ЗАГУБЛЕНЕ ЩАСТЯ

– Ой, знов зачинаєте свеї городити, та то ніхто нічію долю не повторює...

Оксана завжди була життєрадісною, незважаючи на важкі випробування, які випали на її долю з дитячих років. Під час пологів мати її померла, тому Оксана росла з бабусею, бо батько невдовзі вдруге одружився і переїхав жити до іншого села. Та час від часу навідував доньку і, чим міг, допомагав їй. Але вже два роки минуло, як Господь і його забрав до себе, тому з рідних людей в Оксани залишилась бабуся, а також чоловік, який, незважаючи ні на що, завжди був поруч і підтримував її.

– Як мені сі не журити, на кого тебе залишу? А две, ти як за мнов дбаєш, хто ж про тебе так на старості буде дбати, – старенька зайшлася плачем.

– Ви що, здуріли? Я не впізнаю вас, – дивувалась онука.

– Біль мої груди розриває, то ти, певно, за мій гріх відпокутуєш...

– Який ще гріх? Спамнітайтесі, то ви на цему світі за когось відбули... Єдину доньку поховали, а потім і повдовіли, ще й зо мнов сі від народжені мучите.

– Не за когось, а за себе, ще й на діти падає, добре мені циганка казала, що я весь вік буду шукати своє загублене щісті...

– Йкє щісті? Йка циганка? Ви що, вже марите?

– Не марю, а правду кажу.

– Йку правду?..

– Сідай і слухай... Мушу тобі розказати, бо чую, що мені вже сі недовго лишило, то не хочу той гріх із собов забирати.

Молода жінка зі здивуванням слухала свою бабусю, бо ніколи її в такому стані ще не бачила.

– Колись, у шіснаціть років, мене насильно вівизли до Німеччини, як і багатьох дівок із нашого села. Там нас заставлєли кєжко робити, а ввечері баворка перевірєла нашу роботу. Як хтось пусто зробив, то по голові кулаками била...

– Та ви сисе мені вже купу разів розказували, – перебивала Оксана бабусю.

– Розповідала, але ніколи до кінцє не казала. Слухай далі. А в сусідних ґаздів робили молоді хлопці та й підмургували на нас. Там і закохаласі я в красені високого, чорноокого... Закохаласі на свою голову... Сама розумієш: молода кров... Словом, заріхтував мені дитину, а сам зник... Нема... Шукай вітра в полі... А черево то росте, не мож спинити...

– Ви що, намагалисі обірвати вагітність? – не стримала себе молодиця. 

– Намагаласі, та не вдалосі... Таки вродиласі чорноока дівочка, ще й тіло смугленьке було...

– Де ж вона? Чому ніколи нікому не казали про її існування?

– Я й сама не знаю де... Загубила я її навіки...

– Як мож власну дитину загубити? 

– Ще пів року я жила в тої баворкі з дитинов. Та потім нас поклали на поїзд і відправили додому. Я не одна серед дівок була з дитинов на руках... не одна... Їду собі та й думаю, як то з цим клунком додому вертатисі, тато вб’ют, ганьба на всьо село буде... Сиджу і плачу... Аж виджу: ті другі вертаютсі вже без дітей... Питаюсі в них, де діли, а вни сі реготєт чи то здуру, чи з болю – сама тогди того не розуміла, а діти вже за вікнами плачут, повікідали, а самі чесними сі поробили, ще й із мене сміютсі. І я йду, але ноги не несут, крок вперед, а два назад... 

У хаті мертва тиша. Тілом Оксани розповзаються мурашки. Чути, як муха бринить, а баба зітхає і продовжує свою розповідь:

– Заплющила очі, хочу розмахнутисі і кідати, аж відчуваю: хтось взєв мене за руку... Піт обмочив моє тіло з ніг до голови від страху, думаю, що вже диявол у пекло кєгне... Хочу відорватисі, та не можу... Розплющую очі й виджу циганку, яка щось намагаєсі мені пояснити, та я її не чую, бо в той чєс була глуха і німа... Поступово відчуття повертаютсі до мене, я чую голос циганки: «Отдай мне, коль тебе она не нужна...». З плечей починают сповзати гори і сунутисі каміньом на груди, я не розумію, порятунок це чи кара, та задеревілими руками передаю дитину тій циганці... Вно, бідне, плаче, протігає до мене свої рученькі маленькі, а я вертаюсі назад до свого купе, до всіх, та в плечі ще чую докори циганки, що це моє «утрачене щастя»...

– Бабусю, бабусю, – термосила Оксана стареньку, та її душа повільно відлітала вдалечінь, залишивши на землі величезний тягар усього життя.