КРІМ НЕЇ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

22 вересня 22:42

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Життєві історії

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

Зруйнована хатина якось гармоніювала з дощовим днем. Дощ плакав, а він – ні. Ігор спокійно стояв із наплічником за спиною. Там було трохи їжі та речей – власне, усе, що зараз і було потрібне.

Його вулиця була на виїзді з Покровська. Із сусідів майже нікого не залишилось. Усі евакуювалися ще наприкінці серпня. Ігор до останнього сумнівався. Вже коли російські війська зовсім близько були, врешті наважився. І ось тепер очікував евакуаційного автобуса, закінчення майже безупинного виття сирен та її. Її – найбільше.

– Їдете?

Із подивом помітив, що до нього підійшла сусідка. Ігор і не думав, що вона ще тут. Мабуть, тепер узагалі сама буде.

– Їду, – відповів якось непевно.

Найбільше хотілось залишитись.

– Ну, з Богом, щасливої дороги, – промовила вона. – Співчуваю вашій утраті, – додала повагом.

Ігор лиш кивнув у відповідь. А що тут скажеш? Хіба він єдиний, у кого війна все забрала? Легкове авто тим часом виїхало з-за рогу. Якби не було напису «Евакуація» на ньому, то й не здогадався.

– Їдете? – спитав його тепер уже водій, зупиняючись.

Ігор кивнув. Лиш останній погляд на свій будинок кинув. Усе. Тепер уже все.

– Це всі ваші речі? Тільки цей рюкзак?

Ігор і сам розгублено якось глянув на все життя, що вмістилось в один наплічник. Ну, не зовсім усе. Було ще три картини. Їх написала його дружина. За день до того, як їхня пошта припинила працювати, він устиг надіслати їх у Київ на адресу доньки.

– Ви сам чи з вами ще хтось?

Звісно ж, не сам. Його Яся завжди була з ним. Війна могла забрати все, будь-що, крім неї. Вже двадцять три роки завжди разом. Як тоді перед Богом обітницю дали, так і досі дотримувались.

От і зараз чоловік сидів біля водія, а Яся мирно спала на задньому сидінні, вільно зайнявши його все, бо вони поки що були єдині пасажири.

Озирнувся, усміхнувся. Нехай спить. Вона стомилась за останній час. Благала його переїхати хоча б до Дніпра, а далі вже видно буде. Ігор думав. Сумнівався. Не хотів залишати свій будинок. Рідний, викоханий, спеціально для них збудований. А потім зруйнований… Від кінця серпня аж до початку жовтня чекав, а тоді все ж ухвалив рішення.

І от тепер вони знову вдвох. Їдуть у нове життя. Там, де буде менше вибухів і більше любові.

Мобільний якось зовсім не в тему пискнув про сповіщення. Робочий мейл починався словами: «Шановний Ігорю Федоровичу, колектив компанії щиро співчуває Вашій утраті…».

Чоловік ніколи не дочитував цих повідомлень. І не знав, що відповісти. Тому ігнорував. Тим часом дорогою взяли ще пасажира. Яся прокинулась і чемно посунулась. Ігор одразу звільнив переднє сидіння, зайнявши місце біля неї. Яся сонно всміхнулася, схиливши голову на його плече. Мовчки дякувала Ігореві за безпеку.

– Спи, спи… – стиха мовив, пригортаючи Ясю до себе.

За її дивовижно незлостивий характер і полюбив колись Ігор цю жінку. Він був кам’яною стіною, а вона – чудодійним джерелом, схованим за нею. Він був хатинкою, а вона – затишним внутрішнім подвір’ям, якого не видно з вулиці. Він був мушлею, а вона – перлиною. Він був скринею, а вона – скарбом. Він – фронт, вона – тил. Щось неймовірно цінне і сховане від допитливого ока.

Насправді Ігоря завжди дивувало, як можна бути з такою скромною душею, маючи стільки талантів, ще й таку фантастичну зовнішність. Волосся Ясі не посивіло. Як і двадцять три роки тому, воно було кольору лілій. Її очі, величезні, надто блакитні, відверто блакитні, нестримно блакитні, якимось неземним світлом сяяли, та й сама вона чимось нагадувала райського персонажа. Лиш крил у Ясі не було, хоча вони чудово пасували б до її стрункої фігури, яка такою і залишилася від дня весілля.

