ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
9
Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.
Так склались життєві обставини, що Мілана залишилась у великому помешканні зі свекрухою, найкращою і найдобрішою жінкою в її житті. Однак кожній із них доля націдила гірку чашу коротких радостей, складних випробувань і довгих роздумів. Тепер вони удвох живуть собі потихеньку, помаленьку. Мілана не може залишити старшу хвору жінку саму, а їй, невістці, немає куди повертатись. Зараз розповім більше.
Мілана у свої 35 має суперовий вигляд. Чоловіки на неї озираються, мало шиї собі не скручують. А Мілана тримається гордо, гарно й ефектно, наче княгиня. А ще, як правдива тихоня, огортає себе аурою загадковості. Молодиця Мілана в темних шатах, із мінімальним, напрочуд стриманим макіяжем. Такою бачать її сусіди, колеги, родичі.
Щоранку жінка поспішає на роботу, залишаючи вдома Ганну Спиридонівну, свою свекруху. Ні, жодного разу Мілана Жуковська не називала її так – «свекруха». Відтоді як Спиридон привів наречену додому, між невісткою і батьками майбутнього чоловіка виникли оте родинне тепло і розуміння. Того ж вечора батьки Спиридона довідались, що їхня невістка з містечка, батьків уже не має. Мешкає із сестрою, а в тієї – своя чималенька родина. Тому ніхто не заперечував, аби прийняти невістку у велику міську квартиру.
Все було, як у добрій казці: батьки Спиридона вже насолоджувались пенсійним ритмом життя, частенько їздили на дачу. І навіть коли були всі вдома, то почувались єдиною родиною, а не суперниками чи батьками з дорослими дітьми. Чудові батьки, неймовірний чоловік! Мілана і роботу в місті знайшла, і все було в неї добре.
Із внуками молодят не підганяли. Адже треба звикнути до нового життя, вбутися, намилуватися одне одним. Усе і далі було б,
як у казці, та одного дня Спиридона не стало. Батькам зателефонували з його роботи і повідомили коротко й болюче: «Прийміть наші співчуття»...
Співчувати треба було й молодій Мілані, яка так і не змогла чи не встигла стати матір’ю. Того вечора, коли батьки і невістка повернулись із похорону, всі троє сиділи за круглим кухонним столом і мовчали. Батько за звичкою приготував усім чаю. Поставив на стіл чотири горнятка. Улюблене горнятко Спиридона простояло там ще декілька днів, ніхто й не наважився його прибрати. А того сумного вечора мовчанку таки порушила Ганна Спиридонівна:
– Міланочко, а чому батьки тебе так назвали? Ім’я гарне, але незвичне для нас...
– Так, батьки в мене були простими людьми і не вигадували нічого особливого як у побуті, так і в повсякденному житті. Коти в нас були Мурчики, песики – Бровки. Старшу сестру назвали Марією, а от мене батько назвав Міланою, бо побачив у телевізорі передачу про місто Мілан. Колись хотів там побувати... ну, але не склалося...
– Що ж, людина собі планує, а Бог керує, – по-філософськи відповів батько, бо Ганна Спиридонівна тільки мовчки головою кивнула і зітхнула.
Розмова не в’язалась. Усі були того вечора втомлені, сумні, емоційно виснажені. Розійшлися кімнатами спати, хоч ніхто й не міг заснути.
Мілана знайшла сорочку Спиридона, у якій він ще декілька днів тому ходив на роботу, притулила до обличчя, вдихнула знайомий аромат чоловічого одеколону з шипром та його цигарок... поклала на крісло і зрозуміла, що все вже в минулому... Потім стала біля вікна і так простояла там аж до світанку. Наступного дня насилу зібралась на роботу.
Саме робота врятувала молоду вдову від емоційного спустошення. А ще їхній песик, якого треба було виводити на прогулянку. Зранку це робила Ганна Спиридонівна, вдень – Ігор Іванович, а ввечері – сама Мілана. Песик щось відчував, метушився квартирою, шукав Спиридона і підвивав. Ну, але псові того не поясниш... і його не обдуриш...
Сорокового дня, саме після поминок за Спиридоном, погано стало Ігореві Івановичу. До лікарні він так і не доїхав. І знову – похорон, чорний одяг, сумне провалля вечорами. Мовчазні вечори удвох – старшої жінки і молодої вдови. А насправді двох удовиць, які так раптово поховали кожна свого чоловіка.
