ПРИМХИ ДОЛІ

– Лідо Григорівно? Добридень, це Петро Олексійович… з театру.

– Вітаю, перепрошую… звідки? – у мене всередині похололо.

– Ми бачилися в суботу. Ви зможете зробити портрети наших акторів?

– Я… я не впевнена, що маю вільний час, – тепер мене кинуло в жар.

– Та ми заплатимо вам за послугу, скільки скажете. Ви вже четвертий фотограф, який відмовляє. Благаю! Всі зайняті весільними фотосесіями. Цього місяця в місті якийсь весільний бум. Ми ж мусимо оновити інтер’єр до Дня театру. А ви матимете ще й безкоштовні квитки на прем’єри.

Я панікувала, бо знала: якщо не погоджуся, то доведеться виправдовуватися перед Жанною, адже вона планувала бути зі мною на фотосесії.

– Ти тільки уяви! Це ж змога познайомитися зі Срібнокільським і Золотоверхненком, – захоплено вигукувала вона напередодні.

–  Слухай, ти їх колекціонуєш, наче дорогоцінний метал? Та Срібнокільський, вибач, то вже радше брухт, йому за шістдесят… – кинула я ґедзика, не стримавшись…

А якщо погоджуся, то саме від мене залежатиме, який вигляд матимуть на портретах актори перед захопленими глядачами.

– Гаразд, приїду, – зніяковіло сказала я, і ми домовилися на наступну середу.

Жанна була в захопленні від очікуваної події, тож негайно записалася до перукарки, перебрала весь свій гардероб і взялася до мого.

– Схаменися, ти ж не на прийом до королеви йдеш, – я докладала зусиль, щоб подруга спокійніше реагувала на фотосесію. – І не тебе я там фотографуватиму.

– Ти не розумієш! Там будуть королі. Королі мистецтва! – Жанна в екстазі кружляла кімнатою в моїй найдорожчій сукні.

Але сталося непередбачуване, у вівторок увечері подруга зателефонувала й мало не плакала в слухавку. Вона скаржилася на нежить та високу температуру. І вимагала, щоб я скасувала візит до театру. Я не поступалася, бо хотіла якнайшвидше виконати це замовлення й забути.

– Лідочко, я благаю, іншої такої нагоди не буде! – істерила подруга.

– Як ти це уявляєш? Я не можу сказати Петрові Олексійовичу, що в мене з’явилась поважна причина, щоб не прийти. Бо її нема!

Зрештою, саме того дня, у середу, я не могла позбутися відчуття, що щось станеться незворотне. І ось у призначений час невпевненою ходою зайшла до театру. Тут було напрочуд тихо, наче в музеї, та певною мірою це і є музей людських емоцій.

 Я сумлінно зробила фото, бо, на щастя, нікого не треба було змушувати позувати. Актриси самі влучно позували, а актори поводилися так невимушено, що я не встигла відчути їхню зірковість. І коли вже складала своє приладдя, підійшов Петро Олексійович та, театрально благаючи, попрохав:

– Ще одна особа, будь ласка. Він новенький і запізнюється…

Цієї миті в кабінет заступника директора зайшов чоловік, врода якого надто затьмарювала інших. Його невимушені рухи, щира усмішка, чорне волосся, яке вилося неслухняними локонами… У мене затремтіли руки, перед очима все попливло, але треба було відпрацювати. Коли я дивилася в камеру, то ніяк не могла зосередитися. Ми закінчили, і він раптом по-товариськи запросив:

– Може, тепер кави?

Я поводилася так, наче мене загіпнотизували. Було боязко відверто глянути в обличчя співрозмовникові, коли ми вже сиділи в кафе біля театру з виразною вивіскою «Арлекін», де актори зазвичай відпочивали.

– То розповідай, як ти? – якось надзвичайно приязно звернувся до мене чоловік.

– А ми одразу перейдемо на ти? – несміливо озвалась я.

– Лідочко, а до чого формальності? Ми ж не в театрі вже, – засміявся у відповідь.

«Ну й нахаба», – подумала я, підвела погляд і завмерла.

– Ти наче побачила примару, але ж це лише я, – весело протарабанив пальцями по столику мій співрозмовник.

Саме тоді в кафе зайшла жінка з театрального гардероба, вона шукала когось очима й швидко попрямувала до нас:

– Пане Ковальчук! Зоряне! Ви забули в кабінеті шарф і капелюх.

Жінка віддала речі та вийшла. А я не могла оговтатися від хвилювання: переді мною сидів Зорян. Той самий мій залицяльник, з яким ми чудово провели час позаторік у відпустці. Я тоді довго хворіла і зрештою потрапила до будинку відпочинку на півдні. А Зорян привозив підлікуватися матір, тож ми часто гуляли втрьох вечорами. Жанна тоді, телефонуючи, не раз кепкувала з мене, що я знайшла собі нареченого одразу зі свекрухою.

– Це ти? Але як? Ти ж тоді нічого не сказав, що працюєш актором, – намагалася опанувати себе.

– Ти й не питала. У тебе наче був марафон – зробити якнайбільше світлин за відпустку. У мене загалом виникло враження, що ти боїшся жити і ховаєшся за об’єктив, – усміхався Зорян, неквапливо попиваючи каву.

Я згадувала наші прогулянки вдвох, а таке траплялося, коли його мама погано почувалася, і намагалася пригадати, що про себе розповідав Зорян. Але він завше милувався природою та декламував вірші.

