НЕДОВІРА

Але довелося повірити... Незабаром у моєму смартфоні з’явився цілий альбом доволі відвертих світлин – прямих доказів зради мого Дениса. Ще й пікантне відео, яке не породжувало жодних сумнівів у тому, що він стрибав у гречку…

На фотографіях мій коханий чоловік, якому я так довіряла, якого я так кохала, обіймав ту руду фурію, ніжно гладив ті її вогняні патли і дивився в її зелені очиська тим особливим поглядом, яким володів тільки він один у цілому світі. Так-так, це був справді він. Його до болю знайоме обличчя, його руки, які застигли на її плечах. Руки, на яких я знала кожну рисочку, кожен ніготь. Я не могла таке бачити навіть у найжахливішому сні! Тільки одяг був не його, якийсь чужий, із чужого плеча. Я ніколи не бачила в Дениса такої куртки цегляного кольору і таких брунатно-коричневих штанів. Але це був він! На відео, йдучи до машини, Денис трохи погойдувався, чого я раніше в його ході не зауважувала, але це був він! О Господи! Це був, безсумнівно, він! Автомобіль не його, не його «хонда», але Денис міг орендувати ту машину навмисно для своїх походеньок! На додаток той детектив надіслав мені ще світлину дитини власниці садочка, хлопчика, якого Валерія сплутала з моїм сином. Якщо поставити поряд дитячу фотографію мого Дениса, мого сина Остапчика і того хлопчика (навіть не знаю його імені), то можна було б подумати, що вони трійнята. Така разюча подібність!!! Денис, якби й хотів, ніяк не зміг би відмовитися від свого батьківства. Хіба йому допоміг би аналіз ДНК. Але що той аналіз, якщо, як кажуть, факт незаперечний!

Звісно, зі своєю бідою я відразу кинулася до Валерії, яка мені порекомендувала того детектива! А куди, до кого ще йти?

– Бачиш, – сказала подруга, – я мала рацію!

– Мені не легше від твоєї слушності! – огризнулась я і вперше подумала про подругу неприязно. – Тепер дай пораду, як мені виплутатись із цього.

Валерія радила стежити далі й подивитися, чим усе закінчиться. Але я не могла чекати! Дикі ревнощі руйнували мене, спустошували моє серце, буквально з’їдали зсередини. Я вже була не людина, а якась порожня оболонка, манекен, лялька з пап’є-маше!.. Я не могла їсти, спати! Не могла дихати! Я задихалася, як велика риба, викинута на берег.

Мій Денис не відразу, але за деякий час помітив мій стан. Він був у мене не дуже спостережливим, але те, наскільки я змінилася, не міг не побачити хіба що сліпець.

Валерія переконувала мене не відкривати чоловікові карти, не розповідати, що мені все відомо про його зраду, про його коханку, про сина, яку вона народила, але я не могла! Я ніколи нічого не приховувала, ніколи не лукавила. Гадала, що й він також був зі мною щирим. Як же я помилялася! Як помилялася! Ні, я не могла мовчати. Як можна мовчати, якщо серце розривається від болю, обливається кров’ю? А може, саме тоді уста мовчать, саме тоді вони німіють, коли серце розривається від болю? Не знала я... Нічого не знала!..

Якось увечері ми вдвох сиділи за кухонним столом, Остапчик уже спав, а ми вечеряли... Яке там вечеряли? Шматок у горло не ліз!.. І він, і я лише вдавали, що все гаразд, що ми спокійно вечеряємо, як зразкова сім’я, а насправді давилися кожним шматком хліба, захлиналися кожним ковтком чаю. Нарешті я вирішила: вже час! Але Денис мене випередив.

– Діано! – почав він лагідно. – Що з тобою діється, скажи?! Я більше не можу бачити, як ти згасаєш. Ти сама мучишся і мене мучиш! Остапчик також мене питав, що з мамою, чому вона більше не всміхається, не жартує. Дитина – й та помітила. Скажи, що тебе турбує, бо так далі тривати не може. Між нами виросло щось таке, що ніяк не можна обійти, якийсь вузол, який не можна розв’язати, який можна тільки розрубати.

– Ти хочеш, щоб я його розрубала? – закричала я в істериці. – Я можу! Просто зараз, ось тут, у кухні, розрубаю!