Тепер песика вигулювала Ганна Спиридонівна, а Мілана й далі ходила на роботу, обгорнувши довкола тонкої шиї чорну шаль... І тоді жінка була також гарна в тій своїй скорботі. Щоправда, чоловіки вже не обертались на молодицю-вдову, бо розуміли, що вона носить жалобу.
Минув рік і сорок днів – така сама пора осінньо-рання. Такі самі яблука і сливки на столі. А в хаті порожньо та сумно. Анна Спиридонівна тепер менше виходить надвір. Та й немає в цьому нагальної потреби: Міланочка все принесе, про все подбає. Але й далі ходить у чорному, немов монашка.
– Мілано, так уже сталось у твоєму й моєму житті, а одяг усе ж таки варто змінити. На світліший. Я так вважаю... собі зміню гардероб. Інакше ми впадемо в депресію, а кому це потрібно?!
– Так, хоч я вже звикла ходити в чорному, – якось несміливо відповіла невістка.
– Доцю, ти молода і не можеш поховати себе в цих стінах! Я чудово знаю і досі відчуваю, що ти дуже кохала нашого одинака Спиридона та була йому вірною. Але на цьому життя не закінчилось. Подумай про себе. Бо я вже в літах і незабаром піду до Ігоря Івановича. А тобі треба жити і життю радіти! Послухай моєї поради, дитинко! – ніжно говорила свекруха.
– Та що там думати, мамо?! Хата-робота...
– Знайди собі доброго чоловіка. Я навіть згодна, аби він прийшов сюди жити, якщо не матиме власного житла, – спокійно порадила Ганна Спиридонівна. Очевидно, ці думки вже давно ходили за нею. Багато пережила й передумала старша вдова, тому сказала впевнено і мудро: – Підійди-но сюди і відчини мою шафу. Нумо, сміливіше, дитинко! Зроби це!
– Навіщо? Адже я ніколи не дозволя-
ла б собі нишпорити у вашій шафі!
– А я тобі кажу: відчини і знайди там сукню. Вона має висіти праворуч. Так-так, це вона! – Поки Мілана виймала із шафи потрібну річ, Ганна Спиридонівна пригадувала той вечір, коли вона в цій сукні пішла до театру і вразила своєю елегантністю всіх довкола. – Прошу тебе, доню, одягни її зараз. Я хочу подивитись...
Мілана вийшла з іншої кімнати в тій сукні, немов кінозірка – гарна, елегантна, загадкова.
– До сукні ще є в мене довгі перли, а також брошка. Ось вони тут, у шухлядці, – свекруха потягнулась до столика біля свого ліжка, простягнула невістці прикраси. І тепер Мілана мала королівський вигляд. (Такою зараз могла б бути донька Ганни Спиридонівни, якби народилась. Та про це знав тільки чоловік. Вони навіть своєму одинакові Спиридонові не розповідали про те, що він міг би мати сестру. Ось чому свекруха полюбила Мілану як рідну.)
Обидві вдови, одягнені у світліші шати, наступного вечора пішли в театр на прем’єру. В Ганни Спиридонівни було ще багато гарного одягу. А Мілана супроводжувала її, і обом було добре. Вони повертались до життя й мистецтва, до людей і сьогодення.
Того вечора Мілану і старшу пані побачив у театрі знайомий, друг Спиридона, Макар. Він підійшов до жінок, привітався з ними, перемовився про те, про се. Авжеж, Макар знав, де мешкають ці дві пані. Навіть напросився до них у гості.
Після візиту Макара Ганна Спиридонівна делікатно запитала:
– Чи сподобався тобі цей молодик?
– Ну, загалом Макар – привабливий чоловік. Та наскільки мені відомо, у нього є якась краля, яка полонила його серце... – обтічно відповіла Мілана.
– Ах, шкода... – якось багатозначно підсумувала свекруха.
– Та чому ж? Це його життя і його захоплення... – Мілана не одразу й розуміла, куди хилить Ганна Спиридонівна.
– А ви мали такий гарний вигляд разом! Я аж замилувалась! Знаю Макара давно. Вони зі Спиридоном разом бавились, потім разом навчались і навіть працювати разом пішли... Довго в Макара не було гідної дівчини. А тепер, як з’ясувалось, є якась, гм, краля...
– Ну так, він прохопився про це сам. Ви саме відлучилися, а Макар про це сказав, хоч я й не запитувала...
– Кохання – то кепська річ, Міланочко! Відчуває моє хворе старече серце, що та краля йому голову вертить або гроші з нього цідить... Ну, але ж Макар уже великий, йому не накажеш когось любити чи ні...
