосмуги. Чекали в певний час і в певному місці.
Такі думки ятрили душу, гризли сумління.
Керівництво пропонувало провести термінову заміну, але він відтягував цей момент. Свідомість попелила думка, народжена аналізом подій: між ними затесався зрадник.
Микола багаторазово прокручував у голові все, що знав про своїх хлопців.
Вертлявий чоловік з позивним Міна – сапер, разом із яким воював не перший рік, сільський учитель із Запоріжжя.
Снайперська пара Ґедзь і Ворон. Хлопці були друзями дитинства: у школі сиділи за однією партою, і хто під час чергової вилазки РГ буде стрільцем, а хто коригувальником, вирішували самі. Микола їхнє вміння оцінив ще в Іловайському котлі, під час виходу відділення з оточення.
Зв’язківець із позивним Пік витягував його знерухомлене тіло з-під завалів у Донецькому аеропорту. Тоді ж підставив власну спину й був поранений.
Медик Ланцет увійшов до складу його РГ наприкінці 2014-го, коли група втратила попереднього медбрата в полях Луганщини.
Рештки тіл розвідників Трофея та Лиса ще дотепер лежали під тією злощасною хатою. Залишився розвідник Грім, хлопчина років двадцяти п’яти, швидкий і вертлявий, якого привів у групу Лис і навчив усього, що знав сам…
Хто? Хто з його побратимів, за чесність яких донедавна він ладен був дати відтяти руку, переродився на смердючу гниду?
***
Непримітний бусик, розфарбований у зелено-жовте впереміш із вкрапленням пожухлого листя, мчав бездоріжжям у напрямку Прип’яті. Хлопці тісно сиділи на кулями побитих шкіряних сидіннях і намагалися дрімати – хто знає, коли й де їм доведеться відпочити…
На задньому сидінні, біля лівого вікна, скоцюрбився Ланцет. Медбрат склав руки на перекинутому через шию автоматі, втягнув голову в комір куртки і тихо сопів, дрімаючи.
Поряд із ним вмостилася снайперська пара – Ґедзь і Ворон, що притулилися один до одного головами, неначе зрощені докупи сіамські близнюки.
На сидінні навпроти, якраз посередині, обличчям до товаришів сидів-дрімав огрядний зв’язківець Пік, закинувши голову й широко розчепіривши ноги.
Праворуч від нього, затиснутий у куток, скрутився розвідник Грім, сховав голову в комір і вдавав, що спить. Але Микола, який зайняв місце ліворуч від Піка, бачив, як той подумки рахує повороти – розвідник, він і між своїми таким залишається.
Години за дві бус зупинився.
Бійці надягнули тактичні рюкзаки й розчинилися в заростях лісу.
***
Микола вів групу наміченим маршрутом. Ділянку карти, де майор Свириденко навів п’ять окремих великих точок, міцно закарбувала його пам’яті. П’ять пунктів, через які вони мали пройти, щоб виконати поставлене перед групою завдання.
Та головне завдання стояло перед ним – виявити крота. Гниду, яка поселилася в його РГ і продалася ворогові.
Микола перебирав у пам’яті кілька останніх невдалих виходів його хлопців на завдання, аналізував не те що дії – кожен погляд побратимів. Та відповіді не знаходив.
Протягом двох діб група пройшла більш ніж половину заданого маршруту. Бійці то йшли ланцюгом, то розбігалися, ховаючись між деревами.
Безликі й безіменні люди, без документів і мобільних телефонів, які залишили в бойовій частині. Але чи всі?
На землю спускалися сутінки. Починав накрапати дощ.
Без пригод минули міст за три кілометри від Славутича.
Це означало, що Грім чистий.
Вдало просковзнули повз ворожу охорону в напрямку сільського клубу, де перебувало близько трьохсот важкопоранених орків.
Пік – поза підозрою.
Тихо обійшли блокпост біля ремонтної бази ворога, розміщеної на майданчику сільгоспмайстерні.
Ні, це не Ґедзь.
Залишилося двоє.
Хто – Ворон чи Міна?
Попереду – занехаяні хати колись заможного села, за яким, згідно з мапою в його мізках, міське кладовище. Що неприємного приготувало їм воно?
Якщо нічого – значить, зрадник Ворон…
Командир різко повернувся, охоплюючи поглядом учасників групи, і застиг на місці. За ним рухалося чотири тіні. П’ятої постаті позаду нього не було.
Раптом навколо зашуміло й затріщало. Запрацювали міномети. Спочатку пронизливі 80-ки. До них доєдналися голосисті 120-ки. Задзижчали поодинокі кулі-оси снайперських гвинтівок… Жало однієї з них дісталося його плеча, потім грудей, згодом – ключиці…
Останнє, що бачили очі Миколи, це як чотири тіні тануть у мороці, схиляються й витягуються на землі…
Далі були уривки: він падав, підіймався, кудись ішов…
Ковзався по мокрій траві й знову падав і йшов…
За щось чіплявся, десь заходив…
А далі – морок, темрява, пітьма…
І думка в мізках: «це не Ворон».
***
Його подарував їй дощ. Противний і затяжний, що лив кілька діб безперестанку. Не пришвидшуючись і не стихаючи. Який вважали провісником весни. Тієї, яка за календарем давно мала б настати.
