Життєві історії
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
На Ніну я звернула увагу ще в аеропорту. Коротко стрижена голова з яскраво-малиновим волоссям, огрядна фігура, яка тонула в тканинах стилю бохо, та голосний, розкотистий сміх – вона вирізнялася з натовпу, як папуга між ворон. Чоловік навіть смикнув мене за руку, щоб не витріщалася. Це була наша перша подорож, і він сильно нервувався.
У літаку виявилося, що ми сидимо поруч. Ніна відразу встановила контакт і радісно тараторила всю дорогу. Непомітно для себе я розповіла, що летимо у весільну подорож, що путівку придбали на гроші, які нам подарували на весілля, і що з чоловіком познайомилися в літньому кафе.
Поряд Ніни я гостро відчувала власну банальність. У ній вирувало стільки енергії, що здавалося, ця жінка заповнює собою весь простір. Я подумала, що теж хотіла б у свої шістдесят бути такою. Звісно, не за розміром, бо габарити нової знайомої вражали. Сидячи поряд, я помітила набряклість рук, яку підкреслювали масивні срібні браслети на зап’ястку, жовтаві старечі плями на шкірі, дрібні зморшки на щоках та грубі на чолі й шиї, але це все відходило на задній план, коли Ніна сміялася, показуючи рівні керамічні зуби.
– Я зараз трохи погріюся в Шармі, рибок полякаю, а тоді вирушу в Європу, – щебетала вона. – Хочу побувати на Фарерах.
– Оце ви даєте, – дивувалася. – Ми сюди ледве зібралися, а то якісь далекі острови.
– У вас ще багато часу, – мені здалося, що після цієї фрази Ніна якось знітилася, проте швидко перейшла до іншої теми.
Наступна наша зустріч відбулася на пляжі. Я побачила, як вона, біла та масивна, ніби айсберг, виходить з води із затиснутою між пухких губ трубкою.
– О, вітаю, молодята, – сказала, витягуючи трубку. – Вже ската бачили?
Я тривожно смикнулася, уявляючи отруйне морське чудовисько.
– Ми ще не купалися. Думаємо з басейну розпочати, а завтра, може, маску купимо, – я не наважилася зізнатися, що з дитинства уникаю води. Колись старші діти в таборі затягнули мене на глибину. Якби не вожатий, який вчасно помітив, що захлинаюся, то все б закінчилося трагічно. Мене витягнули, відкачали, але страх в мене залишився назавжди.
– Так мою маску беріть, – Ніна стягнула її з голови, і я побачила втиснутий слід на обличчі.
– Ні-ні, щиро дякую. Хай іншим разом. Ми після вечері збираємось посидіти на терасі, приєднуйтеся, – я усміхнулася і краєм ока помітила, що мій чоловік скривив невдоволену мармизу.
– Нащо ти до неї липнеш? – прошепотів, коли Ніна пішла.
– Вона цікава. Я б її намалювала.
– Ти ж обіцяла, що покинеш це. У тебе, однак, немає таланту, тільки гроші на фарбу переводиш.
Я промовчала. Це була болісна тема наших постійних суперечок. Він консервативний і невисокої думки про митців, особливо про жінок.
***
Ввечері ми розташувалися за столиком у кутку й тихо говорили. Несподівано горизонт затулила фігура Ніни.
– Вітаннячко, голубочки. Не заважатиму? – відсунула ногою стілець і звалилася на подушку. На стіл поставила пузату пляшку каламутного напою. – Зараз нам принесуть фужери: пити бейліс із пластику – це злочин. Я взагалі-то не вживаю, але це як десерт – насолоджуєшся й дивишся на море.
Коли напій розлили, Ніна затихла. Ми споглядали захід сонця та маленькими ковтками смакували тягучий солодкий напій. Він теплою хвилькою розливався в роті, дражнячи смакові рецептори та відлунюючи теплом у шлунку.
– Ви такий цікавий спосіб життя ведете, – порушила я мовчанку.
– Дякую, але так було не завжди. Спершу я накопичувала борги, потім віддавала. Й лише тепер вільна жити, – кутики блідих, безкровних губ опустилися.
