ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»
196Життєві історії
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
Чи багато людині потрібно, щоб відчути себе щасливою? А це вже, скажете, дивлячись, хто і якою валютою міряє те щастя. Для одних це здоров’я рідних і спокій у сім’ї, для інших – гарний будинок чи улюблена справа. Хтось радіє, подорожуючи світом, а декого тішить думка про чималенький власний банківський рахунок.
А от Вероніка впевнена: щастя – це змога щодня, щомиті бачити над собою безмірне, глибоке небо й відчувати під ногами тепло своєї рідної землі, любуватися її красою в різні пори року, знати, що навіть у найсильніші грози чи під час лютих снігових заметілей ти знайдеш захист і розуміння серед найближчих людей – тих, хто подарував тобі життя і вчив жити.
На кожне побачення Амір приносив Вероніці квіти. Розкішні троянди, ніжні жоржини, примхливі красуні-орхідеї прикрашали дівочу кімнату в гуртожитку столичного вишу, де вона здобувала професію менеджера. Але не це вражало дівчину, яка зростала в доволі заможній сім’ї. Її батько очолював прибуткове підприємство в одному з міст Волині, мати працювала лікарем-гінекологом у приватній клініці. В сім’ї ніколи не йшлося про відсутність грошей, проблема була лише в тому, чи вистачить їх і на купівлю нової іномарки, і на відпочинок десь на заморських золотих пісках. Тож навіть коштовні прикраси для Ніки (так її кликали батьки і друзі) не були великою дивиною. Амір завоював серце дівчини своєю щирістю, вмінням сірі будні перетворювати на свято, з ним завжди було цікаво, а ще лестило те, з яким трепетом, обожнюванням він ставився до неї. Не останню роль зіграла і східна врода юнака. Точніше сказати, саме вона привернула увагу Ніки на вечірці у клубі, де разом з подругами вона святкувала закінчення першого курсу. Їхні погляди пересіклися, і дівчина зрозуміла, що теж вразила чорноокого красеня. Той вечір став для них початком, дуже хотілося б сказати, щасливої історії про кохання, але…
Родом Амір був із Чечні. В Києві його старший брат мав свій бізнес, і хлопець після закінчення навчання на батьківщині приїхав до нього на допомогу. Судячи з того, які подарунки робив закоханий юнак Вероніці, справи у братів йшли непогано. Але навіть якби він приходив на побачення з букетиком простих польових ромашок, залишався б для неї ідеалом справжнього чоловіка. Так галантно, гарно, шанобливо до дівчини ще ніхто не залицявся, хоча увагою представників сильної половини світу вона обділена не була. Та більшість з них дуже швидко намагалися перейти рубіж між романтичними побаченнями і ліжком, що для Ніки було неприпустимим. У свої вісімнадцять вона ще мріяла про святе, чисте кохання… Коли познайомилася з Аміром, повірила в те, що це її доля.
Одного разу хлопець приніс невідомі їй скромні, порівняно з пишними трояндами, але надзвичайно гарні ніжні сніжно-білі квіти.
– Це едельвейси, – відповів на запитання. – В природі вони ростуть високо в горах на крутих схилах. У давнину існувала легенда про те, що розсаджують їх там казкові істоти, феї з довгим білим волоссям і кігтями на руках, завдяки яким вони можуть підніматися на найвищі вершини. Багато сміливців пробували дістати неприступний скарб, щоби вразити своїх коханих, похизуватися своєю силою і спритністю, але феї безжалісно скидали їх у прірву. І дозволяли це зробити тільки тим, хто кохає безкорисно, даючи клятву вірності на все життя.
– Ніко… – голос юнака затремтів від хвилювання. – Я дарую тобі ці квіти на знак своєї відданості й хочу, щоб вони стали талісманом нашого кохання. Звичайно, вони не гірські, але коли ми поїдемо до мене на батьківщину, я обов’язково здобуду для тебе справжні.
Ніка була розчулена. Легенда зі східним колоритом, романтична клятва, заворожливий погляд закоханого чоловіка, пристрасні поцілунки… Тож вона дала волю і своїм почуттям, і нестримному бажанню Аміра…
Якби ж Ніка знала, що своєю поступливістю не наблизить до себе, а, навпаки, віддалить юнака, втративши в його очах чи то свою цінність, чи то гідність дівочу, вона б нізащо не піддалася тим чарам. Але хіба у миті пристрасті закохані роздумують про завтрашній день і якісь там наслідки? От і Ніка ні про що не думала, коли насолоджувалася коханням і щедро ділилася ним зі своїм обранцем.