Ігор пишався своєю дружиною. Грішним ділом любив інколи (коли Яся погоджувалась) брати її на зустрічі з друзями та знайомими, щоб вони заздрили. Не сильно, зовсім трішки. Яся ж байдуже ставилась до всього, що дала їй природа. Воліла бути в його тіні та й частіше залишатися вдома. Бажано з Ігорем. Це вражало. Невже він важив для неї аж так багато?..

Слідувала за Ігорем беззастережно. Двічі змушена була змінювати роботу, коли його відправляли працювати в інше місто. Всюди їхала з ним, ще й їхній доньці щоразу нову школу доводилось шукати. Завод, де чоловік працював, відкривав нові філії. Це вимагало його участі та присутності.

Її ж останнім місцем роботи була книжкова крамниця в Покровську. Перед тим Яся працювала в магазині канцтоварів у Харкові. Взагалі-то, вона закінчила Харківське художнє училище. Була художницею і деколи малювала на замовлення. Вузьке коло клієнтів із неймовірно пристойною оплатою. Часом і для дому картини писала.

Її шедеврами й музеї можна було прикрашати. Якби не згоріло все від влучання снаряда, то на виставку матеріалу точно б набралося. А ще тільки обрані мали змогу чути Ясин чарівний спів. Десь лежав її диплом із музичної школи. Лежав як щось абсолютно несуттєве й непотрібне.

Зрештою, Яся й справді не потребувала нічого й нікого, крім нього та їхньої донечки. Готувала лише для них, хоч могла б уже якісь кулінарні курси започаткувати. Отримала водійське посвідчення тільки для того, аби малу до школи возити й по покупки їздити, та ганяла містом не лише вправніше за Ігоря, а, мабуть, і за самого Шумахера в його найкращі часи.

А її ерудиція… Де і коли Яся все це прочитала і як запам’ятала? Шкільна програма, навіть за старші класи, була для неї забавкою. Особливо якщо це стосувалося гуманітарних наук. Звісно, Яся чудово розумілась на мистецтві, тому добре вивчила біографії художників та стилі, у яких вони творили. Але те саме було й із літературою. Яся знала всіх письменників і читала навіть ті книжки, яких не було в них удома. Точні науки знала на тому рівні, щоб до певного часу допомагати доньці з домашніми завданнями. Англійською цілком пристойно спілкувалась під час подорожей.

Деколи Ігореві абсолютно щиро здавалося, що дружина знає і вміє геть усе. З таким розумом могла б збудувати блискучу кар’єру, а з такою душею – знайти когось кращого, ніж він. Та Яся обирала саме його. Щодня й по декілька разів. І повсякчас таке відчуття дарувала, наче це він головний, наче це вона без нього не зможе, хоча Ігор чудово знав, що зможе, просто… Просто він їй був потрібен. А йому було важливо бути потрібним. Нікому іншому, а саме їй. І лише жінка, для якої він був скарбом, могла стати ще більшим скарбом для нього.

У Києві жила їхня двадцятидворічна донька Міла. Навчалась в університеті, разом зі своїм хлопцем винаймала квартиру, збиралася за нього заміж. Ігор і Яся лише на день зупинились у них, щоб перепочити трішки й переслати Ясині картини, які Міла з пошти отримала. А тоді попрямували собі далі до Львова.

Врешті, осиливши цю довжелезну подорож зі сходу на захід, купили машину, а ще затишний будиночок у передмісті.

Зубра зустріла їх тишею та зеленню. У центрі містечка було декілька лавочок, пам’ятник Шевченкові й аж двоє людей – Яся і він.

– Важко відвикати від мегаполісів? – Ігор зауважив, як вона зацікавлено роздивляється довкола.

– Радше навпаки, – відповіла Яся. – Таке враження, що я завжди жила в неправильних місцях і тільки тепер знайшла правильне.

– А ви, мабуть, тут віднедавна? – якийсь старший чоловік раптом спинився біля лавки, на якій вони сиділи.

