НЕДОВІРА

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

– Кажу тобі, що він тебе зраджує! – впевнено наполягала подруга. Я не вірила. Ми сиділи в затишному кафе й пили запашну каву. Валерія (так звуть мою подругу) мені розповідала неймовірні речі. Місяць тому вона віддала свого сина Олежика в приватний садок, який облаштувала одна колишня вчителька у своїй великій п’ятикімнатній квартирі.

Там було лише п’ятеро дітей: дві дівчинки, два хлопчики і син власниці. Валерія декілька днів походила із сином у той садок і залишилася дуже задоволена. Розповідала, що діти проводять час цікаво, насичено. Вчителька з ними організовує захопливі заняття. Вони розігрують вистави, співають, танцюють, читають книжки. Харчування чудове, тричі на день. Вчителька сама готує, до того ж готує надзвичайно смачно. Діти охоче вминають те її вариво. Аж за вухами лящить!.. Після обіду годину сплять. Гуляють на свіжому повітрі. Вчителька особисто водить їх у парк, на озеро. Навіть місцевий музей відвідували.

– І батьки, і діти – у захваті! – повторювала Валерія. – Мій Олежик біжить у садок охоче, бо там йому цікаво, з дітьми потоваришував! Ніяких проблем! Хотіла порадити тобі водити туди твого Остапка, але…

– П’ятеро дітей, – із сумнівом перебила її я. – Разом із моїм буде шестеро… І тільки одна вихователька! Вона ж і няня, і кухарка, і прибиральниця, і адміністратор в одній особі. Щось сумніваюся, що вона впорається.

– А в тому садку, куди ти водиш Остапчика, скільки дітей?

– Хтозна, – знизала я плечима. – Думаю, двадцять, не більше. Але там – великий обслуговувальний персонал: вихователі, няні, прибиральниці, двірник! Обладнана кухня з професійними кухарями. Періодично приходить вчителька музики. Також чудовий фахівець. Медичне обслуговування!..

– Ну, не знаю, – перебила мене подруга. – Може, там іще хтось їй допомагає. Мені цей садок сподобався! Але я не про це хотіла з тобою поговорити!

– А про що?

– Мій малий уже тиждень мені розповідає, що бачить у тому садку твого Остапчика. Я спершу подумала, що ти таки влаштувала свого малого туди, таємно від мене. Навіть розсердилася на тебе, що ти така потайна. Але потім зрозуміла: тут щось не так... Олежик ображався, що Остапчик його не впізнає, дивиться на нього як на цілком незнайомого. Плакав увесь вечір... Ледве заспокоїла його.

– Якийсь абсурд! – засміялася я, але серце чомусь тривожно застукотіло.

– Я наступного дня вирішила подивитися на ту дитину, – вела далі Валерія. – Хлопчик справді дуже подібний до твого сина! Це не він, але яка дивовижна схожість! Такий же русявий, синьоокий, навіть ямочка на підборідді, як у твого Остапа. Просто якась містика! Можна подумати, що хлопчик – син твого Дениса!

– Справді містика! –  ніби байдуже погодилась я, але серце моє було не на місці, бо подруга дивилася на мене з погано прихованим чи то жалем, чи то співчуттям, а тоді знову висловила свої сумніви щодо вірності мого чоловіка.

Я вирішила таємно подивитися на ту дитину. Випитала в подруги адресу і вирушила туди, ніби бажаючи записати в той садок свого сина.

Власниця садка зустріла мене привітно. Відрекомендувалася Амалією Ерастівною, але розмовляла чистою українською мовою з ледь помітним іноземним акцентом. Показала мені затишну квартиру, пояснила призначення кожної кімнати, показала спальню з трьома двоярусними ліжками, ігротеку з пухнастим килимом на підлозі  посеред великої зали, їдальню, кімнату для занять. Усе було облаштовано зі смаком і продумано до найменших дрібниць. Мені сподобалося.

Власниця виявилася неймовірно симпатичною жінкою, стрункою, середнього зросту, рудоволосою, з очима кольору морської води. В її глибоких, як море, очах міг утопитися будь-який чоловік. Така жінка могла легко звабити мого Дениса. Мені, звісно, не хотілося в це вірити, але недовіра, немов якийсь гидкий черв’як, підступно гризла моє серце. Я не могла заспокоїтися, поки не переконаюся, поки не дізнаюся правди. Ще й Валерія підкидала хмизу в багаття. Усміхалася якось так загадково, неприємно, ніби тішилась, що вона має рацію.

Але я була несправедлива до подруги. Просто вона знайшла приватного детектива, щоб деякий час простежити за моїм чоловіком, і не знала, як мені про це сказати.

– Нічого поганого в тому немає, – переконувала вона мене. – То – професіонал! Твій Денис навіть не помітить, що за ним стежать.

– А якщо помітить? – опиралась я. – Він же мені не пробачить недовіри!

– Не переживай! Я все беру на себе! Той детектив – справжній фахівець своєї справи! Зніме все на камеру так спритно, щo Денис і не помітить.