І з цими словами я широким жестом кинула на кухонний столик роздруковані світлини, на яких він, мій любий чоловік, якому я так вірила, обіймав чужу жінку. Денис краєм ока мовчки подивився на блискучі фото, свідчення його зради, як думала я, у чому була глибоко переконана, і все зрозумів. Зрозумів, у чому я його звинувачувала.

– Я винен перед тобою, безкінечно винен, але не в тому, у чому ти мене підоз­рюєш. Я винен зовсім в іншому. Треба було давно тобі розповісти. Та я чомусь зволікав і тепер за своє зволікання, за своє мовчання розплачуюся. Тепер настав час платити за рахунками. Але ти! Як ти могла подумати, що я тебе зраджую? Звідки така недовіра? Хіба я хоч раз покривив душею, обманув тебе?

– А що я мала думати, коли побачила те хлоп’я, абсолютну копію нашого Остапчика? Що? – ревіла я білугою.

– Та все що завгодно, тільки не це! Та ще й детектива найняла, щоб стежив за мною! Це ж треба додуматись до такого? Ось цього я тобі ніколи не пробачу. Замість того щоб просто поговорити зі мною, ти наймаєш приватного детектива, щоб стежив за кожним моїм кроком! Ти зовсім збожеволіла зі своїми ревнощами? Не пробачу тобі ніколи, – повторив загрозливо. – Зараз же збираю свої речі і йду!

– Як? Ти хочеш мене покинути? – обурилась я. – Але чому?

– А як ми зможемо далі жити в повній недовірі? Подерти ці світлини, знищити їх у смартфоні та вдавати, що нічого не сталося? Чи зробити генний аналіз і довести тобі, що то не мій син? Ні! Мені огидно це робити!

– Авжеж! Тобі огидно це робити! Виправдовуватися! – повторила я його слова не без єхидства. – Легше мовчки розвернутися і піти без жодного слова! Покинути сім’ю! Це так порядно, шляхетно! Це так по-чоловічому!

Я пам’ятала все до найменших дрібниць: запах дорогих парфумів Дениса, коли він, не дивлячись мені у вічі, збирав валізу, його пальці, які нервово тремтіли, схвильоване, майже спазматичне дихання... Він іде не просто до іншої жінки. Він іде в уже створену сім’ю, де, мабуть, почуватиметься значно комфортніше і спокійніше, ніж тут, зі мною та Остапчиком.

Та раптом з якоїсь невідомої мені причини Денис змінив гнів на милість і почав неохоче говорити:

– Шкодую, що не розповів тобі про це раніше, але я вважав, що ця інформація стосується лише моєї родини і ніяк не може вплинути на наше з тобою життя.

– Та розповідай уже! – не витримувала я його зволікання. – Чого тягнеш, як кота за хвіст? Уже домовчався до краю!

– Гаразд! Слухай! Але те, що я розповім, ніяк не виправдає твого вчинку натравити на мене приватного детектива стежити за мною, ніяк не виправдовує твоєї недовіри до мене! Так і знай! Недовіри я тобі не пробачу!

– Розповідай! – уже не сердилась, а благала я, бо відчула, що заплуталась сама і заплутала його...

– На цих світлинах не я! – продовжував Денис із дивним спокоєм, надто дивним для винного.

– А хто? – пробурмотіла я розгублено.

– Це мій троюрідний брат Роджер! Наші дідусі – рідні брати-близнюки, тому наші діти такі схожі. Генетика!.. Мій дід Денис і його брат Данило були пізніми дітьми мого прадіда Мирона. Він воював у дивізії «Галичина». За це його вислали до Сибіру. «Поталатило», бо зазвичай за таке розстрілювали. Мій дід мав слабке здоров’я, народився з вадою серця. Лікарі передбачали хлопцеві короткий вік. Його мати не могла ним ризикувати, тягнути хвору дитину в холод, мороз і сніг. Тому дітей розлучили. Дядька Данила забрали із собою, а мого дідуся залишили в Україні, у селі в батьків матері, а також моїх прадідуся і прабабусі. Але по маминій лінії! Він ріс як сільська дитина, справжнім сільським хлопчиськом. Бігав босоніж, пас худобу, сапав город і копав картоплю. Вживав слова «банєк», «жиба», «свєто», точнісінько так, як говорили в селі. Коли вони переїхали в районне містечко, з мого дідуся довго насміхалися міські діти, його однокласники.