– Так, віднедавна… – Ігор покосився на Ясю.

Вона ввічливо всміхнулася, хоч він добре знав цю усмішку: такого інтроверта, як його дружина, ще треба було пошукати.

– Наше містечко маленьке, але надзвичайно затишне, – вів далі незнайомець.

– Ми це помітили, – погодився Ігор.

– Лише дві церкви, дитячий садок зі школою, ресторан, кінний клуб і супермаркет. Зате до Львова близько.

– Це точно, – Ігор кивнув, знову глянувши на Ясю.

Під її впливом він і сам почав менше любити спілкування.

– А ви звідки? – не вгавав цікавий співбесідник.

– З Покровська.

– З Покровська?! – аж жахнувся. – Ну, то вже я вам співчуваю.

Ігор кивнув. Помітив, як Яся нервово втягнула повітря.

– Добре, – мовив. – Нам час іти.

– Звичайно, звичайно, – з розумінням і трохи здивовано озвався співчувальник. – До зустрічі!

Вони рушили широкою порожньою вулицею.

– То я трохи різко, – Ігор винувато порушив несподівану тишу.

– Просто не треба всім розповідати, звідки ми, – промовила Яся. – Так нам менше співчуватимуть.

Хотів сказати, що той перший спитав, та не став. Узяв Ясю під руку й продовжив свій шлях.

Чоловік знову бачив цей сон. Її обгоріле тіло виймають з-під завалів. Біле простирадло… І її біла рука, що звисає… Золота обручка на підмізинному пальці – його подарунок на їхнє весілля…

Уві сні земля під ногами ніби зникла, даючи місце чорній безодні…

– Ясю!!! Ясю!!!

Ігор прокинувся від власного крику. Рвучко скочив на ліжку. Швидкий погляд убік. Ось вона… Тут… Його Яся завжди тут… Спить і навіть не почула нічого…

Довго ще сидів на підлозі в кухні, курив і плакав. Не було сили навіть стілець узяти. До сказу доводила панічна думка, що це могло статися. Що вона і справді могла померти там. Ні! Ні! Ніколи! Та що завгодно може забрати ця клята війна! Що завгодно! Крім неї… Не її… Тільки не її…

– Ігорю? – раптово зайшовши до кухні, Яся так і заскочила його, червоного від сліз, на підлозі.

Тільки перед нею він міг дозволити собі бути в такому вигляді.

– Мені знову це наснилось… – одне лиш зміг вимовити.

Жінка квапливо підійшла і сіла поруч. Її обійми-фортеця схопили його всього. Відчувши дивне полегшення, Ігор заплакав, як дитина, голосно схлипуючи, тремтячи, здригаючись, захлинаючись… Як ж йому хотілось зараз бути слабким! І як він подумки дякував за те, що вона дозволяла йому це!

– У нас нове життя, – мовила заспокійливо, і Ігор, тулячись до неї, істерично кивнув у відповідь. – Нове помешкання. Ми разом. Ми впорались. А то був лише сон.

Яся ще довго втішала Ігоря, поки спинились його ридання, а від сліз залишився тільки слід.

Її шість картин він отримав на пошті наступного дня. На радощах одразу до них і узялися. Три найбільші повісили на стіні у вітальні. Інші дві знайшли місце в їхній спальні, і навіть у кухні гармонійно розмістився її натюрморт – останній штрих до остаточного і повного злиття з їхнім будинком.

– А чи не влаштувати нам сьогодні невеличкі входини? – спитала Яся, відчиняючи холодильник і дістаючи звідти овочі та ледь заморожену скумбрію.

– Входини? – перепитав він.

– Ну так. Ми живемо тут уже майже місяць, а так і не відсвяткували цього.

– Чудова ідея.

– Тоді біжи купи вина, – всміхнулась. – А я за цей час приготую щось.

До найближчого супермаркету було двадцять хвилин пішки, і стільки ж назад. Отже, в Ігоря є щонайменше сорок хвилин. За цей час Яся точно встигне створити щось зі своїх шедеврів. Їх чекає найкращий вечір.