Сказати, що після того, як вони стали близькими, Амір почав відводити менше уваги дівчині, не можна. І квіти не встигали в’янути біля її ліжка, і щедрі подарунки прикрашали то дівочі тендітні пальчики, то рожеві вушка. Але з’явилася у ставленні Аміра до дівчини якась поблажливість, навіть зверхність, не груба, ні, але трішки зневажлива. І недовіра.
Не відповіла вчасно на дзвінок – чому, з ким була?
Затрималася у виші – хто затримав, подруга, викладач, а може, друг?
Ніка переживала, жалілася подругам:
– Я пішла на все заради нього, намагаюся догодити, а він поводиться як господар, а не коханий чоловік.
– То, може, не потрібно годити? Може, варто дати зрозуміти, що не так уже й дорожиш ним? – порадила Яна.
Інша сусідка по кімнаті, Євгенія, була ще категоричнішою:
– Взагалі, навіщо він тобі здався? Ці східні чоловіки такі домостроївці! Для них жінка – домашня рабиня! Надіюсь, заміж за нього ти не збираєшся? Он дівчата з іншої групи розповідали про одну таку наївну, яка повірила казкам араба, поїхала з ним у Саудівську Аравію, а там у нього ще дві дружини, яким мусила прислуговувати. Ледве вирвалася з того пекла – батькам довелося в посольство звертатися по допомогу.
– Чечня – це ж все-таки росія, тож і закони там повинні діяти російські, – невпевнено промовила Ніка. – Та й не думаю, що Амір захоче покинути Київ, адже тут у нього успішний бізнес.
– Я чула, що їхні справи без кримінальщини не обходяться, то краще з ними не зв’язуватися, – зауважила Яна.
Після кожного слова подруг дівчині ставало важче на душі, сумні думки не давали спокою. Зрештою зізналася в тому, у що самій не хотілося вірити:
– Я вагітна.
Обидві дівчини на деякий час змовкли, дивлячись на Ніку зі співчуттям.
– Оце історія, – порушила мовчанку Євгенія. – А він знає?
– Сьогодні збираюся повідомити. Надіялася, що обійдеться, але… – Ніка приречено зітхнула.
– Ти ж не плануєш народжувати? Нехай дає гроші на аборт – зараз ще не час для дітей, потрібно навчання закінчити, – не заспокоювалася Євгенія.
Яна була більш толерантною.
– А чому б і не народити? Батьки молоді – допоможуть вибавити. Та й гріх, кажуть, великий вбивати дитя.
Неочікувану реакцію побачила Вероніка, коли сповістила Аміру новину. Завжди такий упевнений, рішучий, він розгубився, знічено мовчав декілька хвилин.
– Ти не помиляєшся? – перепитав, і в голосі відчутно було не радість, а надію на інший варіант.
Дівчина й сама не раділа факту, але, як будь-яка жінка, надіялася, що коханий знайде слова розради і підтримки, промовивши щось на зразок «Ура! Я стану батьком!». Та він, ховаючи очі, ледве спромігся на скупу фразу:
– Мені потрібно порадитися з братом.
– Хіба йому вирішувати, народжуватися чи ні нашій дитині? – здивувалася.
– Ти не знаєш наших звичаїв. Був би батько, я радився б з ним, а так потрібно з братом (батько Аміра загинув під час військових дій у Чечні). Проблема в тому, що ти не чеченка, а в нас не дуже вітають змішані шлюби. Я збирався поступово підготувати його до думки, що зустрічаюся з чужинкою, а тут так усе невчасно…
Дівчину боляче вразило слово «чужинка», яким він ніби відділив її від себе.
Того вечора Амір спішно попрощався з Нікою, злегка торкнувшись її щоки холодними губами.
Минув майже місяць, перш ніж він наважився на розмову з братом. Щодня дівчина нагадувала: час не чекає, а хлопець запевняв, що підбирає слушну нагоду, надіється на позитивне рішення, але впевненості в його голосі не було.
Врешті зателефонував, сказав, що брат хоче бачити Ніку.
– Але про вагітність зараз говорити не варто: у нас засуджують дівчат, які втрачають цноту до шлюбу. Спочатку розпишемося, а потім щось вигадаємо.
– Господи, це ще що за середньовіччя?! – обурилися Євгенія з Яною, коли вона розповіла їм про умови Аміра. – Отже, себе вони не засуджують за те, що розважаються до одруження і навіть після нього, а ми в їхніх очах – страшні грішниці! Ти глянь, які святоші! Ніко, добре зваж, куди ти сунеш свою бідну голівку. Та краще залишитися матір’ю-одиначкою, ніж терпіти таку зневагу.
Але не так легко відмовитися від кохання, яке все ще гріло душу дівчини. Та й боялася, як відреагують батьки, дізнавшись, як далеко зайшов її роман з хлопцем, про якого їм відомо було тільки те, що він має власний бар у столиці і що він найкращий, найщедріший, найрозумніший…
Мабуть, ніжна врода Вероніки вразила брата Аміра, і він дав згоду на одруження, хоча й без особливого захвату.
