ПОГЛЯД

– Га? – я, випірнувши зі своїх райдужних роздумів, глянув на Вероніку.

Жінка дивилася на мене. Кутики губ, тих самих, із червоною помадою, повільно повзли вгору. Підняла праву брову й на додачу розвела руками, наскільки було можливо в салоні авто. Так роб­лять в американських фільмах актори, підсилюючи невербальною лексикою запитання.

– Кажу, приїхали. Онде ваша Липнева, – Вероніка кивнула головою на перехрестя, куди повертала маршрутка курчачого кольору.

Я простежив за її кивком, одночасно спіймавши себе на думці, що десь на другому чи третьому світлофорі потрапив у часову пастку, міжпросторовий тунель. Чи куди там потрапляють люди, які надто сильно захоп­люються прогулянкою своїм внутрішнім світом. Скільки мене не було назовні? Скільки стоїмо тут і Вероніка позирає мій загуб­лений погляд?

– Заснули? – Вероніка зацікавлено, як дитина небачену комаху, роздивлялась мене, поки я безуспішно намагався пригадати, на якому саме моменті провалився в ту ментальну Маріанську западину.

– Та якось так вийшло, – знизав плечима й розгублено глянув на жінку. Підступні очі, як дурні метелики на вогонь, поповзли до забороненого червоного її губ, затримались там, аби насолодитись спогляданням едемського яблука. Може, якби не рятівний клаксон таксі поруч, отруйний змій моїх думок запропонував би мені скуштувати той плід.

Злякана гучною автівкою смугаста кішка з другої спроби перебігла дорогу. Ми вдвох у тиші, на чистому аркуші якої, здавалося, можна було писати рими, простежили, як вона, помахавши на прощання хвостом, зникла за парканом. Про що ми мовчали? Про іскру бажання, яка блиснула не в тому місці? Про випадковості, які народжу­ють і відправляють у небуття можливості? Про рішучість зробити перший крок?

– Дякую, що підвезли, – я не витримав і випірнув з тієї гнітючої тиші в рятівний галас міста, – до завтра.

Почув навздогін здивовано-розчароване «будь ласка», зачинив двері й простежив, як «гелендваген» з моїм божевіллям за кермом зникає за рогом.

Вероніка напевне побачила мій погляд. Але чи виникли в неї ті самі бажання, що й у мене, про це я міг тільки фантазувати, жувати ту прокислу жуйку марки «Як-могло-бути» перед сном і снідати нею, розплющуючи очі зранку.

Якби кожну мою фантазію чи ілюзію можна було перетворити на монету, шар отриманих грошей вкрив би землю завтовш­ки з альпійський Монблан. Я став би найбагатшою людиною, власником скарбів, таких само оманливих, як і мої марення. Про що говорять руді близнючки, які пройшли повз мене? Хто виграє фінал Ліги чемпіонів? Яка погода буде у вихідні? Наскільки солодкі на смак губи Вероніки? Я знав відповіді на всі запитання. У своїх думках.

– Доброго ранку, Вероніко.

Вона всміхнулася у відповідь. Це добра ознака. В її погляді побачив зацікавленість, що саме зі мною вчора сталося, у яку паралельну галактику я потрапив з її сановитого «геліка». Пригостила мене горішками в карамелі. І тепер я став на крок ближче до цієї мініатюрної жінки, від якої пахне м’ятним шампунем та апельсинами зі салону автівки. Я вже в її особистому колі, куди вона пускає тільки обраних, тих, кому довіряє, тих, кому готова розповісти свої таємниці, тих, кому може пощастити дізнатися смак її червоного.

Нестримна сарана відвідувачів, яка харчується ранковими плітками і стрибає з кабінету в кабінет у пошуках нових нечуваних делікатесів, завадила продовжити розмову з Веронікою. Худий, як хвіст підвального пацюка, Іван Романович рибалкою-професіоналом закинув наживку про те, що нашого начальника підозрюють у хабарництві, й поросячими оченятами бігав-стежив за реакцією своїх комах-родичів. Охоронець Борис з темними плямами під пахвами на сорочці, схожий на міцного горішка Брюса, припустив, що настрій шефа цілком залежить від його лібідо – нове слово, прочитане під час нічної зміни в дорослому журналі з картинками. Дівчата з бухгалтерії Міла й Рима, схожі під шаром косметики на Сциллу з Харибдою, загигикали та сором’язливо прикрили силіконові ротики руками. Комашина метушня все більше віддаляла від Вероніки. Але мені вистачило й жмені ласощів разом зі скороминущим дотиком до її долоні, щоб задуматись над тим, як мало людині потрібно для щастя.

День минув у ніжних вигадках, як би я тримав Вероніку за руку, як би розпитував про її татуювання, а вона мені довго-довго розповідала історію про шаховий клуб, у якому була чемпіонкою, чи китайську легенду про жінку, яка змогла обіграти самого імператора, коли поставила йому дитячий мат, чи історію зі свого бунтівного дитинства про примусові заняття на арфі, результатом чого став недільний похід у тату-салон.