Купив біле сухе вино Prince Galien – її улюблене. І м’ясо мідій – також її улюблене.

– А пармезану сьогодні не берете? – добродушно всміхнулася касирка.

– Ви… запам’ятали? – знітився.

– Так, – і далі всміхалась вона. – Це улюблений сир вашої дружини. Ви завжди його купуєте.

– Сьогодні в нас вино, – промовив. – І морепродукти.

– Гарного вечора.

– Дякую.

Коли в приємному передчутті повертався додому, зателефонувала Міла.

– Тату, привіт, ти як? – дивна занепокоєність у голосі, яка останнім часом стала перманентною.

– Привіт, та добре. От вирішили сьогодні собі новосілля влаштувати, – різко замовк, наче бовкнув щось зайве.

– Слухай, я чого телефоную?! – вона помовчала, теж підбираючи слова. – Може, ти все ж до психолога сходиш?

– Нащо мені це? Зі мною все добре. На людях тримаюсь, а те, що в душі, – то вже моя справа.

– Так, так, я розумію, я бачу, що з тобою все добре, – Міла ніби була готова до цієї його відповіді. – Я ж не кажу проходити терапію чи в лікарню лягати. Просто поговорити. Для мене. Я тебе люблю й дуже хвилююся за тебе.

– Ну… поговорити, по суті, можна…

– Супер, дякую! – зраділа дівчина. – Дивись. Я вже домовилась із крутим психологом у Львові. На цей четвер. Зараз скину тобі контакти. Я й піти з тобою можу. Для підтримки.

– Гаразд…

– Все, бувай.

Міла швидко закінчила розмову.

Ігор хотів покласти телефон у кишеню, як раптом побачив повідомлення від іще одного свого знайомого: «Щойно дізнався. Співчуваю твоїй утраті». Лиш зітхнув роздратовано. Сховав мобільний, прямуючи далі.

Вдома пахнуло, звісно ж, рибою й овочами. А ще ароматними свічками. Яся любила романтику. І його. Найдужче – його.

У кухні виклав на стіл вино з мідіями. Постояв у нерішучості.

– Щось трапилось? – звісно ж, вона помітила.

Ігор кивнув.

– Мені, мабуть, треба до психолога… – мовив зрештою через силу, бо слова ці нізащо вголос вимовлятись не хотіли.

Яся засмучено подивилась кудись перед собою. Зітхнула.

– Мабуть, справді треба… – погодилась.

– У четвер…

– У четвер… – повторила відлунням, але вже за мить легко всміхнулась. – Ну… але ж… сьогодні ми можемо просто побути вдвох?..

Запитання-ствердження. Яся взяла його у свої обійми, навіть не чекаючи відповіді.

Четверга чекав, наче страти. До психолога спізнювався. Бо не хотів іти. Неквапливо вів автомобіль вулицями Львова. Ніби… Ніби очікував, що зустріч скасують, і тоді йому не доведеться відповідати на чиїсь запитання чи, що ще гірше, самому щось розповідати. Що казати, Ігор не вигадав, хоч і мав достатньо часу.

Ще й клініка, на щастя, виявилась доволі далеко. Цим чоловік і скористається, щоб виправдати свій пізній прихід.

Його мобільний, лежачи на вільному сидінні поряд, стиха завібрував. Телефонувала донька:

– Ну що? Де ти є?

– Я вже їду. Буду за декілька хвилин.

– Гаразд, ми чекаємо.

Ігор нервово повернув телефон на місце. Лиш тоді збагнув, що навіть на червону кнопку забув натиснути. Втім, Міла також не закінчила розмови.

– От бачите? Він адекватний, – почув, як Міла розповідає комусь, мабуть, психологові. – Батько працює, ухвалює рішення, нормально спілкується, водить машину. Він купив будинок і добре його доглядає, готує їсти, наводить лад, рахунки оплачує – цілком дає собі сам раду. Розумієте, він… він ніби знає, що моя мама загинула, – після цих слів Ігор ледь не збив когось. – Батько це усвідомлює, та часом… часом починає говорити про маму як про живу… І… розмовляти з нею, як… як із живою… Як от зі мною, наприклад, чи з вами. Може… Може, ви щось порадите батькові?.. Може… Може, навчите його відпускати ці спогади?.. Йому ж потрібно жити далі…

Ігор уже розвертався. За мить його авто помчало у зворотному напрямку.

