ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
6Життєві історії
Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.
– Зупини його, Михайле! – Зінаїда Григорівна з благанням кинулася до чоловіка. – Вона його не кохає, він не буде з нею щасливим! Зрозумій, твій син – розмінна карта в цій історії, але він не хоче цього усвідомлювати і наївно вірить у те, що кохання можна виблагати, вимолити.
Михайло Володимирович стояв біля вікна, за яким розважалася зимова хуртовина, відсторонено спостерігав за тим, як вона майстерно вибудовувала білі фортеці над кущами смородини, аґрусу, що росли в невеличкому садку біля будинку, і мовчав…
– Ти мене чуєш? – уже роздратовано підвищила голос дружина. – Потрібно щось вирішувати. Не можна ж байдуже дивитися на те, як твоя дитина калічить власну долю!
– А що я можу вдіяти? – знизав плечима чоловік. – Зрештою, цій «дитині» незабаром виповниться 27 років. Думаю, у цьому віці кожен має право самостійно вирішувати.
Зінаїда Григорівна скипіла:
– Ти геть бездушний! Тобі однаково, що у твого сина буде зруйноване все життя, що він…
Михайло Володимирович зупинив лавину звинувачень:
– Досить! Припини цю істерику! «Все життя…» Вони дорослі люди, – мав на увазі обох – Дмитра і його обраницю, – їм і вирішувати, що робити зі своїм життям – руйнувати чи… будувати.
Дівчину, проти якої так вороже була налаштована мати Дмитра, звали Людмилою. Вона закінчувала навчання у виші, хотіла стати перекладачем з англійської мови, а ще мріяла про одруження зі своїм коханим, однак… однак ним був не Дмитро.
Людмила і Ліза потоваришували ще у школі. Дівчат об’єднували захоплення (обидві любили художню літературу, разом відвідували танцювальний гурток), поділяли погляди й на життя. Згодом вступили до одного університету, однак на різні факультети: Ліза обрала фах учителя української мови та літератури, а Людмила стала студенткою факультету іноземних мов. Майже одночасно закохалися: Лізі сподобався спокійний, розважливий Ілля, її одногрупник, а Людмила зустрічалася з Віктором, струнким красенем, який працював на станції технічного обслуговування. Разом святкували дні народження, виїздили у вихідні за місто – здавалося, дружба з плином років мала б тільки міцніти. Та оте мізерне, підленьке почуття, ім’я якому заздрість, не обминуло й цієї маленької спілки. Воно непомітно підкралося і поселилося в найпотаємнішому куточку душі тендітної Лізи, поступово роз’їдаючи її, як іржа недоглянутий метал.
Люда отримувала від Віктора, який мав чималу зарплатню, щедрі подарунки, а от Лізин Ілля на свою стипендію міг лише пригостити кохану цукерками, та й то зрідка, інколи запросити в кінотеатр, а в День закоханих обмежився квітами і надзвичайно скромним срібним ланцюжком. І це тоді, коли в їхню кімнату вранці принесли розкішний кошик рожевих троянд для Людмили, а за ним згодом з’явився Віктор з коштовною прикрасою.
Незабаром Ілля в очах Лізи перетворився на таку собі нічого не варту посередність та зануду.
– Все в нього як за шкільним розкладом, – дратувалася дівчина. – От Віктор завжди влаштовує для Людки приємні несподіванки. Нещодавно, коли вони зі студентським танцювальним колективом їздили виступати в сусіднє місто, він неочікувано з’явився під час концерту з великим букетом квітів і вручив його у присутності всіх коханій. Не подвиг, звичайно, але Ілля не здатний навіть на такі вчинки.
Не вистачало Лізі навіть тих сцен ревнощів, які періодично влаштовував закоханий Віктор. І хоча Люда потім плакала від образи, Ліза мріяла опинитися на її місці.
– Видно, що Віктор кохає тебе, боїться втратити, – розраджувала Люду, – а мій Ілля, мабуть, і пальцем не ворухне, якщо хтось спробує залицятися до мене. Він, бачите, вважає, що у стосунках усе має бути побудоване на довірі, що ревнощі принижують людину. Ні, він таки прісний якийсь, – підсумовувала розчаровано.
Іспанська пристрасть Віктора дедалі більше хвилювала Лізу, і вона зрозуміла, що не заспокоїться, аж поки не відчує її силу на собі.
Тож, коли Людмила потрапила на лікарняне ліжко із запаленням легенів, «вірна» подруга вирішила скористатися цією обставиною. Розуміла, що чинить негідно, та ніби нечиста сила вселилася в Лізу, штовхаючи її на підлість.
