КОРАБЛИК ЩАСТЯ

– Їжте, діти, зараз принесу торт із кавою. Бери, Лесику, відбивну, помідори.

– Не називайте мене Лесиком, тільки мама могла так до мене звертатися, – похмуро промовив Олексій, не підводячи очей. Батько з докором подивився на сина, але погляду його не спіймав.

– Я сьогодні їду на авіашоу в район Скнилова, щоб ти не хвилювався, – підвів нарешті похмурий погляд на батька.

– Олексію, візьми мене із собою, ну будь ласка, будь ласочка, – залебеділа Яринка.

– Ну і вигадала. Я з тобою не водитимуся. Поїдь, якщо хочеш, з подругами, з мамою.

– З якими подругами? Я ж нікого не знаю у цьому районі. Я так хочу на літаки подивитися, на парашутистів.

– Може, ми всі разом поїдемо, цілою сім’єю? – озвався тато.

– Ви їдьте собі, а я ще на Личаківське кладовище зайду.

– Ми могли б усі разом туди піти, віднести квіти на могилу, помолитися, – тихо сказала Яринчина мама.

– Йдіть собі, куди хочете, робіть, що хочете, а мені дайте спокій, – нервово підвівся з-за столу Олексій і, грюкнувши дверима, вийшов із кімнати.

Деякий час усі мовчали.

– Олексій за своєю мамою сумує, а взагалі він чудовий, – порушила мовчанку Яринка.

– Підемо на авіашоу, гаразд? Ну мамо, татку, – Яринка переводила благальний погляд з матері на батька. Дівчинка ніколи не знала іншого тата і тому одразу полюбила Олексієвого, як рідного.

* * *

На летовище Олексій пішов із друзями – Олегом і Русланом. Святкова атмосфера, приємна музика допомог­ли розвіятись – і він забув про батька та його нову сім’ю. Навколо гуляли люди, сміялись діти. Всі були святково одягнені, із захопленням спостерігали за тим, що відбувалося в небі. Хлопці відчули себе дорослими і вільними. Випили по пляшці пива у виїзному кафе «Славутич», після чого знову підійшли ближче до літаків. Раптом Олексій побачив своїх. Вони йшли серед натовпу, тримаючи за руки Яринку. Вона весь час щось говорила, повертаючи голову то до мами, то до тата. Ніжність до дів­чинки жила в серці Олексія з першого дня їхнього знайомства. Чисті, світлі очі Яринки випромінювали таку щирість та доброту, що не любити її було неможливо. Він деякий час дивився їм услід, а потім, повернувшись, пішов із друзями у протилежному напрямку.

Купивши по морозиву, хлопці зі щирим захопленням стежили за супервинищувачем Су-27 що демонстрував фігури вищого пілотажу. Із завмиранням серця Олексій дивився, як він виконував «кобру», сміливо опускався. Всі були в захопленні – сміялися, аплодували. І раптом літак, перевернувшись у повітрі, полетів на натовп людей. Пролунав страшний вибух, хмари вогню і диму сягнули небес... У перші секунди Олексій не міг нічого збагнути. Вогонь котився в тому напрямку, куди пішли Яринка з батьками. Охоплений жахом і страшним розпачем, хлопець побіг летовищем. Звідусіль долинали зойки, крики, стогони.

– Туди не можна, – перекрили дорогу військові.

– Пустіть, там Яринка, тато, тітка Іра.

Олексій проривається і біжить летовищем крізь плачі та крики людей. Навколо мертві й поранені, частини тіл: ноги, руки, голова дівчинки.

– Тату, Яринко...! – уже кричить він і не чує свого голосу.

– Мамо, мамочко, допоможи, щоб вони не загинули.

І раптом хлопець бачить їх, вони йдуть просто до нього. У батька закривавлене чоло, кров стікає його обличчям. Він несе Яринку, на якій ані кровинки. З диким розпачем Олексій обхопив руками свою коротко стрижену голову.

– Лесику, дитинко, – тітка Іра обіймає його і цілує в обличчя.

– Яринко... – Олексій плаче вголос.

– Синку, вона жива, – батько закривавленим чолом притулився до сина.

А назустріч біжать і біжать люди...

* * *

Додому прийшов пізно ввечері. Олексія зустріла моторошна тиша. Несподівано задзвонив телефон. Це телефонувала із села Яринчина бабуся.

– Як ви там, чи не сталося з вами біди? – запитала з тривогою в голосі.

– Ми були на летовищі. Там вибухнув літак. У Яринки струс мозку і перелом ноги, тато також травмований, тітка Іра залишилась з ними в лікарні, – розповідав Олексій.

– Боженьку, горенько яке! Я вже три години до вас телефоную. Увімкнула телевізор, а там... Лесику, я все бачила. Горенько велике, непоправне! Дякую Господеві, що ви живі залишились, рідненькі мої.

Вона плакала і ще довго говорила крізь сльози.

Попрощавшись із бабусею, хлопець увімкнув телевізор. Знову побачив злощасного літака-убивцю, що, перетворившись на величезний полум’яний смолоскип, покотився на людей, у тому напрямку, куди пішли тато з Яринкою і тіткою Ірою. Страх укотре почав холодом підповзати до грудей, і Олексій вимкнув телевізор.

