ОСТАННІЙ БОРГ

Коли напій розлили, Ніна затихла. Ми споглядали захід сонця та маленькими ковтками смакували тягучий солодкий напій. Він теплою хвилькою розливався в роті, дражнячи смакові рецептори та відлунюючи теплом у шлунку.

– Ви такий цікавий спосіб життя ведете, – порушила я мовчанку.

– Дякую, але так було не завжди. Спершу я накопичувала борги, потім віддавала. Й лише тепер вільна жити, – кутики блідих, безкровних губ опустилися.

– Кому ж ви стільки заборгували?

– Всім. Знаєте, оце почуття боргу – воно як лейтмотив мого життя, – обличчя Ніни набуло серйозності, а очі втупилися в порожнечу. – Коли матір померла, мене забрала тітка. Вона була доброю, мабуть, але постійно не проминала нагоди нагадати, на які жертви пішла заради мене. Можливо, якби вийшла заміж, то було б легше, але вона взяла на себе хрест – глядіти небогу, і гордо несла його, як прапор. Так виник мій перший борг. Останні роки тітка сильно хворіла, потребувала постійного догляду, і лише коли померла, я відчула, що його сплачено.

– Але ж ви не могли присвятити життя тітці, хай якою б доброю вона була, – сумна Ніна мені не подобалася. З неї якось відразу спала бохівська мішура й залишилося щось вагоміше та трагічніше.

– Коли я вийшла заміж, то з’явився борг перед чоловіком, тоді перед дітьми. А ще борг перед рідною фабрикою. Тридцять років пропрацювала там бухгалтером. Якби ви мене бачили тоді, то не впізнали б.

Я спробувала уявити яскраву татуйовану Ніну, обвиту численними намистами, за грубими бухгалтерськими книгами.

– Знаєте, вас послухати, то нічого, крім боргу, не було, – у голосі чоловіка прозвучали сварливі ноти.

– О, пробачте. Я не хотіла так подати. Звісно, трап­лялося всяке. Але ключове, що всі ті шістдесят років я жила не так, як хотіла. Мені подобалося подорожувати, спілкуватися, грати на сцені. Не уявляєте, який я мала голос, – неочікувано вона затягнула: – Ой у вишневому саду, там соловейко щебетав… – голос наповнив простір та розлився хвилею, і я відчула, як люди в радіусі двадцяти метрів разом озирнулися та затамували подих. Ніна закінчила куплет та всміхнулася. Пролунали оплески.

– Це неймовірно. Вам потрібно на велику сцену.

– Так. Я знаю, та вже запізно. Мені твердили, що борг жінки ростити дітей і підтримувати чоловіка. От я й підтримувала, поки він не склав валізу. Пішов до колеги з роботи.

– Співчуваю.

– То давнішня історія. Я навіть зраділа, бо відтоді він став винен. Погляньте, який захід сонця. Хочу стати такою – яскравою та швидкоплинною.

***

 Чоловікові не подобалися готель, персонал, спека, море, взагалі було важко відшукати бодай щось, щоби він похвалив. Одного разу я не витримала:

– Ти постійно скиглиш.

– Тому що тут безлад і неохайність. Бісять ці араби, особливо торговці. Не країна, а смітник якийсь. Не вірю, що ці люди могли побудувати піраміди.

– Знаєте, – неочікувано втрутилася Ніна, яка саме проходила повз, – можна зайти в дім із парадного входу, можна із заднього двору, а можна залізти в сміттєвий бак і зробити висновок.

Після цього діалогу чоловік засів у кімнаті з книгою, і я нарешті відчула полегшення.

Якось на пляжі Ніна вмовила мене на снорклінг. Їй довелося повозитися. Проте наприкінці відпочинку я, тримаючись за її м’яку долоню, наважилася опустити голову у воду та роздивитися яскравих рибок. Цей підводний мультик справив на мене незабутнє враження, згодом бачила його в снах ще багато місяців поспіль.

Після повернення ми втратили зв’язок з Ніною. Якось, перебираючи телефонну книгу, натрапила на її номер. Спершу прогорнула, а тоді, підкорюючись тривожному відчуттю, набрала. Пролунало кілька гудків, і слухавку зняли.

– Але, – сказав сухий незнайомий голос.

– Я хотіла з Ніною поговорити.

– Ви спізнилися. Можете прийти попрощатися. Сьогодні на одинадцяту в Преображенській церкві відспівують.

Я здригнулася. Не люблю похоронів. Та й Ніна випадкова знайома, тож вирішила не йти, але що ближче стрілка годинника підбиралася до одинадцятої, то неспокійніше мені ставало.

***

 Я запізнилася. З церкви лунав протяжний тужливий спів. Всередині зібралося безліч людей, тож зайти не наважилась, стала скраєчку на високому порозі.

– А ви родичка? – звернулася до мене дівчина в чорній хустці.

– Знайома.

– О, у Ніни безліч знайомих. Ми ще один автобус їхати на кладовище дозамовили, бо вони все йдуть та йдуть.

– Але хто ці люди?

– Друзі, сусіди, колеги – Ніна всім допомагала. Тепер прийшли віддати останній борг, – це слово відлунило болем. Я згадала розмову на березі моря. Минуло пів року, хіба я могла тоді подумати, що її так швидко не стане? Є в людині прагнення будь-що дізнатися причину смерті. Це додає логіки, дозволяє свідомості прийняти факт втрати. Але цього разу я себе переборола й не стала уточнювати, що сталося. Хотіла утримати в собі образ жінки-спалаху, жінки, яка, зрештою, змогла жити так, як хотіла.

***

 Кладовище гнітило невідворотністю. Я стиснула в руці грудку сухої землі й кинула її на віко. «Бум-тум-ту-ум», – розсипчасто відлунило. Відсунулася вбік. Люди йшли і йшли. Вони кидали землю та прямували стежкою, щоби повернутися до свого життя. А я стояла, не в змозі зрушити з місця. Мені здавалося несправедливим залишати Ніну саму. У голові нав’язливо лунав її спів: «Там у вишневому саду…». Троє чоловіків узялися закопувати могилу. Вони працювали швидко та вправно, без жодних емоцій на спітнілих обличчях.

– Ходімо, – дівчина, з якою я розмовляла біля церкви, взяла мене під лікоть, і я слухняно побрела стежкою. – Ніна була надзвичайною, але зараз єдине, що ми можемо зробити, це зберегти пам’ять. Я хотіла відповісти, але щоками підступно потекли сльози й забракло дихання.

***

Вранці я написала записку та склала речі: трохи одягу, старий мольберт, який не викинула, незважаючи на бурмотіння чоловіка, та рештки фарб. Я не мала чіткого плану, але вперше за довгий час відчула, що вчиняю правильно. Навіть після смерті Ніна зробила дещо для мене – дала мені зрозуміти, куди насправді я хочу рухатися, й цей шлях був інакшим, ніж від мене очікували. Тож поки мала час, мусила піти за власним покликанням.

Якщо колись на художній виставці ви зустрінете портрет жінки в яскравому одязі, яка вдивляється в море, можливо, це буде Ніна.