– Якщо буде що знімати! – все ще сумнівалась я. Не хотілося мені вірити, ох, як не хотілося, у підступність того, кого я так кохала! До того ж основний доказ невірності, дитину, мені так і не вдалось побачити. В день мого відвідування хлопчика в садку не було.

Але довелося повірити... Незабаром у моєму смартфоні з’явився цілий альбом доволі відвертих світлин – прямих доказів зради мого Дениса. Ще й пікантне відео, яке не породжувало жодних сумнівів у тому, що він стрибав у гречку…

На фотографіях мій коханий чоловік, якому я так довіряла, якого я так кохала, обіймав ту руду фурію, ніжно гладив ті її вогняні патли і дивився в її зелені очиська тим особливим поглядом, яким володів тільки він один у цілому світі. Так-так, це був справді він. Його до болю знайоме обличчя, його руки, які застигли на її плечах. Руки, на яких я знала кожну рисочку, кожен ніготь. Я не могла таке бачити навіть у найжахливішому сні! Тільки одяг був не його, якийсь чужий, із чужого плеча. Я ніколи не бачила в Дениса такої куртки цегляного кольору і таких брунатно-коричневих штанів. Але це був він! На відео, йдучи до машини, Денис трохи погойдувався, чого я раніше в його ході не зауважувала, але це був він! О Господи! Це був, безсумнівно, він! Автомобіль не його, не його «хонда», але Денис міг орендувати ту машину навмисно для своїх походеньок! На додаток той детектив надіслав мені ще світлину дитини власниці садочка, хлопчика, якого Валерія сплутала з моїм сином. Якщо поставити поряд дитячу фотографію мого Дениса, мого сина Остапчика і того хлопчика (навіть не знаю його імені), то можна було б подумати, що вони трійнята. Така разюча подібність!!! Денис, якби й хотів, ніяк не зміг би відмовитися від свого батьківства. Хіба йому допоміг би аналіз ДНК. Але що той аналіз, якщо, як кажуть, факт незаперечний!

Звісно, зі своєю бідою я відразу кинулася до Валерії, яка мені порекомендувала того детектива! А куди, до кого ще йти?

– Бачиш, – сказала подруга, – я мала рацію!

– Мені не легше від твоєї слушності! – огризнулась я і вперше подумала про подругу неприязно. – Тепер дай пораду, як мені виплутатись із цього.

Валерія радила стежити далі й подивитися, чим усе закінчиться. Але я не могла чекати! Дикі ревнощі руйнували мене, спустошували моє серце, буквально з’їдали зсередини. Я вже була не людина, а якась порожня оболонка, манекен, лялька з пап’є-маше!.. Я не могла їсти, спати! Не могла дихати! Я задихалася, як велика риба, викинута на берег.

Мій Денис не відразу, але за деякий час помітив мій стан. Він був у мене не дуже спостережливим, але те, наскільки я змінилася, не міг не побачити хіба що сліпець.

Валерія переконувала мене не відкривати чоловікові карти, не розповідати, що мені все відомо про його зраду, про його коханку, про сина, яку вона народила, але я не могла! Я ніколи нічого не приховувала, ніколи не лукавила. Гадала, що й він також був зі мною щирим. Як же я помилялася! Як помилялася! Ні, я не могла мовчати. Як можна мовчати, якщо серце розривається від болю, обливається кров’ю? А може, саме тоді уста мовчать, саме тоді вони німіють, коли серце розривається від болю? Не знала я... Нічого не знала!..

Якось увечері ми вдвох сиділи за кухонним столом, Остапчик уже спав, а ми вечеряли... Яке там вечеряли? Шматок у горло не ліз!.. І він, і я лише вдавали, що все гаразд, що ми спокійно вечеряємо, як зразкова сім’я, а насправді давилися кожним шматком хліба, захлиналися кожним ковтком чаю. Нарешті я вирішила: вже час! Але Денис мене випередив.

– Діано! – почав він лагідно. – Що з тобою діється, скажи?! Я більше не можу бачити, як ти згасаєш. Ти сама мучишся і мене мучиш! Остапчик також мене питав, що з мамою, чому вона більше не всміхається, не жартує. Дитина – й та помітила. Скажи, що тебе турбує, бо так далі тривати не може. Між нами виросло щось таке, що ніяк не можна обійти, якийсь вузол, який не можна розв’язати, який можна тільки розрубати.

– Ти хочеш, щоб я його розрубала? – закричала я в істериці. – Я можу! Просто зараз, ось тут, у кухні, розрубаю!

І з цими словами я широким жестом кинула на кухонний столик роздруковані світлини, на яких він, мій любий чоловік, якому я так вірила, обіймав чужу жінку. Денис краєм ока мовчки подивився на блискучі фото, свідчення його зради, як думала я, у чому була глибоко переконана, і все зрозумів. Зрозумів, у чому я його звинувачувала.

– Я винен перед тобою, безкінечно винен, але не в тому, у чому ти мене підоз­рюєш. Я винен зовсім в іншому. Треба було давн...

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.