АКТОРКА

«Хіба можна бути такими довірливими та необачними? – думала Софія. – Зі мною не може трапитись такого. Я не така наївна». Негода за вікном усе дужчала. Вітер завивав, мов голодний вовк. «Крий Боже, у таку годину опинитись у дорозі», – подумавши так, баба Соня перехрестилась. Вона вже мала намір вкладатись у ліжко, коли почула, що у дворі гавкає собака. Валував, як на людину. Та так затято, що здавалось, ніби з ланцюга зірветься. «Що то за оказія така? Хто такої пори блукає біля хати? Можливо, хтось із сусідів? Чи не сталось якогось лиха?»

Накинувши кожушину, вийшла на поріг. Увімкнула у дворі світло.

– Тіточко, впустіть, не дайте загинути невинній душі, – почула від воріт дівочий голос.

– Та хто там? – запитала здивована й насторожена Софія.

– Впустіть, бо замерзну на лід, – у дівочому голосі бриніли сльози. Софія, взявши з підвіконня веранди ліхтарик, подибала до воріт, які на ніч замикала. Не відчиняючи їх, посвітила ліхтариком на пізню гостю. З того боку воріт стояла дівчина. Благально дивилась великими заплаканими очима, пронизуючи до самої душі. Благенька курточка не могла захистити від морозяного вітру. Невеличка постать тремтіла від холоду. Синіми від холоду рученятами дівча підтримувало капюшон курточки.

– Святий Боже, – сплеснула руками Софія, – де ти взялася, чия ти?

– Я не тутешня, з Романівки. Тіточко, впустіть. Не бійтесь, я нічого поганого вам не заподію.

Романівка була за шістнадцять кілометрів. Софія не мала там знайомих. Вона вагалась. Не знала, як учинити. Впустити незнайомку вночі до хати  – то було б легковажністю, не впустити, дати загинути від холоду – то не по-людськи.

– Впустіть, тіточко. Я вагітна, дитям своїм присягаюсь, що не маю лихого наміру.

– А що ти мені можеш заподіяти? Я ще, дякувати Богові, маю силу, – промовила Софія і сама в це повірила.

Відчинила хвіртку й одразу впевнилась, що дівчина сказала правду. Була вагітною. Софії відлягло від серця, та вона про всяк випадок, посвітивши ліхтарем, оглянула вулицю. Нікого. Впустила гостю у двір, завела до хати.

– Господи! Та ти в черевичках! У такий холод! – скрикнула, поглянувши тій на ноги. Від співчуття жінці закололо в серці. Завела дівча до кухні, допомогла роздягтися, дала їй вовняні шкарпетки, накинула на плечі теплу хустку. Тим часом дівчина розповідала. Приїхала із чоловіком до батьків у Романівку. Спочатку все було гаразд. Мати накрила святковий стіл, тато приніс пляшку горілки.

Коли батько із чоловіком добряче випили, зчинили сварку. Потім почалась бійка. Мати, заступаючись за тата, почала виганяти зятя з оселі. Звісно, той, забравши дружину, виїхав із села.

Дорогою ніби заспокоївся трішки, і дівчина почала просити повернутись до батьків. У таку негоду міг не доїхати до міста, ще й був напідпитку. Чоловіка таке прохання розсердило. Зупинив авто. Силоміць витяг дружину із салону. «Хочеш до тата з мамою, то йди до них пішки, а про мене забудь», – із цими словами поїхав, залишивши її серед дороги. Якийсь час дівчина чекала, що чоловік охолоне й повернеться по неї, а потім вирушила на вогні села. Ось так потрапила до Софії.

Наливаючи чай, баба бідкалась, шкодуючи молодичку:

– Що за нелюд твій чоловік? Не пошкодував ні тебе, ні ненародженого дитинчати. Яке потім життя з ним буде, якщо вже тепер так поводиться? Та хай йому грець! Не хвилюйся за нього, доню. Про дитя думай. Заночуєш у мене. Завтра автобусом дістанешся до батьків. Пий чай, дитинко. Я зараз тобі принесу малинового варення, – ласкаво погладивши дівчину по русявій голівці, вирушала до комірчини.