Коли ж батьки дівчини дізналися про всі обставини, вчинили справжній скандал. Мати, щоправда, більше плакала і сказала, що не відпустить Ніку в Чечню навіть для знайомства з ріднею чоловіка.
– Ти хоча б уявляєш, що це за країна? Які там люди? – вона заламувала в розпачі руки. – У війну там такі звірства чинили з російським населенням, тисячі загинули в катівнях, хто тільки міг, звідти втік, а ти збираєшся сама в це лігво лізти. Ні, ні і ще раз ні! А хочеш убити мене – їдь, але знай: ти позбавляєш мене життя!
Батько теж не тішився вибором доньки, сердився:
– Бракує тобі своїх, нормальних хлопців? Потягнуло на екзотику? Дивися, щоб не розкаялася…
Народження внучки трохи примирило батьків з небажаним зятем. Вероніка взяла академвідпустку і поселилася з коханим в орендованій квартирі. Нібито все залагодилося. Але незабаром у братів почалися проблеми в бізнесі. І то настільки серйозні, що спочатку старший змушений був спішно покинути столицю, а потім і Амір заговорив про від’їзд на батьківщину. Коли ж прийшла звістка про несподівану смерть Руслана (Ніка знала тільки те, що це сталося під час якоїсь безглуздої перестрілки), чоловік сказав, що у нього тепер вибору немає: на батьківщині залишилися немічна мати, дві молодші сестри і п’ятнадцятирічний брат.
– Я тепер старший син. Мене родина осудить, якщо я не приїду. Це справа честі.
Мати проводжала доньку в чужу країну, як на той світ.
– Матусю, я ж не сама буду там. Зрештою, люди їдуть на інші континенти, а тут і мова знайома, і кілька годин літаком – і я вже вдома або ви зможете приїхати.
Та жінка не чула слів розради, материнське серце тривожилося в передчутті біди. Цілувала внучку, припадала до своєї дитини й просила:
– Повертайся, повертайся якнайскоріше, бо застанеш тільки мою могилу…
Батько був лаконічним:
– Якщо щось не так, телефонуй.
Чужа земля зустріла Вероніку непривітно. Вона й так погано почувалася після літака, а тут ще холодний осінній вітер пронизував до кісток, із сірих хмар сипалася дошкульна мжичка.
– Нічого, скоро будемо вдома, там зігріємося, – заспокоював Амір.
Та довелося ще майже дві години трястися в незручній маршрутці, перш ніж вони дісталися селища, де жила сім’я чоловіка.
Прийняли Вероніку родичі досить стримано. Це вже пізніше їй розкажуть, що для матері Аміра вона була небажаною невісткою, бо та давно плекала надію на його одруження з іншою дівчиною, із впливового роду, чи, як тут називають, тейпу. І що найголовніше – чеченкою.
Потяглися одноманітні дні життя молодої жінки в пригірському селищі. Насправді, вона б не назвала це «життям», радше існуванням. Амір почав надовго покидати дім (їздив на заробітки в росію, бо, пояснював, йому потрібно заробляти кошти на посаг для сестер), своячениці і менший брат йшли в школу, а вона залишалася з мовчазною свекрухою. Єдиною розрадою була маленька донечка, але і з нею не могла тішитися вдосталь, бо все більше лягало на її плечі обов’язків: робота в теплиці, прибирання двору, догляд за тваринами, дім.
Та найбільше гнітили зміни у ставленні до неї Аміра. Де подівся той палкий, закоханий юнак, який дивився на неї із захопленням і любов’ю? У присутності інших він майже не розмовляв з дружиною, не кажучи вже про те, щоб пригорнути, поцілувати. Ставав привітнішим наодинці, і коли Ніка запитувала, чому він ігнорує її за присутності рідних, пояснював:
– У нас не заведено на людях демонструвати особисті почуття.
Лише вночі не стримував своєї пристрасті, і незабаром вона дала свої плоди: жінка зрозуміла, що знову при надії.
Цього разу Амір зрадів новому батьківству: він мріяв про сина і був упевнений у його народженні.
Яким же великим було його розчарування, коли дізнався, що й чеченський лелека принесе йому доньку.
Свекруха теж дала зрозуміти Вероніці, що онук був би для неї більш бажаним:
– Для чеченців син – це надія і опора, продовжувач роду. Інколи чоловік бере ще одну дружину, якщо перша не здатна народити дітей чи народжує лише дівчаток.
– Що за дикунство? – не стрималася Ніка. – Хіба у вас закони дозволяють багатоженство?
