І В ЦЬОМУ СІЛЬ…

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Осінній вітер дмухнув у криївку пахощами напоє­ної сонцем живиці та прижухлого від вранішніх заморозків листя. Орест відставив чорнильницю, перечитав написане й задоволено кивнув. Останній лист на сьогодні. Уже з рахунку збився, скільки їх нашкрябав. Он яка гора утворилась…

Прибуде звістка від побратимів із найближчих роїв, тоді можна відправляти Грицька з цидулкою до Тимоша. Треба зібрати всіх. Комуняки незабаром в одній сільраді засідатимуть, отож буде нагода підсмажити червону наволоч, щоб не розповзалась українською землею. Мало ці нелюди нахлебтались людської крові? Усе позабирали: землю, домівки, мову, віру, тисячі життів. Лише гордості не змогли відібрати. І прагнення волі… Тепер соваються містами, селами й лісами в пошуках повстанців, усюди своїх агентів порозпихали. Та основне – бояться бандерівців до мокрих штанів. Нещодавно його козаки вполювали комісара. Довелося після допиту провітрювати лісникову хату – так москаль обгидився. Не нація, а виродки. Проте вперто намагаються встановлювати свої порядки всюди, куди приходять…

Підвівся з-за столу, збитого з березових дощок. Потягнувся. Зітхнув. Там, угорі, бабине літо. Після тривалих дощів гриби з-під листяної ковдри вистрибують і в кошики просяться. Учора їхній кухар Василь боровиків назбирав. Юшка вдалася – справжня їжа богів! Навіть Марічка не зварить ліпшої…

Згадка про кохану загорнула теп­лим пледом. Оскільки він боронить рідну землю від ворога, їм не випадає часто бачитись. Та марно просити її тікати із села в безпечне місце, бо має нареченого з УПА. Не хоче – і крапка! А могла б у його діда Степана перечекати темні часи. Там, на хуторі, за сотню кілометрів звідси, її точно не шукатимуть. Найближчі дідові сусіди мешкають далеко і бачаться з ним украй рідко. Тож ніхто навіть не помітить гості в старого. А якщо й зауважать, дід неод­мінно вигадає побрехеньку. Він до того хист має. Не раз морочив голову колись і самому Орестові:

 – Оце щоб ти знав: рід наш походить від козацького характерника Пугача, який умів кров зупиняти магічними замовляннями й насилати на ворогів ману-заморочення.

– Хіба він не мав людського імені, що ви його лише Пугачем кличете?

Дід супив брови, смикав кінчики довгих сивих вусів і бурчав:

– Багато знатимеш – швидко постарієш! Цю історію мені покійний дідо повідав, а я оце тобі розказую. Яким іменем охрестили далекого прадіда – не важливо. Сіль у тому, як міцно він любив рідну землю та не боявся власне життя віддати за неї. Оцю земелечку, що медом пахне, – після тих слів старий брав на пальці масну чорну грудку, з насолодою нюхав і розтирав її у великих натруджених пальцях. А за хвилинку знову вів далі: – Коли російські песиголовці за наказом імператриці Катьки прийшли добити Запорозьку Січ, то козаки склали зброю. Лише характерники відмовились підкоритися…

Наділи їм мішки на голови, погнали їх до найближчого лісу і там розстріляли. Не дозволили навіть поховати по-людськи. Повкидали тіла в яму та пригребли піском. Як диких тварин, без молитви та доб­рого слова… Був серед убитих і наш прадід.

– А як це можливо? Ви ж казали, він мешкав на хуторі до глибокої старості й людей лікував…

– От знову ти за рибу гроші! До кінця дослухай! Значить, отямився від того, що дощем згори поливає. У горлі пересох­ло від піску, то наковтався він тієї води святої, розплющив очі. Зібрав силу в кулак, вибрався з-під мертвяків та й почвалав під прихистком темряви, куди ноги вели. Кілька днів поспіль харчувався самими ягодами, пив джерельну воду і припікав рани полиновою настоянкою, що зав­жди в кишені носив. Рідна земля допомагає тим, хто має душу світлу й любов у серці до всього сущого. Тому й прадіда нашого врятувала. Щоб він своє подальше життя присвятив зціленню хворих. Казали дідо, якось до Пугача принесли хлопчика. У бідолашного такий був горб – ходити не міг. А Пугач вирівняв, на ноги поставив… Тож вдатним був він не лише до магії, а й до лікарської справи… Овва! Та ти ж не віриш, халамиднику! Бачу по очах – від сміху лускаєш. Міцно ви зараз розумні! Та тільки навиворіт… Якби тобі не були самі забавки в голові, то зміг би теж вивчитися на лікаря.

