СВЯТКОВА БАБУСЯ

– Мабуть.

– Не страшно. У песика переболить голова, і він повернеться. Так? А як називається кізонька? – помовчавши, запитала Анжела.

– Кізоньку називають Веселкою…

– А собачка?

– Дружок.

Євдокія поглянула на двері, прислухалася до звуків, що долинали з хати. Їй не сподобалося, що син упав, як сніг на голову. Було неприємно, що досі мовчав про внучку. Телефонував же регулярно. Чому не розказував нічого?

Жінка повільно обвела поглядом просторий садок, рівненькі рядки смородини, аґрусу й порічок. Любила в усьому порядок. І раптом така новина. То хто ж ця дівчинка?

– Бабусю Дусю, я хочу пити! – почула ніби крізь туман.

Євдокія встала, спустилася в погріб, взяла глечик із квасом-сирівцем і знову піднялася на ґанок.

– Анжело, сонечко, піди у літню кухню і принеси кухлик.

– Що принести? – не зрозуміла дівчинка.

– Горнятко чи склянку…

– Зараз!

Сонце затулилось хмаркою і сором’язливо виглядало з-за неї, кури купалися в піску, козенятко лежало в траві, песик десь гуляв. Хотілося сісти в затінку й забути про проблеми. Євдокія повернулася і раптом побачила таке рідне обличчя сина. На мить навіть розгубилася. Помітила, що він посоліднішав і став дуже схожим на свого батька, а її покійного чоловіка. Син із цікавістю роздивлявся матір, не бачив її кілька років, телефонувати телефонував, а от приїздити якось не виходило. І от тепер очікував побачити стареньку, але Євдокія від постійного руху і простих селянських харчів здавалася значно молодшою за свої роки. Перед ним сиділа, прямо тримаючи спину, невисока, міцна і сухорлява жінка, з короною темного із сивиною волосся на голові, з ледь помітними зморшками біля кутиків рота й навколо очей. Від неї віяло теплом і жіночністю.

– Вітаю, мамо, – врешті озвався син, підійшов до матері, сів поруч, узяв у долоні її тоненькі спрацьовані руки. Євдокія обійняла його за плечі й одразу ж відсторонилася, щоб поглянути йому в очі. Чоловік відчув її стан, усміхнувся:

– Ну як тобі, мамо, несподі­ванка?

– Андрію, ти маєш совість? Мати доньку і нічого не сказати! – мало не плакала мати.

– Ну, мамо… Не починай… Так сталося… – буденно відмахнувся Андрій.

– Ти одружений… А де ж дружина? – насупилася мати. – Погордувала? Не приїхала?

– У мене немає дружини… Анжела так з’явилася… випадково… Ми не одружені, та й узагалі.

– Випадково? Що ти мелеш?

Відчувши на собі сердитий погляд матері, Андрій знітився.

– Мамо, я привіз тобі внучку, бо Неллі хотіла віддати її в інтернат. У неї немає часу на виховання дитини. Бізнес, багато справ і… Словом, Анжела недовго побуде в тебе… Ну… Я б ніколи її не залишив на тебе, але… – невпевнено промимрив син. – Але тепер це не від мене залежить…

– А від кого? Від бізнесу? – сердито кинула Євдокія.

– Тобі незабаром шістдесят п’ять років, важко буде з малою. Але це ненадовго…

– Мені вже сімдесят, синочку. Але я ще міцна. Дитина не стане мені тягарем. А ви за своїми бізнесами з розуму геть посходили, не знаєте, що таке щастя, що таке любов, що таке теплі почуття. Нещасні!

Андрій мовчав. Євдокія побачила його стиснуті губи й відсунулася: чужі вони з сином стали, зовсім чужі. Проковтнуло його місто, змінило… Вона рада, що Андрій добре влаштувався, має гідну роботу, забезпечений. Але ж де життя? Хіба щастя лише в дорогих автомобілях, успішному бізнесі й вишуканому одязі?