А прадід разом із сім’єю якось емігрував у Канаду. Додому повертатися боявся, хоч Сталіна вже не було в живих. Та його еміграція була справді дивом, бо репресованих, нехай і повністю реабілітованих, за кордон не випускали. Як прадід це зробив – для мене це досі загадка!

Два брати жили на різних континентах, у різних світах, не контактували між собою, не листувалися. Тоді це було небезпечно.

І мій дід, і його брат одружилися, тільки мій дідусь – в Україні, а його брат – у Канаді. В обох народилися сини. Нещодавно мій троюрідний брат приїжджав. Очевидно, тоді він і потрапив у зону стеження того детектива, якого ти найняла.

– Це все схоже на якусь казку! – здвигнула плечима я. Сумнів у моєму голосі знову розлютив Дениса, і чоловік, не промовивши ні слова, сердито продов­жив пакувати у валізу свої речі...

– Зупинись, навіжений! – почала я його благати, бо вже злякалась по-справжньому!

«Піде! Неодмінно піде!» – із жахом подумала я і згадала свою Валерію незлим, тихим словом за таку дурну пораду з тим нещасним детективом. Але мені не було чого звинувачувати когось. У тому, що сталось, я сама була винна. Я і більше ніхто! Хто заважав мені сісти поруч із Денисом і спокійно з ним поговорити? Вислухати його розповідь, нехай і неправдоподібну на перший погляд, нехай і схожу на казку?...

– А приватний садок? – вхопилася я за той садок, як за рятівну соломину. – Хто його відкрив?

– Дружина мого троюрідного брата Амалія. Нещодавно приїхала в Україну, придбала п’ятикімнатну квартиру і започаткувала свій бізнес. Я давно хотів вас познайомити, але Амалія не погоджувалася йти без свого Роджера, чекала на його приїзд, щоб уже відвідати нас разом із чоловіком.

– Звісно, треба було нас познайомити, – здвигнула я плечима. – Той твій Роджер уже неодноразово сюди приїжджав, якщо потрапив у  зону стеження детектива.

– Розумієш, – ніяково сповідався мені чоловік, – ми трохи посварилися. Роджер на мене образився, бо я не допоміг йому в одній справі. Тому деякий час ми не спілкувалися зовсім. Роджер приїжджав до Амалії та сина, але я його не бачив.

Мені дуже кортіло дізнатися причину їхньої сварки, але я вирішила поважати бажання Дениса мати від мене свої невин­ні таємниці. Зрозуміла, що інакше сім’ю не врятую, не збережу. І, хоч як дивно, моя подруга Валерія цілком підтримала моє рішення...

Згодом нас справді відвідали гості. Амалія, Роджер та їхній синочок Леонід. Я дивилася на русяве, синьооке хлоп’я, таке схоже на мого сина, і дивувалася, як на протилежних, настільки віддалених кінцях світу могли вирости такі подібні діти. Не знаю, яке ім’я він мав у Канаді, Лео чи Луїз? Але тут, в Україні, на землі його предків, хлопчика кликали Лесиком. І від того нашого рідного імені в моєму серці з’являлося якесь таке ніжне, щемливе почуття, щось неймовірно схоже на те, що я відчувала до свого Остапчика, і від цього почуття вмить кудись безслідно зникли всі підозри та недовіра.

Мені тепер страшно подумати, що було б, якби я піддалася на вмовляння Валерії і далі стежила за своїм Денисом. Зрештою він би помітив це стеження за собою. Розгорівся б величезний скандал, і ми розлучилися б неодмінно!

Іноді найболючіші втрати, навіть не втрати, а просто очікування втрат, ведуть нас до того закінчення, яке спланував у нашій долі Всевишній. Він нам час від часу посилає такі випробування, від яких просто розривається серце і які є лише замаскованими темними моментами нашого існування. Парадоксально, але саме ці випробування здатні вивести нас на світлу дорогу нашого справжнього життя. Це диво стається з нами всупереч тому жаху, що ми переживаємо. Як іноді вигадана життєва криза може дощенту знищувати хибні ілюзії і змушує зводити справжні, а не уявні міцні стіни на новому фундаменті. І саме під час тієї відбудови відчуваєш у собі таку силу, таку впевненість, про існування якої навіть гадки ніколи не мав.