Софія не розуміла, що з нею коїлось. Ледь допила свій чай, як їй нестримно захотілось спати. В очах усе розпливалось, голова стала важкою, мов камінь. Старенька жінка терла очі, намагалась говорити, та впала на стіл головою і заснула. Прокинулась, коли за вікном сірів холодний ранок. Софії паморочилось у голові. Нестерпно хотілось пити. Баба озиралась навкруг і не розуміла, чому спить у кухні біля столу, а не у спальні в ліжку. Насилу підвелась, напилась води. У затьмареній свідомості почали відтворюватись події вчорашнього вечора. Софія ще не розуміла, що сталося, але недобрі передчуття бентежили душу.

«А де ж моя ночувальниця? – ворухнулась млява думка. – Мабуть, у спальні. Очевидно, спить, бідолашна дитина». Тримаючись за стіни, баба подибала до спальні. Молодички там не було. Не було килимів, подушок, ковдри, шовкового покривала. Софія безмовно дивилась на порожню кімнату. Вже починала розуміти, яке лихо спіткало її. Пішла до зали. Поглянула й розпачливо сплеснула руками. Телевізор зник, щезли килими. Кришталеві келихи та вази мов лизень злизав. Відчинена навстіж шафа світила голими полицями. Шуба теж зникла. На підлозі лежала купка одежини, що не мала цінності. Софії стало млосно. Не сіла – впала на стільчик, ноги не тримали. Її обікрали!

Ця думка вибивала дріб у Софіїних скронях, мов молоточком. Якийсь час жінка сиділа непорушно. Намагалась отямитися та зібрати докупи думки. Уже вкотре повільно оглянула розорену кімнату. Софіїн погляд упав на столовий сервіз, що стояв у серванті. Його не взяли. Мабуть, не сподобався. То й слава Богу, бо там, у супниці, баба Соня ховала свої заощадження. Вона запхала в супницю руку. Грошей не було. Але витягла звідти папірець, на якому чітким почерком було написано: «Красненько дякую за надбання, за чай та співчуття. Акторка».

Дільничний інспектор ходив помешканням, зазирав у кожен куточок, знімав відбитки пальців і лаяв бабу Соню:

– Навіщо впустили додому незнайому людину? Та ще й серед ночі. Ви, тітко, дивом живі залишились. Вам всипали невелику дозу снодійного. А якби дозу збільшили, то отруїли б вас або й узагалі вбили б. Тут діяла ціла банда. Біля воріт – сліди протекторів автомобіля з причепом. Десь у сховку сиділо декілька чоловіків, чекаючи, допоки спільниця подасть знак. Ця кримінальна група діє в районі понад рік. Невже не чули? Чи на острові живете? Не можна бути такою довірливою. Тим паче в наші лихі часи.

– Часи були, є і будуть однакові. Люди різні, злі й цинічні, – сумно промовила баба Соня.

Вона почувалась надзвичайно пригніченою. Звісно, шкода було свого добра. Грошей, які збирала на випадок хвороби чи чогось страшнішого. Але то все можна нажити. Син у біді не залишить. Баба Соня почувалась обкраденою, ошуканою морально. Пройнялася співчуттям, до людини, яка прийшла до її дому з каменем за пазухою, донею її називала. Ще зовсім молода, мабуть, нічого не вміє: ні борщу зварити, ні попрати, ні прибрати. Проте в такому молодому віці вміє майстерно грати на людських почуттях. Уміє використовувати задля своїх чорних справ милосердя, співчуття, доброту – риси, які роблять людину людиною.

Софія розуміла: таких, як оця Акторка, у країні чимало. Їх не мучить сумління, вони не мають жалю та моральних цінностей. То психологічні мутанти. Баба Соня з тугою в серці дивилась на своє розорене обійстя. Їй було шкода свого добра, яке наживала впродовж усього життя. Та шкодувала і вродливу дівчину, яка не знає і, мабуть, уже не дізнається, що то за втіха – придбати якусь річ за чесно зароблені гроші. Шкодувала загублене молоде життя.