– Я у війську служитиму! – насупився.

Дід лише похитав головою і знову покрутив кінчики вусів.

– Теж добра справа. Та лише за умови, що служитимеш своєму народу, а не правителям. Життя раба гірше за смерть.

Орест був тоді ще підлітком, отож не все розумів із дідових настанов. Утім, згодом осягнув кожне слово. Бруд із тіла змивається, а тавро раба – ні. Воно на душах рубцюється…

Орест випірнув з роздумів, розправив широкі плечі й піднявся сходами, витесаними із соснових брусів. Сонячне світло черкнуло лезом його зіниці. Орест примружився, відганяючи сльози.

– Та не плач, командире! – розлігся басовитий сміх кухаря. – Ні­хто твого обіду не з’їв. Він он у казані, ще теплий…

– Якби тобі довелось посидіти добу з пером у руках – аж до терпких пальців і мушок в очах, то не згірше б сльози пускав… Я вже добу сонця не бачив.

Здоровань повагом пригладив широкою долонею розкошлану бороду.

– Якщо тільки посидіти, то залюбки. Бо пишу препогано! Сліди на дорозі більш розбірливі, ніж мої каракулі. Вчителька сахалась від тієї каліграфії та зітхала.

– А ти що?

– Нічого, – знизав плечима чоловік. – Думав про те, які вчителька має гарні очі й великі груди. Навіть без одягу її уявляв… Гарне було видовище, скажу вам, хлопці!

Затремтіло від реготу золотаве листя на старій липі. Орест затамував подих, перестрибуючи поглядом з одного веселого обличчя на інше. Побратими саме чистили зброю, готуючись до нічної розвідки. Хай порегочуть усмак! Бо сміх – це життя. А Орест хоче, аби кожен із цих воїнів зумів вистояти в боротьбі з радянським терором і ще побавив онуків та правнуків, доживаючи довгого віку у вільній Україні…

Десь недалечко хруснула суха гілка. Усі заніміли. Насторожено прислухались.

– Стій! Хто йде? – крикнув вартовий.

– Свої! Слава Україні!

– Грицько повернувся! – зрадів Василь.

Вони були братами й завжди разом трималися. Григорій – старший на два роки, чорнявий, жилавий та прудкий. Отож питання вибору гінця навіть не стояло. Там, де іншим треба було два дні на мандрівку, Грицько удвічі швидше відстань долав. Тихий, непомітний, умів розчинитися в натовпі, наче крапля дощу в озері.

Василь був цілковитою протилежністю брата: велетень із кучерявим світлим волоссям і доб­рими небесно-синіми очима. Руками залізо гнув, але водночас обережно звільняв метелика з павутини й усім серцем любив тварин. Місяць тому знайшов у стічній канаві кошеня – хтось викинув його в мішку. Забрав, виходив. Тепер мале від Василя ні на крок не відходить…

– Обіцяв за день упоратися, – похвалив Орест. – А коли він порушував обіцянку?

– Мене може тільки одне затримати – пані з косою, – пожартував Грицько.

– Тьху на тебе! – Василь штовхнув брата в плече.

– Приніс листа? – Орест аж пальцями хруснув від нетерплячки.

– Авжеж! – Григорій дістав з кишені складений учетверо аркуш.

– Як у Лося з хлопцями справи? Дали собі раду з місцевою агентурою?

– Звісно! Червоні прислали в село двох молодих учительок. Москальські курви вивідували в дітей, де живуть родини повстанців. Тільки не встигли передати зібрану інформацію – тепер на лисій сосні гойдаються. Люди не знімають і не ховають. Гидко торкатися такого падла.

– Буде іншим наукою! Дякую за гарну роботу, брате! Іди поїж та відпочивай сьогодні. Бо завтра – знову в дорогу.