Раз у раз дзвонив телефон, знайомі та друзі цікавились долею їхньої родини. Олексій заслонив шторами вікна, і тиша стала ще моторошнішою. Вона загрозливо проглядала з усіх куточків квартири, заповнювала простір, впов­зала в душу і перетворювалась на страшну нудьгу. Хлопець зайшов до своєї кімнати, але нудьга була такою нестерпною, як тоді, коли повернувся з похорону матері. Посидівши декілька хвилин, зайшов до Яринчиної кімнати. Ляльки, які дівчинка порозкладала на своєму ліжку, дивилися на Олексія скляними очима, і він знову виразно уявив голівку тієї дівчинки, яку бачив на летовищі. Вимкнув світло і зайшов до кімнати, у якій жили батько з тіткою Ірою. Побачивши на дивані білу батькову сорочку, занурився в неї обличчям.

«Вони ж могли всі...» – промайнуло в Олексієвій голові.

Знову задзвонив телефон. Це була тітка Іра.

– Олексію, у холодильнику є котлети, борщ, картопля. Розігрій собі та поїж.

– Гаразд, – відповів стримано хлопець, хоча знав, що не їстиме. – Як ви там?

– Татові почистили і позашивали рани, Яринці також зробили операцію, вона спить. Не хвилюйся, усе буде добре.

– Пробачте мені, – промовив тихо.

– Лесику, ми всі тебе дуже любимо, – раптом заплакала тітка Іра.

Коли поклав слухавку, тиша ніби розступилася і він виразно почув крик. Прислухався... Всюди тихо. Олексій знову зайшов до своєї кімнати. По черзі брав до рук кожну шахову фігурку і, трохи потримавши, клав на місце.

«Неодмінно навчу Яринку грати в шахи», – вирішив.

Було далеко за північ, але сон не йшов до Олексія. Щойно хлопець заплющував очі, як хмари вогню і диму сягали небес, а він, огорнений холодною пеленою, біг летовищем, над яким завис завмерлий крик...

Ішов Львовом, ніби кладовищем, – так сумно було довкола. Душа щеміла, Олексієві було важко і боляче. Прапори, позначені чорними стрічками, ніби жалобні хоругви, нагадували, що сталося велике лихо. Сліпуче сонце пливло небом, а Олексієві було холодно, ніби хтось перетяв сонячні промені і вони не сягали людей. Здавалося, що страшна чума пронеслася над містом. Хлопцеві інколи зустрічалися люди в чорному одязі. Літній ранок розсівав смуток, звідкись доносилась жалобна музика. Притуливши до грудей згорток, Олексій пішов до лікарні.

– Вам до кого? – запитала дівчина в білому халаті.

– До Косарських, – промовив тихо і відчув, як страх млосно підступає до серця. – Вони всі живі?

– Звісно, – відповіла коротко і провела його до палати.

– Лесик прийшов! – радісно вигукнула Яринка.

Вона лежала із забинтованою головою на якомусь надзвичайно високому ліжку, до правої ноги дівчинки було підвішено вантаж.

– Чому ти сама? – роззирнувся палатою Олексій.

– Вона не сама, вона зі мною, – зауважив лікар, якого хлопець чомусь не помітив. – Зараз я піду до інших хворих, а Яринка залишиться з тобою. У разі тривоги натискайте червону кнопку.

– Зі мною мама сидить, але зараз вона пішла до тата, який лежить у сусідній палаті, – сказала усміхаючись дівчинка.

– Ану відгадай, що я тобі приніс?

– Зараз, зараз... Дай подумати. Мабуть, банани, апельсини і... може, цукерки.

– Ось, бери, – витягнув із коробки і простягнув їй чудовий блакитний кораблик із білими вітрилами.

– Ой, Лесику, – вигукнула захоплено Яринка, – ти змайстрував мені кораблик щастя. Я знала, вірила, що ти колись мені його подаруєш. Які ми щасливі, правда? Ми завжди будемо щасливі, – щиро зазирнула Олексієві в очі.

А здалеку донісся похоронний плач церковних дзвонів.

За невинно убієнними...

Скнилівська трагедія – авіаційна катастрофа, що сталася 27 липня 2002 року на військовому аеродромі «Скнилів» поблизу Львова під час святкування 60-річчя14-го авіаційного корпусу. Під час виконання фігур вищого пілотажу винищувач Су-27УБ упав у натовп глядачів.

Унаслідок трагедії загинуло 77 людей, серед них – 28 дітей, а сотні отримали поранення. Причинами катастрофи стали помилки під час виконання польоту, а також порушення в організації авіашоу та в гарантуванні безпеки глядачам.

Скнилівська трагедія стала найбільшою катастрофою в історії світових авіаційних шоу й назавжди залишилася однією з найболючіших сторінок новітньої історії України. Пам’ять про її жертв є нагадуванням про ціну людської недбалості та про важливість відповідальності за кожне людське життя.