– То як ти живеш?

Я зітхнула: що мала йому розповісти? Робота й пошуки чоловіка для подруги через відвідування театрів – усе, що відбувалося зі мною останнім часом. Мені хотілося знайомств, стосунків, хотілося бути частиною чогось важливого. Але я наче віддала гілку першості подрузі й була тихим споглядачем її пошуків. Із роздумів мене висмикнув дзвінок Жанни.

– Ти звільнилася? Розповідай, як усе минуло? – шморгаючи носом, розпитувала подруга. 

– Зідзвонимося потім, я втомилася, – відповіла я і дала відбій.

– Тоді і я не затримуватиму, також маю справи, але цього разу ти від мене не втечеш. – Зорян записав мій номер телефону й запропонував: – Зустріньмося у вихідні.

Я не змогла розповісти Жанні про зустріч із Зоряном. Вирішила, що за нагоди, але не зараз. Вона й так влаштувала мені допит, розглядаючи кадр за кадром у театрі. Однак що я могла повідомити Жанні, коли мій діалог з кожним актором обмежився кількома реченнями.

У неділю я увесь день міркувала, чи йти на зустріч із Зоряном. Я її не сприймала як побачення, бо ми не мали ніяких планів і тоді, на відпочинку. Втім, на зустріч у ресторан він прийшов з квітами. Вручаючи їх, поцілував.

– Мені приємно, дякую. Але до чого це все? – я намагалася не сприймати серйозно те, що відбувалося. Певно, розмови з Жанною спонукали думати про те, що з акторами не може бути серйозних стосунків.

– Знаєш, ти так швидко втекла тоді, у відпустці, що занепокоїлася навіть моя мама, – Зорян узяв мене за руку.

– Так, мене терміново викликали на роботу. Але той поспіх коштував мені фотокамери. Адже я забула її в номері.

– Ось цю? – Зорян хитро усміхнувся і поклав на стіл пакет, а всередині справді була моя стара камера. – Сподівався, що зможу тобі її повернути. Хрещеник довго випрошував її, але я не віддав.

У мене забракло слів. Тоді, після відпустки, я згадала про камеру одразу в потязі, але коли зателефонувала на рецепцію до будинку відпочинку, то мені відповіли, що нова зміна нічого не бачила.

Того недільного вечора я почувалася пречудово, як і у відпустці, мені було легко й затишно у спілкуванні із Зоряном. Зрештою, ми почали зустрічатися частіше й частіше. Жанна, на диво, не виходила на зв’язок, і я вирішила, що вона на щось образилася. З’ясовувати стосунки не хотілося. Так минув місяць, другий, і незабаром був мій день народження. Тож подруга мала неодмінно мене привітати, принаймні я на це сподівалася.

Напередодні моїх іменин Зорян попрохав нічого не планувати на цей день, бо мене чекала несподіванка. Проте він назвав адресу, куди я могла покликати своїх близьких. Я з’ясувала, що за цією адресою розташований торговельно-розважальний комплекс, тож запросила туди всіх, кого вважала за потрібне. Там і ресторанчики є, і боулінг, і кінотеатр, тож кожен знайде собі заняття до душі, міркувала я. Однак Зорян прийшов з величезним букетом троянд і під бурхливі оплески моїх гостей вручив мені квіти.

– Я почуваюся наче на сцені, – встигла прошепотіти йому.

– Але попереду ще сюрприз, тож ходімо, – і Зорян попросив усіх вийти з приміщення й зазирнути в галерею мистецтв, вхід у яку був з іншого боку.

– Який же оригінал цей твій залицяльник, – дорогою в галерею мене наздогнала Жанна, вона була з якимось молодиком. – Привіт, дорогенька, вітаю з твоїм днем!

Ми гуртом зайшли в галерею, де була виставка пейзажних світлин. Я щиро подякувала Зорянові, бо мені такий захід був надзвичайно цікавим, аж допоки не почала розглядати роботу за роботою. Ось сосна дивної форми на кручі, а поряд – острівець посеред річки з чайками… Я стояла і плакала: це були мої роботи, які залишилися в камері, яку я забула в будинку відпочинку. І це була моя давня мрія – організувати виставку своїх робіт.

– Ми ледь дочекалися ці роботи, адже виставка вже побувала в Одесі, Харкові, Чернігові, Миколаєві та Львові. І ось нарешті вона в нашому місті! – почула я дівчину, яка працювала в галереї. – Це світлини Лідії Костецької, вона – дивовижна фотографка і вміє побачити те, що звичному оку не до снаги.

– Так, ти – неймовірна, – Зорян ніжно обійняв мене. – Я ж навіть не знав, з якого ти міста. Тож довелося не раз організовувати виставку. У мене була надія, що ти завітаєш на неї, почнеш розпитувати… І я нарешті знайду тебе. А тут такий щасливий збіг – ти сама прийшла в театр…

– Та ми були стільки разів у театрі, що вам і не снилося, – поруч усміхалася Жанна. – Познайомся, Лідочко, це Василь, він наш новий водій.

Подруга радісно сяяла поруч з молодиком, довірливо до нього притискаючись. А я була надто здивована: невже Жанна збагнула, що бути щасливою можна не лише з театральним актором? Хоча, кому я це кажу, мені якраз випало саме на таке щастя.