– Бачиш, мамо, який день сьогодні гарний, – почав розмову ні про що.

– Ти надовго? – перервала сина Євдокія. – Навіть машини у двір не загнав. Поспішаєш?

– Увечері їду… – зам’явся Анд­рій. – Поспішаю…

– Добре… Хоча що тут доброго? Їдь! Про… Анжелу, – важко давалося Євдокії це ім’я, – не турбуйся: ми порозуміємося. А ось і вона…

На ґанок піднялася дівчинка з горнятком у руках.

– Внученько моя люба, а чому ти принесла одне горнятко? – здивовано поглянула на дівчинку Євдокія. – Та нічого… Ми все випрямимо… Так, внученько моя? І криве стане рівненьким.

– Я принесу ще одне… ні… два… У нас буде свято: ми питимемо… Як ти, бабусю Дусю, казала? Сиривень? – закліпала оченятами Анжела й побігла до кухні.

– Ні, сирівець! Квас, – усміхнулася Євдокія. – Бачиш, Андрію, у нас усе буде добре. А ти їдь і подумай про те, що я тобі казала. Не раз казала, а ти все повз вуха пропускаєш мої слова…

Провівши сина, жінка недовго думала про нього, бо не вірила, що Андрій зміниться. Щойно дорога лискуча автівка зникла вдалині, Євдокія відправилася до священника, щоб домовитися про хрещення внучки.

За кілька днів, однією рукою притримуючи хустку, що весь час сповзала з голови, жінка вела дів­чинку до церкви.

– Бабусю Дусю, ти сьогодні така… Ну, така… Гарна? Ні! Красива? Ні! Хороша? Ні! Святкова! – знайшла потрібне слово дівчинка. – Біла хустинка, модна сукня і нові черевики. Ти така святкова!

Авжеж, бо й день такий… святковий…

Дівчинку охрестили і дали їй ім’я Марія.

– Тепер ти – Маруся… Марійка… Марусинка… Марієчка… – сказав отець і надів їй на шию хрестика на ланцюжку.

– Гарно як – Марієчка! – зраділа дівчинка. – Тепер я буду не Джені, не Анжелка, а Марієчка. Я згодна!

– Ось так, моя Марічко, – сказала Євдокія, поглянувши на дівчинку. – Спочатку нас пускають на світ Божий, потім кидають у життя, мов у річку: пливи. Потонеш – туди тобі й дорога. Добре, якщо допоможе Бог або добра людина.

Уважно вислухавши бабусю, Анжела-Марічка підняла на неї сірі з синявою очі.

– Тепер мені допомагатиме Бог, – дівчинка торкнулася хрестика. – Бабуню, а ти мене не покинеш?

– Як то покину? Ти ж моя внучка, і я тебе люблю… І не про тебе я зараз говорила. Ніхто тебе не покинув.

– А матуся казала, що я таткові не потрібна. А потім і вона мене хотіла віддати в якийсь пансіонат…

– Пансіонат? – повторила Євдокія і сумно всміхнулася. – Ні в які пансіонати-інтернати тебе ніхто не віддасть…

– А Леся говорила, що я нікому не потрібна, як і вона. Подруга живе з дідом, її мамка десь зароб­ляє гроші, а татка немає. Леся казала, що я теж не потрібна мамі й татові… – рівним голосом говорила дівчинка.

– Не вір тій Лесі, бо тебе ніхто не покинув. Та й не маємо ми часу про такі дрібниці думати. Треба заготовляти варення на зиму. Взимку питимемо чай з варенням…

– З яким? Я люблю суничне, вишневе, грушеве, яблучне… – загинала пальчики дівчинка.

– А бурштинове варення ти їла?

– Яке? Не чула про таке.

– А ось прийдемо додому, нарвемо аґрусу і зваримо бурштинове варення. Чаюватимемо, як справжні панянки. Так, Марієчко?

– Так, бабусю, й буде в нас свято! – зраділа дівчинка. – Ти ж у мене святкова бабуся!