– Нам Аллах це дозволяє, – безапеляційно відповіла свекруха.
Неприємно вразили молоду жінку і слова Аміра, який заявив, що на другій дитині він не зупиниться.
– Ти маєш народити мені сина, – це прозвучало майже як наказ.
– Але ж, – спробувала заперечити Ніка, – це залежить не лише від мене чи навіть твого бажання – на все, як ви кажете, воля Аллаха.
– Моє бажання не суперечить волі Творця, тому або ти народиш мого сина, або це зробить інша жінка.
Ось тут знову пригадалися Вероніці слова студентської подружки:
– Це якесь середньовіччя!
Чому вона тоді не прислухалася до них, до порад і прохань батьків? Чому була такою засліпленою? Зрештою, що її об’єднало з людиною, яка в ній насамперед вбачає дітонароджувальну машину?
За першої ж нагоди жінка придбала засоби для запобігання вагітності і надійно ховала їх від очей чоловіка.
Деякий час ще намагалася рятувати свій шлюб, бо не хотіла залишити дітей без батька, але розуміла, що почуття до Аміра тануть швидше, ніж останній весняний сніг під всеохопними променями сонця, яке кожного наступного дня піднімалося все вище і вище над гірськими хребтами.
Якось, милуючись їхньою красою, згадала легенду про казкових фей, які прикрашують неприступні скелі білосніжними квітами. Підійшла до чоловіка, який порався неподалік.
– Пам’ятаєш, – запитала, – ти обіцяв дістати для мене гірські едельвейси?
Амір поглянув на неї з подивом.
– Едельвейси?.. Яка дурниця! Знайшла час…
Мабуть, його відповідь поставила останню крапку в її ваганнях. Вона відвернулася від чоловіка, колись такого коханого… На небокраї в багряному обрамленні, ніби вирізьблені талановитим майстром, застигли у своїй величі гірські шпилі. Десь там, далеко-далеко, на їхніх неприступних схилах ростуть квіти кохання, на жаль, не їхнього з Аміром.
Вероніка розуміла, що розлучення не буде легким. За неповні два роки вона дізналася про суворі, а як на її погляд, та деколи й жорстокі звичаї, так звані адати, яких ці люди дотримуються ревніше, ніж юридичних законів. За ними діти після розлучення залишаються в батьківській родині. Жінка навіть уявити не могла свого життя без донечок, тому вирішила обійти чужі для неї правила. Одного разу завела мову про те, що дуже скучила за рідними, хоче їх відвідати.
– Самої не відпущу, а в мене змоги поїхати з тобою зараз немає, – відмовив чоловік.
На запитання, коли така змога з’явиться, конкретної відповіді не дав. І, можливо, їй довелося б ще довго страждати серед людей, які не стали для неї рідними, які її не сприйняли як свою, не раз наголошуючи, що вона чужинка, якби не приїзд батька. Раніше вона не жалілася ні йому, ні матері на своє становище: не хотіла хвилювати. До того ж гордість не дозволяла зізнатися у своєму розчаруванні, не хотілося чути оте відоме «а ми тобі казали». Та що не день перебування на чужині ставало нестерпнішим, і вона наважилася на відверту розмову з батьком. Попередила і про ситуацію з дітьми, тож вирішили, що про справжню причину від’їзду вони промовчать.
Підстав не відпустити дружину до хворої матері, здоров’я якої і справді погіршилося через розлуку з донькою, в Аміра не було, адже їхала вона вже не сама. Але, мабуть, якісь сумніви закралися в його душу. Проводжаючи їх, він ловив погляд дружини і декілька разів перепитував:
– Ви ж скоро повернетеся? Я чекатиму.
На мить серце Ніки стиснулося від болю і жалю, вона хотіла кинутися на груди Аміру, розплакатися, попросити вибачення за обман, забрати із собою у своє нове життя, але знайшла сили перебороти порив, який, знала, нічим добрим не закінчився б. Нехай потім… телефоном вони все обговорять.
P.S. Від часу від’їзду-втечі Вероніки з донечками на Батьківщину минуло три роки. На жаль, закоханим, які виросли в країнах з такими різними звичаями, традиціями, не вдалося зберегти сім’ю, хоча й хотілося, щоб усе в них закінчилося класичним «happy end», адже Соні і Ясмін так потрібні і ласка матері, і сильні руки батька. А можливо, і не в традиціях річ…
А в тому, що лише СПРАВЖНЄ кохання має велику силу і здатне подолати всі перешкоди. Навіть такі, як неприступні скелі, на яких ростуть білосніжні едельвейси. Тож перш ніж поєднувати долі, варто запитати себе, чи готові ви до такого випробовування…
Дякуємо за вашу передплату онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
26
Життєві історії
Життєві історії