І все ж Макар час від часу заходив до двох вдовиць у гості. Як то кажуть, візити ввічливості. А одного разу застав Мілану саму: Ганна Спиридонівна поїхала з песиком на дачу. Той раз багато що змінив у житті обох. Ну, ви самі розумієте, що буває, коли молодим людям ніхто не перешкоджає. Якось так сталось, що спрагла любові Мілана і Макар, самі того до кінця не розуміючи, опинились у ліжку. Ні-ні, не було там плюгавства і наруги. Про це навіть говорити не варто! Просто Макар дозволив собі поцілувати Мілану, потім ще раз і ще... А коли довідався, що Ганна Спиридонівна повернеться аж завтра, це між ними і сталось. І так ще декілька разів ставалось. Але Макар щоразу повертався до своєї кралі, яка його вражала своєю неповторністю та тримала на контрольному повідці.
Минуло декілька місяців, і в Мілани почав рости животик. І тут Ганна Спиридонівна все зрозуміла.
– То ж Макарова робота? Еге ж?! – якось аж надто спокійно запитала.
– Так, це він... Сталось якось спонтанно, – Мілана й не знала, чи тішитись їй цим фактом, чи щось із цим робити. Та все одно було незручно...
– Не соромся, моя дівчинко! Це добре, що так сталося і так склалося! Я не осуджую тебе! Ти молода, тобі треба жити, а не пильнувати мене і оту велику квартиру! Чим зможу, тим допомагатиму! Та ще дозволь поцікавитись: Макар заміж тебе не кликав!?
– Ні, не кликав... А я попросила його не приходити...
– Тож він і про твою вагітність нічого не знає?
– Найімовірніше, не знає, Ганно Спиридонівно!
– Ну, нічого! Людина планує, а Бог керує. – Свекруха пригадала свою невдалу вагітність, яка закінчилась страшним нервовим потрясінням і ненародженою донькою. – Тепер найважливіше, аби твоя вагітність перебігала добре, без стресів. Ні в чому собі, дитинко, не відмовляй! Якщо втомилась, то відпочивай. Зголодніла – їж! Рухайся, ходи на обстеження, живи! А якщо хтось на роботі буде зайве патякати, скажи їм, що твоє приватне життя – твоя справа!
– Угу, гаразд...
Відтоді Макар не приходив до двох вдовиць. Узагалі кудись зник. Мілана уже і народила, і додому приїхала. Відразу із двома – Ганнусею та Ігорчиком. Гарні діточки народилися. Ганна Спиридонівна подякувала невістці за обрані імена. Допомагала Мілані бавити і разом ходила з нею на прогулянки. Отак вони й крокували довгими хідниками: молода жінка з широким візочком, а старша пані з улюбленим песиком.
Та це ще не вся казочка. Бо, як відомо, людина планує, а Бог керує. Цього разу ні Мілана, ні Ганна Спиридонівна нічого не планували. Просто звідкись, як ото чарівник, виринув на доріжці Макар. Був він сам і настрій мав, з усього було видно, препаскудний. Побачив їх, аж наче отямився:
– Вітаю, поважне товариство! Ганно Спиридонівно, моє шануваннячко! Мілано! Вітаю з одруженням і поповненням у родині! – випалив на одному подиху.
– Дякуємо, Макаре! З поповненням – так, а от з одруженням якось не склалось...
– Тобто діти... Чиї ж вони? – Макар аж вріс у бруківку.
– Виходить так, що твої... але ми нічого не казали тобі й не шукали такої нагоди. Ти б міг подумати, що шантажуємо тебе абощо... У тебе ж були стосунки з якоюсь кралею. Ми не хотіли перешкоджати... – сміливо промовила Ганна Спиридонівна, вкладаючи в ці слова увесь свій життєвий досвід і сміливість.
– Ах, були... Якби ви тільки знали, скільки крівці мені та красуня попила! Аби довго не розказувати, розбіглися ми з нею. Я дуже хотів дітей, а вона, як з’ясувалось, не хотіла... Викинула нашу майбутню дитину, бо ж у неї кар’єра! – голос у Макара надломився. Прикро йому було й згадувати про це...
– Бачиш, як воно в житті буває? Людина планує, а Бог керує! Тепер у тебе аж двійко чудових здорових немовлят. Щоправда, ми їх уже охрестили. Дівчинку звати Ганнуся, хлопчика – Ігорчик! Тепер у тебе можуть бути і чудова дружина, і діти, і місце, де тебе люблять!
Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
137
Життєві історії