Віра Петрівна вискочила до хліва знайти сухих полінець, щоб підкинути в плиту, на якій стояв закіптявілий чайник і ніяк не хотів закипати. А знайшла його. Хоча Віри Петрівни її односельці не знали. Та які це односельці, коли село – чотири перекошені хатини в різних кінцях вулиці, а решта – зона відчуження, об’єднана одним страшним словом – Чорнобиль.
Сусіди, дві старенькі бабусі та сухий, згорблений дідуган, називали її Вірунею і позаочі шепотілися, що «Віруню сам Господь послав, як надію на виживання».
Не на життя – на виживання.
Як воно страшно: залишитися наодинці зі старістю. Страшно й боляче.
Тоді, у травні 1986-го, коли всіх жителів села запхнули в автобуси й повезли на чужину, ніхто з них навіть не підозрював, що це – кінець розміреного й донедавна зрозумілого життя.
Що там, куди їх повезуть, усе буде по-іншому, для них – чуже і неприйнятне. Тому й повернулися за пів року. Наперекір усім, та насамперед наперекір владі.
Ні, влада про них не забувала. Раз на тиждень приїздила крамниця на колесах, привозила хліб, продукти й решту того, що вважала за потрібне. І пенсію. Щомісяця.
Так було. До страшного лютневого 2022-го року, коли селом проповзли танки.
Віра повернулася у грудні 2021-го. Саме на Новий рік. Вирішила в родинній хаті провести старий і новий зустріти. Так вона сусідам розповідала, коли ті розпитувати почали.
Але то тільки так розповідала. Не розказувати ж, що ненароком розмову сина з невісткою почула: про те, як вона їм набридла і якби хоч кудись з квартири поділася.
Так і визріло рішення «подітися».
Стільки років синові віддала: без чоловіка виховувала, за інститут платила. І на весілля гроші відклала, з репетиторства. Бо яка ж вона, вчительська пенсія?
Але що поробиш – речі зібрала й «поділася»…
***
Він отямився від рейваху дощу, який тарабанив у шибку, щось грізно кричав, сварився й лаявся, але чомусь… російською.
Стукіт крапель перебивав жіночий голос – рівний і спокійний, який місцями кепкував, місцями сперечався з лайливим чужорідним.
– Та що ви таке говорите? Звідки в нашій глушині розвідникам узятися? У селі зосталися дві старі баби, дідуган і ми з чоловіком. Оце другий місяць, як ніхто й поряд не проходив… – упевнено розповідала жінка, виказуючи легке здивування.
Микола напружив очі, вдивляючись у чорний прямокутник, на який перетворився дверний отвір, різко окреслюючи жіночий силует з розпущеним волоссям, яке спадало до пояса, у білій сорочці поза коліна.
Густий чоловічий голос напористо бурмотів щось нерозбірливе, перемежоване нецензурним, що стояло на початку кожного відтвореного оклику.
– Та самі погляньте! Он мій Віктор на ліжку лежить. Дрова рубав, то трохи змок, отож декілька склянок, щоб зігрітися, прийняв, та й відпочиває, місце мені теплить, – жінка впевнено кидала слова в дощову весняну ніч, переминаючись босими ногами. – А не вірите, у сусідів запитайте: далі вулицею баба Зіна живе, а праворуч у вуличці – баба Олька. Тільки вона глуха, стукайте сильніше. – Жінка махнула рукою в темряву й завмерла в отворі відчинених дверей.
За вікном почувся оклик, затупотіли ноги. Світлий жіночий контур зачинив двері, накинув гачок і тихо сповз по одвірком на підлогу. Аж тут у вікні щось блиснуло, наче чиясь голова притиснулася до шибки, не виймаючи з рота цигарки.
Жінка різко піднялася, підійшла до ліжка і вмостилася під боком Миколи, притуляючись до нього спиною.
За вікном почувся регіт, чоловічі голоси про щось перемовлялися.
– Обійміть мене, – прошепотіла жінка, щільніше припадаючи до плеча Миколи.
Той підняв здорову руку й пригорнув до себе тепле тіло.
Військовий командир, що вижив після бомбардувань у Донецькому аеропорту, зумів вибратися з Іловайського котла, керівник розвідгрупи, який дивився смерті в очі і плював у її спотворене обличчя, той, хто ховав побратимів і виводив розвідгрупу з найкритичніших ситуацій, раптом відчув, що означає «перебувати на межі».
Тепло жіночого тіла… запах її волосся… м’якість долоні, коли поклала його руку собі на груди, пробудили спогад про щось давно забуте, щось неземне, таке, чого не відчував роками, але таке… жадане та солодке.
***
За три дні він знову йшов у дощ.
Тісно перемотаний бинтами зі смужок розірваного простирадла, вбраний у випраний і висушений одяг, із буханцем хліба, що його спекла баба Олька, що виявилася не такою вже й глухою.
Віра стояла біля темного вікна, дивилася в ніч і не хотіла вірити, що чоловіка, якого подарував їй дощ, той безжально в неї забирає…
Дякуємо вам за передплату газети онлайн
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
27
Життєві історії
Життєві історії