– Батьку-отамане, я б навіть образився, якби ти цього не сказав. Добре знаєш, що не можу всидіти на одному місці. Ноги самі біжать.

– Вони в тебе й уві сні рухаються, – засміявся Василь.

Орест відійшов трохи вбік, сів на колоду й розгорнув листа. У Лося й почерк такий кострубатий, як він сам. Усе гостре має: очі, підборіддя, плечі, лікті, коліна, борлак на довгій худій шиї. Навіть голова – і та загострена. Втягне її в плечі, зсутулиться старим дідом. Глянеш віддалік – справді на лося схожий. Тільки без рогів. Звісно, якщо не враховувати тих, які йому дружина наставила з молодим чекістом. Обох із рушниці поцілив, як злягалися в стодолі, а тоді в ліс пішов, до побратимів. Щоб ніколи більше не поверта­тися туди, де зоставив своє розбите на друзки серце…

Чоловік зітхнув. У кожного тут є власна історія. І вигадлива доля тче нитки життя різних барв. Одним – яскраву та гладеньку, а іншим – суцільно чорну, колючу, як дріт.

* * *

Ніч заколихувала вогкою прохолодою і зірками, що мерехтіли поміж чупринами старих сосен. Розтоплене срібло місяця просочувалось крізь покручені пальці гілок та скрапувало на землю. Зовсім поруч тремтіла всім тілом молоденька осичина. Певно, змерзла й засумувала за літом, що так швидко втекло за обрій.

Орест простягнув руки до отвору в землі із жаром, що тлів. Хитромудра споруда для ватри: глибоченька кругла яма, обкладена камінням, з’єднана вузеньким каналом із сусідньою ямою – для доступу кисню до вогню. Так швидше готувалася їжа, і дим розсіювався, щоб їхній сховок був непомітним.

Чоловік на мить стулив важкі від утоми повіки. Пів години тому повернулись із розвідки. Таки й справді багато «стрибків» у сусіднє село напхалося – близько сотні нарахували. Готуються влаштувати облаву на «бандєравцев». Ну що ж… Час покаже, хто й кого вполює: мисливець вовка чи навпаки…

Наполегливий голос висмикнув Ореста з мутного киселю сну.

– Не спи! Оресте! Прокидайся…

Над ним схилилось дідове обличчя. Орест кинувся й аж скрикнув:

– Що?!

– Агов! Ти чого? – заспокійливо гукнув вартовий. – Ішов би ти в барліг, командире. Бо скрутився калачем і куняєш.

Орест спантеличено роззирнувся. Діда Степана ніде не було… Тьху ти! Справді наснилось.

Орест позіхнув, підвівся й посунув до входу в схрон.

– На добраніч! – тихо ковзнуло вслід за ним.

– Вам також, хлопці! Пильнуйте, щоб миша не проскочила.

Орест черкнув сірником. Тремтливий вогник провів його до лежаків із запашним сіном, де дружно сопіли-хропіли бійці. Намагаючись нікого не розбудити, чоловік примостився скраєчку, вкрився старою свитою і провалився в сон.

Схопився від криків. І цього разу вже наяву…

– Вставайте! Браття! Чекісти Вербівку підпалили…

Орест глянув на моторошне у спалахах свічки обличчя вартового й витиснув із себе глухий скрегіт:

– Звідки знаєш? Хто сказав?

– Щойно Лось із хлопцями прибігли. Нагорі чекають…

* * *

Мчали до села. У скронях Ореста стугоніла кров. Там його Марічка! Його дівчинка ясноока… Піт заливав йому очі. Маузер намертво приріс до рук, перетворився на продовження кінцівок. Уперед! Швидше… Туди, де червоні барви світанку змішувались із загравою над селом. З димом і кров’ю…

До села залишалося зовсім трохи. Вітер дихав їдким димом і доносив розпачливі крики людей. Орестове серця мало з грудей не вискакувало… Аж раптом гущавина лісу довкола них здригнулась і ожила. Застрекотів кулемет. Орест боковим зором побачив, як упав, мов підтяте дерево, їхній Василь… Орест кинувся до нього, відстрілюючись на ходу.

Здоровань тримався обома руками за скривавлені груди.

– Затисни рану пальц...

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!