Здоровий… Він абсолютно здоровий і адекватний. Ось… Він веде автомобіль. Зараз так само грамотно виконає обгін тієї машини, що їде попереду. Аби швидше опинитись удома…

Знову видіння… Цього разу не сон, а наче тут і зараз… Біле простирадло, з-під якого звисає рука. Її рука… Золота обручка на підмізинному пальці…

Ні… Ні…

Ігор тиснув на газ і їхав іще швидше, не втрачаючи зосередженості. Він нормальний. Абсолютно нормальний. Так, у нього є одна особливість, яка нікому не заважає. Але ж у всьому іншому з ним усе гаразд.

Його сни… Чи радше прозріння…

Біле простирадло, з-під якого стирчить рука. Її рука… Рука, дотик якої ще нещодавно рай дарував і яка тепер без жодної краплі життя тягнулась до землі, випадково висунувшись з-під простирадла…

Евакуація… Здивоване обличчя водія, коли в машині Ігор раптом повернувся до заднього сидіння і всміхнувся. Лиш він бачив Ясю, яка саме спала там. А коли і сам сів біля неї, ще й сказав: «Спи, спи», його попутники взагалі заклякли від шоку.

Випадковий перехожий у Зубрі. Його дивно-насторожений погляд, коли під час розмови Ігор декілька разів озирнувся на порожнє місце біля себе, а потім, мовивши: «Нам час іти», встав і пішов.

Ну і що?! Хіба він небезпечний?! Хіба хтось може заборонити йому вірити?! Хіба хтось може забрати в нього її?!

Влетів у їхнє подвір’я. Загальмував, ледь у ворота не врізавшись. Остання думка все ж землю з-під ніг вибила. Тихе вібро на сусідньому сидінні? Знову донька?!

Номер незнайомий, а голос лиш віддалено нагадував про когось.

– Ігорю?! – кричали в слухавку. – Ігорю! О Боже, я щойно дізналась про те, що сталось! Бідолашна Яся!!! Як я співчуваю вашій утра…

Дико заричав. Жбурнув телефон об стінку будинку. Пристрій розлетівся на друзки.

Нема!!! Нема в нього ніякої втрати!!! Яся житиме!!! Завжди житиме!!!

Двері ледь не зніс. Влетів до передпокою.

– Ясю!!!! – волав, як навіжений. – Ясю!!!

Озирнувся. Тиша, мов на цвинтарі. Швидкий погляд у спальню, вітальню і кухню. Ясі не було. Ніде.

«А що, як?.. А що, як?..» Відігнав геть панічну думку. Брехня! Все брехня!

– Ясю!!! – гукнув утретє, ще голосніше, налякано, істерично, на межі чогось, що й уявити боявся.

– Так, – почув за своєю спиною.

Рвучко повернувся. Вона стояла у дверях, через які він увійшов хвилину тому.

– О… – від полегшення серцю тісно стало в грудях. – Ти тут?

– Звісно ж, я тут. Я завжди тут. А де мені ще бути?

– Я… боявся, що… Боявся, що… – язик не повертався говорити далі.

– Я на декілька хвилин відійшла в сад полити квіти.

– Ти… залишишся?..

– Звісно, залишуся. Що за запитання?

– Ти… тут… Ти… будеш тут? – наче в гарячці, бурмотав, пригортаючись до Ясі, пірнаючи в її тепло, у її запах, у м’якість і твердість її душі.

– Так, я буду тут, – тихо відповідала вона. – Завжди.

Усе… Усе на світі війна може забрати. Крім неї. Вона житиме. Вона мусить жити! Для нього. Біля нього. З ним. І життя їхні зростуться, сплетуться, заквітнуть, стануть міцним вузлом.

Не треба розуміти. Треба прийняти. Лиш вона. Тільки вона. Без неї – нічого. Нічого… Більше нічого. Крім неї…

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.