Лікарня була розташована недалеко від гуртожитку, і Ліза напросилася в супутниці до Віктора, який щодня їздив провідувати кохану власним авто. Змарніла Людмила явно програвала завжди бездоганно одягнутій, напахченій дорогими парфумами, зі свіжим рум’янцем на обличчі Лізі. Декілька «випадкових» доторків до руки Віктора, смачна вечеря для зголоднілого після роботи хлопця, знову ж таки «випадково» розстібнутий трохи більше за норми пристойного домашній халатик, пляшка міцного вина – і ранок застав їх в обіймах одне одного. Ліза зіграла щире каяття, Віктора теж увесь день гризло сумління, але… але наступну ніч вони знову провели разом. Дівчина все зробила для того, щоб цими ночами надійно прив’язати до себе хлопця, і коли подруга повернулася з лікарні, її зустріла новоспечена пара закоханих.
За місяць Ліза сповістила Вікторові про свою вагітність, остаточно відрізавши йому шлях у минуле.
Шокована подвійною зрадою Людмила приїхала додому, де, не думаючи, погодилася вийти заміж за Дмитра, який, знала, давно кохав її і вже майже втратив надію на взаємність. Дівчина щиросердно розповіла хлопцеві, що кохає іншого, і добре усвідомлювала, що чинить несправедливо щодо Дмитра, та хто думає про біль у чужому серці, коли нестерпно болить своє, коли образа найсвітліші дні твого життя зафарбовує в темні кольори?
Саме цим егоїстичним учинком Люди була так схвильована і розгнівана Зінаїда Григорівна. Та хлопець вперто стояв на своєму і попередив:
– Якщо хоча б одним словом образиш Людмилу чи спробуєш її відмовити від одруження, я тобі не пробачу!
Зінаїда Григорівна, знаючи характер сина, розуміла, що це не порожні погрози, тому мусила змиритися.
Наступні сім років для кожної із сімей минули більш-менш добре. Ліза народила синів-близнюків. Батьківські клопоти поступово відвернули Віктора від спогадів про зраджену Людмилу, за якою насправді спочатку дуже сумував. Зрідка вона приходила в його сни, і тоді чоловік прокидався з відчуттям провини, яка змушувала його усамітнюватися: у такі дні Віктора дратували і дитячий гамір, і дружина. Стосунки між подружжям були ніби й нормальними, але чогось у них не вистачало… Як, наприклад, у кімнаті з декоративним каміном: ніби і є він, і має гарний вигляд, але ж
не гріє, тепла немає…
Згодом Віктор улаштувався на роботу далекобійником. Ліза не в захопленні була від цього, адже не раз ловила захоплені жіночі погляди, спрямовані на красеня-чоловіка, а основне – бачила його реакцію, але, оскільки Віктор добре заробляв, змирилася з тривалими розлуками. Сім’я зажила безбідно, Ліза тепер могла не працювати. Диплом про освіту вона сховала в шафку: піклування про дітей, облаштування квартири, яку придбали за кошти, які заробив Віктор, забирали весь час. А незабаром відчула, що знову при надії. Вони мріяли про доньку, і Ліза мала поділитися очікуваною радістю з чоловіком, коли він повернеться з дороги. Не мала наміру обговорювати новину телефоном: хотіла бачити його щасливі очі.
Тим часом сімейний човен Людмили і Дмитра періодично потерпав від тихих штормів. Тихих, тому що чоловік і жінка ніколи не з’ясовували стосунків, не сварились. Але інколи їхнє спілкування тижнями обмежувалося обміном скупими репліками на кшталт:
– Як справи на роботі?
– Нормально. В тебе як?
– Також.
Навіть народження донечки Василинки не зміцнило їхнього випадкового шлюбу. Люда поважала і шанувала свого чоловіка як дбайливого батька їхньої дитини, як гарного господаря, була щиро вдячна йому за турботу – і не більше. Народна мудрість «стерпиться – полюбиться» в цьому разі не спрацювала. Дмитро страждав, відчуваючи, що для дружини нестерпна близькість із ним, але й далі сподівався, що станеться диво і з’явиться кохання, адже він так старався зробити цю жінку щасливою!
