КВІТИ ДЛЯ РОЗАЛІЇ

– Зайду, люба, коли повернуся, – Розалія ніжно обій­няла жінку.

Дорогою вона згадувала, що так стривожило душу. Сім років тому Розалія гостювала в подруги у Празі. Оскільки Марія вдень була на роботі, то Розалія щодня мандрувала містом і насолоджувалася архітектурою, затишними крамницями й ароматними кав’ярнями.

Нині Марія була на чеський манер уже Марі, а колеги називали її Марушкою. Вона нарешті насолоджувалася щасливим життям одиначки і не сподівалася на випадковий шлюб. Бо добре пам’ятала, як після безтурботних студентських років надто швидко спливав час, наче в пісочному годиннику. А допоки Марія мешкала в Києві, то мала невдалі спроби знайти собі чоловіка.

Ще під час навчання в університеті за Марією упадав Михайло з історичного факультету. Він був надто охайним, завжди довго чепурився перед побаченням, тому спізнювався. Марію це надто дратувало, бо щоразу вона чекала його майже годину, знаючи звички кавалера. А потім ще кілька годин слухала нудні розповіді про феодальний лад та особливості його занепаду, або про зародження Організації українських націоналістів (ОУН) та про активний фронт Української повстанської армії (УПА). До всіх охайних звичок і чеснот Михайло був ще й веганом. Тож Марія зазвичай голодною була змушена терпіти його «концерти» під гітару, бо він надто захоплювався ще й рок-баладами. Проти останнього захоплення дівчина не протестувала, проте її молода, гаряча перша група крові вимагала м’яса. Але щойно вона про це про те казала Михайлові, як вислуховувала ще одну лекцію, що від м’яса надто швидко старіють.

Зрештою, Марійці набридли побачення з прихильником історії та емоційних музичних композицій, бо вона рішуче воліла бути завчасно постарілою, але ситою. І згодом, уже після навчання, коли працювала в туристичній фірмі, вона зустріла Георга. Той був успішним торгашем квітів, мав у місті мережу квіткових крамниць і був по-кавказьки запальним. Грузин обожнював Марію і задаровував кохану квітами. На противагу Михайлові, Георг був всеїдним і часто пригощав Марію шашликом. Та за все своє свідоме життя не їла так часто і так багато смаженого м’яса, як із закоханим грузином. Проте якось на вихідні кавалер зник, а Марія занепокоїлася, бо не знала навіть номера його телефону. Тож вирушила квітковою мережею крамничок шукати коханого. Проте віддані хазяїну працівники відмовлялися давати дані Георга, аж поки спантеличена Марія не побачила його біля ресторану, де вони часто бували разом. Її коханий дбайливо садив у червоний «фіат», у якому він зазвичай возив вродливу українку, огрядну дружину-співвітчизницю і трьох чорнявих дітлахів. У Марії неабияк підкосилися ноги від такого видовища.

Проте молода жінка недовго тужила за коханим і вже за кілька місяців захопилася Павлом. Той був архітектором-початківцем, мав слабкість до старовинних споруд і у вихідні запрошував Марію в цікаві подорожі до історичних комплексів. І так дівчина відвідала з ним Кам’янець-Подільську фортецю, потім Хотинську, а згодом фортецю Аккерман, далі були Шарівський палац, замок Любарта та замок «Паланок». І коли Павло планував відвідати з коханою Збаразький замок, Марія категорично відмовилася. Вона збагнула, що через захоплення Павла занехаяла свій побут, бо зазвичай вихідних бракувало для відвідин історичних мекк, тож вона була змушена відпрошуватися з роботи. А ще відчула, що Павлові до вподоби кочівний спосіб життя, тож з ним вона ніколи не зів’є сімейного гніздечка й не поїде у намріяну весільну подорож. Хіба що активно відвідуватиме гастроентеролога, оскільки під час поїздок харчувалися вони з Павлом абияк. І Марійчин шлунково-кишковий тракт почав страйкувати, вимагаючи гарячого супчику та свіжого салату. Після пережитого колапсу із заміжжям Марія вдалася до туристичних подорожей за кордон і згодом перебралася до Чехії, де знайшла роботу знову-таки в туристичному бюро…

Сім років тому осіннього дня Розалія завітала до квіткової крамнички, щоб надвечір потішити Марію букетом. Вересень вабив розмаїттям квіткового царства, тож Розалія неквапно розглядала величезні оберемки, що стояли на підлозі у скляних вазах та в кольорових відрах. Господиня крамнички – літня привітна чешка – терпляче чекала, поки жінка вибере букет. У цей час сюди ж зазирнув вродливий широкоплечий чех і не відводив погляду від Розалії. Він забув про свої наміри й обережно висмикував із кожної ємності по квітці. Зрештою набрався чималий букет, і чех з лагідною усмішкою вручив його красуні-незнайомці.