А ввечері та, про кого мріяв, написала в месенджер, що не зможе мене підвезти на мою Липневу, але обов’язково зробить це завтра. Написала. Сама. Мені. Невже вона жадає продовження того, що було за моїм поглядом? Авжеж, звісно, інакше чого б напрошувалася в перевізники?

– Допоможете мені занести продукти? А потім я вас відвезу. Накупила дві торби, а занести не здужаю, – Вероніка скоромовкою вистрілила до мене і виїхала зі стоянки. Погляд у неї був у перекладі на зрозумілу чоловічу мову «Я знаю, що не відмовишся».

Звісно, я погодився на пропозицію довести свою маскулінність. Занесені на N-й поверх два пакети з продуктами дорівнювали плюс сто балів до мого рейтингу у вологих очах Вероніки.

Серпень схожий на спокусливу кавову таїтянку в бікіні, дивлячись на яку, я і сам хочу скинути з себе зайвий одяг. Вулицями, стрибаючи з однієї оази з морозивом в іншу, з кондиціонером, пересувалися напівсмажені люди в шортах і сукнях, схожих за щільністю на тюлеві фіранки.

«Гелендваген» Вероніки зупинився біля панельної дев’ятиповерхівки. Жінка вручила мені два пакети приблизною загальною вагою якихось пів кіло, і я запідозрив, що маскулінність треба буде доводити ремонтом водопровідних кранів чи вішанням книжкових полиць. На стадію приготування мужніх макаронів по-флотськи як доказу свого беззаперечного кулінарного таланту я ще не перейшов.

– Проходь, я зараз, – Вероніка зачинила двері, вихопила пакети з моїх рук і зникла в кімнаті. Щось мене насторожило: чи то відсутність ключа, який би відчиняв двері квартири, чи неочікуваний перехід на ти в спілкуванні чи, може, погляд. Так дивиться кішка, коли заганяє мишу в куток.

Над моєю головою спокійно цокала стрілка настінного годинника. Я нарахував двадцять сім цокань, коли з кімнати вийшла Вероніка, підійшла до мене, взяла мене за ремінь штанів і потягнула за собою. Дорогою якось я встиг скинути із себе взуття, щоб не наслідити в гостях. Виховання понад усе.

В пастці, куди я потрапив, тихо грала музика. Саксофон. Я очікував «Реквієм» Моцарта, але саксофон теж непогано на згадку людині, якій жити, судячи з міці, з якою Вероніка тримала мене, залишилось не більш ніж десять цокань секундної стрілки.

З вулиці зовсім поруч, звідти, де серпень і вкриті крапельками вологи склянки прохолодного мохіто, долинув дитячий голос: «Сашку, виходь». Я всміхнувся іронії – мене теж звали Сашком. Але вийти тієї миті я не міг. Пробач, незнайомий малий друже.

Жінка з обличчям дівчини – випускниці одинадцятого класу та хваткою розлюченої пантери нарешті відпустила мої штани і зробила крок назад, даючи мені чи то останній шанс на втечу, чи то можливість роздивитися її білі незасмаглі груди і темний трикутник внизу живота, які відкрилися з падінням легкої жіночої сукні на підлогу.

Мені було вже не втекти.

Ми лежали на перекрученому, зім’ятому простирадлі, втомлені після любощів, змагаючись температурою розпашілих тіл із серпнем за вікном. Я ліниво ганявся пальцем за сиротами на шкірі Вероніки, яка лише усміхалася, як та кішка, що досхочу наїлася сметани.

В коридорі цок-цок на годиннику йшло на чергове марафонське коло, десь у кухні йому вторила крапля в раковині, коли у двері подзвонили.

– Хто це? – я інстинктивно потягнув край простирадла на свою маскулінність.

– Мабуть, чоловік із дітьми, – не розплющуючи очей, промуркотіла Вероніка.

***

– Я б усе-таки хотіла сьогодні додому потрапити.

– Га? – я випірнув зі своїх райдужних роздумів, недовірливо подивився на Вероніку. Невже це мені тільки здалося? Її солодкі губи, гра саксофона в її спальні, дзвінок у двері…

Озирнувся навколо, намагаючись визначити місце свого перебування: планета Земля, перехрестя Замостянської та Липневої, салон представника німецького автопрому «Гелендвагена». Зиркнув на праву руку Вероніки, на підмізинний палець із виробом 585-ї проби. На мить зупинився на її очах, у яких цієї миті розбилась у пил одна з моїх бездоганних за красою ілюзій. Зітхнув, як та клята спущена кулька, яку ніхто не хоче знімати після свят, і вийшов з машини в серпень, що так схожий на фокусника-аматора, який з багатих на врожай кишень літа дістає зів’ялі квіти прийдешньої осені.