Їхня садиба скидалася на маленький шматочок заморського раю. Будинок з гарно вмебльованими кімнатами, кухня із сучасною технікою, інші зручності – будь-яка господиня могла позаздрити такому комфорту, до того ж зробленому руками чоловіка: Дмитро був справжнім майстром. А які чудові альтанки прикрашали їхній двір! Обвиті від весни до пізньої осені гірляндами барвистих квітів, вони змушували перехожих повертати голови до їхнього двору. Та Людмила почувала себе непотрібним, засохлим осіннім листком серед цього буйноцвіття. Картала себе за невдячність, але нічого не могла вдіяти зі своїм серцем, бо воно до сьогодні, незважаючи на зраду Віктора, боліло лише за ним. З плином років упевнювалася, що не забула ні ніжності коханого, ні його шаленства, коли ревнував її, ні сповнених пристрасті ночей. Коли Дмитро засинав, Люда віддавалася спогадам про іншого, тепер уже чужого для неї чоловіка, і не раз сльози відчаю обпікали потривожену душу жінки. Розуміла, що, продовжуючи жити з Дмитром, мучить не тільки себе – змушує страждати і його. Декілька разів намагалася розпочати розмову про розлучення, але її зупиняв повний болю і благання погляд Дмитра, який усе чудово розумів.
Здогадувалася про все й матір Дмитра, яка серцем відчувала: син нещасливий у шлюбі. Зінаїда Григорівна сердилася на невістку, хоча й не могла ні до чого прискіпатися: Людмила тримала будинок у чистоті, у ньому завжди була смачна їжа, Дмитро теж мав доглянутий вигляд, але ж очі, очі його рідко іскрилися справжньою радістю! Та що могла вона вдіяти? Син не дозволяв їй не те що докір кинути Людмилі – не мала права косо подивитися на небажану невістку.
Одного разу Людмила таки наважилася на відверту розмову з чоловіком:
– Дмитре, так не може тривати й надалі. Я не мала погоджуватися на твою пропозицію. Не перебивай, – поквапилася зупинити його, зауваживши, що хотів заперечувати. – Ти став тоді для мене рятувальною соломинкою, і я неймовірно вдячна тобі за все, що ти зробив для мене, але можна навчитися бути зразковою господинею, а от люблячою жінкою – неможливо, принаймні я не змогла. Я лише мордую тебе і мучусь сама. Вибач, але нам треба розлучитися.
І хоч як благав Дмитро не руйнувати сім’ю, хоч як запевняв у тому, що готовий і надалі миритися з її нелюбов’ю, що йому цілком достатньо поваги, Людмила стояла на своєму:
– Тільки розлучення! Тоді в тебе хоча б з’явиться шанс бути щасливим! Пробач, якщо зможеш...
Зінаїда Григорівна мала нагоду згадати своє передбачення.
– А що я казала? – докоряла чоловікові. – Чи не просила тебе втрутитися? А ти – «їхнє життя», «їхнє право»… І що тепер? Поглянь на сина – зчорнів, слова з нього не витягнеш, ходить ніби з хреста знятий. Хоч би біди не накоїв…
– Не каркай! – сварився на дружину Михайло Володимирович. – Не маленький, нехай опанує себе. Та й не горе це, щоб так впадати у відчай. Подумаєш, дружина покинула! Не його першого, не його останнього спіткала така неприємність. І не роби мене винуватим, зрештою, я не змушував Дмитра одружуватися з жінкою, яка, як він знав, його не кохала.
Людмила разом із донечкою повернулася до оселі батьків, а згодом переїхала в місто своєї юності, де влаштувалася в гімназію вчителькою англійської мови. Серце кликало жінку туди, де вона колись була щасливою.
***
Біда приходить зазвичай без попереджень і запрошень. Щоразу, дізнаючись про чуже горе і співчуваючи іншим, ми намагаємося заспокоїти себе магічною фразою: «А зі мною цього не може статися» – і без пояснень, просто не може, і все! Та для гості, яка змушує надовго забувати про сміх, веселощі, табу на окремі адреси не існує. Безцеремонно постукала вона теплого літнього ранку й у двері квартири, де Ліза із синами чекала Віктора з чергової поїздки. Коли пролунав довгоочікуваний дзвінок, діти кинулися зустрічати батька, але за порогом їхнього дому стояв Денис, напарник Віктора, з яким вони разом ділили дорожні труднощі. В очах його – неспокій і сум’яття. Ліза зрозуміла: щось трапилося з Віктором.
– Сталася аварія, Віктор – у лікарні, – пояснив і, побачивши зблідле обличчя Лізи, поквапився запевнити: – Він живий, живий, хоча й у важкому стані.
Потягнулися довгі дні, місяці догляду за безпорадним Віктором. Лікарі майже одразу оголосили безжалісний вердикт: «Надії на те, що ходитиме, мінімальні, але дива бувають…».
Того ж дня Ліза повідомила Вікторові про свою вагітність і тверде рішення: дитини не буде. Мотивувала тим, що не має права ускладнювати й так важке для них становище. І хоч як благав Віктор не робити такого жорстокого кроку, залишалася непохитною: вона не народжуватиме.
– Якби я міг, опустився б перед тобою на коліна! – все ще намагався він переконати дружину.
– Отож-бо й воно, якби міг… – кинула у відповідь безжалісні слова.