Того дня Розалія з Германом довго блукали Прагою. Заходили до храмів, де велична атмосфера святості шепотіла до них мудрими настановами. Слухали середньовічні спогади Карлового моста й зазирали у велетенське дзеркало Влтави. Прокладали власні маршрути Старим містом і зрештою опинилися біля дверей будинку, де мешкала Марія. Вони були вдячні одне одному за несподівану романтику. Коли жінка повернулася у помешкання подруги, та зустріла її на порозі, неабияк перелякана:

– Ти що? Познайомилася з Георгом?

– Ні! Ні! – Розалія радісно засміялася. – А ти досі пам’ятаєш ту невтішну історію? – вона щиро обійняла подругу.

– Авжеж! Хіба таке забудеш? То звідки ці квіти? – Марія з побоюванням розглядала букет.

– Його звати Герман, він місцевий. І це просто випадкове знайомство, – Розалія сумно зітхнула. – Чаєм пригостиш?

– Та звісно! Пончиками з твоїм улюбленим трояндовим варенням.

– Ой, я ж не зателефонувала Костянтинівні. Вона, певно, хвилюється, – жінка віддала букет подрузі й заходилася шукати записничок, де дбайливою рукою пані Надія записала свій номер.

За кілька днів Розалія поїхала до Києва, квитки вона купила заздалегідь, тож час було повертатися. А Марія невдовзі перебралася до Амстердама. Тому Розалія більше не навідувалася до неї в Прагу і вони з Германом загубилися у вирі повсякдення.

Розалія час від часу згадувала свого чеха. Тоді маятник серця починав по-особливому тремко коливатися і відчайдушно нагадував вересневий день у Празі. Жінка мовчки зітхала й уникала думки про те, що все могло статися інакше. Під час навчання в університеті їй було не до кавалерів, бо Розалія, на противагу Марії, надто сумлінно ставилася до навчання і старшокурсницею вже часто підміняла викладачів-філологів на парах. І ті вмовили перспективну студентку вступити до аспірантури. Тож згодом наукова робота надто захопила дівчину на довгі роки…

Нині Прага зустріла Розалію гамірно і яскраво після семирічної перерви. Шалений ритм життя охопив центральні вулиці. Затишні крамнички тепер сусідили з велетенськими скляними конструкціями. А жінка зачудовано розглядала кожен знайомий куточок, який постарішав на сім років.

Розалія вмовляла себе поводитися спокійно, щоб не кинутися прожогом до квіткової крамниці, де вона зустрілася з Германом. Проте крок за кроком таки опинилася в тому місці. На диво, крамничка була й досі, а на вивісці красувалася рожева назва «РОЗАЛІЯ». Жінка усміхнулася такому збігу і зайшла всередину. Її зустрів хлопчик років десяти і зухвало запитав чеською: «Що пані хоче?». Розалія розгубилася й позадкувала, тоді хлопчик залопотів ще швидше. З його жвавого монологу жінка зрозуміла, що дядька зараз немає, а він готовий допомогти з букетом. І що їхня крамниця має таку назву, бо дядько колись був закоханий у вродливу тітоньку на ім’я Розалія. Жінка слухала хлопчика, а її щоками струменіли неслухняні сльози.

Надвечір вони знову мандрували Прагою. Герман розповів, як майже рік не міг опанувати себе, адже втратив її контакти. І зрештою придбав із братом квіткову крамницю, сподіваючись, що Розалія знову туди завітає. Тож тепер вони з племінником Яником ще ті бізнесмени.

Влтава так само казково виблискувала велетенським дзеркалом проти неба. Карлів міст шепотів їм про швидкоплинність часу. І згодом в одному із храмів Герман і Розалія повінчалися. Їх привітали Яник із величезним оберемком квітів і родина Германа. А в київській квартирі за Розалією сумували пані Надія і стара лампа. Вони зітхали від самотності, проте відчували, що їхня люба дівчинка нарешті щаслива.