Коли Ліза прийшла наступного разу провідати чоловіка, він лише докірливо подивився на неї. Розмова не в’язалася, і, посидівши трохи, жінка пішла додому.
Опікуватися хворим чоловіком Лізі допомагали його і її батьки. Не залишались осторонь і друзі. Навіть діти, Павлик і Славко, стали надійними помічниками матері. Вони враз подорослішали, без нарікань відмовлялися від дитячих розваг, віддаючи перевагу догляду за батьком. Віктор тішився дитячим щебетом, намагався якнайбільше часу відводити дітям, вчив їх майструвати, читав, бавився із синами.
Але, звичайно, найбільший тягар із догляду за чоловіком-інвалідом ліг на плечі Лізи. Спершу жінка трималась, але минали дні, тижні, місяці, і дедалі частіше в жалість до чоловіка примішувалося роздратування. Співчувала сама собі: «Роки минають, молодість і врода не вічні… Невже до старості мені доведеться бути нянею для каліки? Невже ніколи більше не відчую себе щасливою, бажаною жінкою?».
Віктор бачив і розумів, що коїться з дружиною. Якось, коли діти були у школі, почав розмову:
– Ти молода, маєш право на щастя. Якщо підеш, зрозумію.
Ліза трохи розгубилася.
– Що ти вигадуєш? Якось упораємося…
Впевненості в її словах Віктор не відчув. Та й погляд свій жінка скрадливо відвела вбік, ніби боялася, що прочитає він там її справжні думки.
Десь за три роки після аварії Лізі остаточно увірвався терпець. І коли чоловік звернувся до неї з якимось черговим проханням, зірвалася на крик:
– Як же я втомилася бути доглядальницею для всіх вас! Звари, прибери, подай, пошкодуй! А хто пошкодує мене? Невже я не маю права на відпочинок?
Кричала ще якісь слова, несправедливі, жорстокі, не могла зупинитися, ображена на всіх, на весь світ, на свою долю… Віктор слухав мовчки, не перебиваючи. Коли жінка викричалася, тихо, але твердо мовив:
– Ти вільна.
Друзі того ж дня перевезли Віктора до його батьків. Наступного ранку до нього прийшли Павлик і Славко.
– Татку, ми залишимося з тобою, – рішуче сказали.
Ліза не боролась за синів. Повірила подрузі, яка запевнила:
– Побачиш, їм набридне нудне і клопітне життя з батьком-інвалідом. За декілька днів повернуться, тож використай ці дні для себе. Сьогодні ж організуємо вечірку з нагоди твого звільнення. Годі цього скиглення!
Вільне, безтурботне життя підхопило Лізу і понесло на своїх грайливих хвилях. Опам’яталася, коли зрозуміла, що потрібно самій заробляти на свої потреби, бо залицяльників, готових оплачувати її примхи, ставало дедалі менше і були вони все скупішими. Інколи навіть подумувала про повернення до чоловіка, але остаточно вирішувати не поспішала: встигне ще, куди він подінеться? Вона щиро покається, а Віктор іще й радий буде, бо кому, крім неї, потрібен? Та й діти в них, синочки…
Спочатку Ліза частенько шукала нагоду зустрітися із синами, потім обмежувалася великими святами, їхнім днем народження. Останні пів року взагалі не бачилися і майже не телефонували одне одному. Коли Ліза нарешті згадала про свої материнські почуття і обов’язки, то у відповідь на своє запитання «Як справи?» почула від сина:
– У нас усе дуже добре, у нас просто чудові справи! А ще в нас новина – батько одружився, тож тепер ми маємо сестричку Василинку.
Ліза не дослухала, про що далі розповідав син, поклала телефон на стіл. Щось важке, задушливе стиснуло її у своїх обіймах. Дивно, чому так боляче вразила жінку ця звістка? Вона ж сама тоді захотіла розірвати обтяжливі пута, зрештою, впродовж цих кількох років вволю насолоджувалась безтурботним життям, про яке колись так мріяла. Чому ж нині та насолода гірчить, чому із дзеркала на стіні на неї дивиться не щаслива, усміхнена жінка, а самотня і з тугою в очах.
Минув час. У місті, де розпочиналася ця історія, на алеях парку часто зустрічали велику, з усього видно, дружню і, незважаючи на те, що батько сидів у колісному кріслі, щасливу сім’ю: чоловіка супроводжували два сини-близнюки, донька і дружина.
Інколи, ховаючись за спинами перехожих, за ними здивовано і заздрісно спостерігала Ліза. Вона так і не змогла відповісти сама собі на запитання: «Чому вони такі щасливі? І навіщо її колишній подрузі Людмилі цей каліка?».
Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
285