– Кому ж ви стільки заборгували?
– Всім. Знаєте, оце почуття боргу – воно як лейтмотив мого життя, – обличчя Ніни набуло серйозності, а очі втупилися в порожнечу. – Коли матір померла, мене забрала тітка. Вона була доброю, мабуть, але постійно не проминала нагоди нагадати, на які жертви пішла заради мене. Можливо, якби вийшла заміж, то було б легше, але вона взяла на себе хрест – глядіти небогу, і гордо несла його, як прапор. Так виник мій перший борг. Останні роки тітка сильно хворіла, потребувала постійного догляду, і лише коли померла, я відчула, що його сплачено.
– Але ж ви не могли присвятити життя тітці, хай якою б доброю вона була, – сумна Ніна мені не подобалася. З неї якось відразу спала бохівська мішура й залишилося щось вагоміше та трагічніше.
– Коли я вийшла заміж, то з’явився борг перед чоловіком, тоді перед дітьми. А ще борг перед рідною фабрикою. Тридцять років пропрацювала там бухгалтером. Якби ви мене бачили тоді, то не впізнали б.
Я спробувала уявити яскраву татуйовану Ніну, обвиту численними намистами, за грубими бухгалтерськими книгами.
– Знаєте, вас послухати, то нічого, крім боргу, не було, – у голосі чоловіка прозвучали сварливі ноти.
– О, пробачте. Я не хотіла так подати. Звісно, траплялося всяке. Але ключове, що всі ті шістдесят років я жила не так, як хотіла. Мені подобалося подорожувати, спілкуватися, грати на сцені. Не уявляєте, який я мала голос, – неочікувано вона затягнула: – Ой у вишневому саду, там соловейко щебетав… – голос наповнив простір та розлився хвилею, і я відчула, як люди в радіусі двадцяти метрів разом озирнулися та затамували подих. Ніна закінчила куплет та всміхнулася. Пролунали оплески.
– Це неймовірно. Вам потрібно на велику сцену.
– Так. Я знаю, та вже запізно. Мені твердили, що борг жінки ростити дітей і підтримувати чоловіка. От я й підтримувала, поки він не склав валізу. Пішов до колеги з роботи.
– Співчуваю.
– То давнішня історія. Я навіть зраділа, бо відтоді він став винен. Погляньте, який захід сонця. Хочу стати такою – яскравою та швидкоплинною.
***
Чоловікові не подобалися готель, персонал, спека, море, взагалі було важко відшукати бодай щось, щоби він похвалив. Одного разу я не витримала:
– Ти постійно скиглиш.
– Тому що тут безлад і неохайність. Бісять ці араби, особливо торговці. Не країна, а смітник якийсь. Не вірю, що ці люди могли побудувати піраміди.
– Знаєте, – неочікувано втрутилася Ніна, яка саме проходила повз, – можна зайти в дім із парадного входу, можна із заднього двору, а можна залізти в сміттєвий бак і зробити висновок.
Після цього діалогу чоловік засів у кімнаті з книгою, і я нарешті відчула полегшення.
Якось на пляжі Ніна вмовила мене на снорклінг. Їй довелося повозитися. Проте наприкінці відпочинку я, тримаючись за її м’яку долоню, наважилася опустити голову у воду та роздивитися яскравих рибок. Цей підводний мультик справив на мене незабутнє враження, згодом бачила його в снах ще багато місяців поспіль.
Після повернення ми втратили зв’язок з Ніною. Якось, перебираючи телефонну книгу, натрапила на її номер. Спершу прогорнула, а тоді, підкорюючись тривожному відчуттю, набрала. Пролунало кілька гудків, і слухавку зняли.
– Але, – сказав сухий незнайомий голос.
– Я хотіла з Ніною поговорити.
– Ви спізнилися. Можете прийти попрощатися. Сьогодні на одинадцяту в Преображенській церкві відспівують.
Я здригнулася. Не люблю похоронів. Та й Ніна випадкова знайома, тож вирішила не йти, але що ближче стрілка годинника підбиралася до одинадцятої, то неспокійніше мені ставало.
***
Я запізнилася. З церкви лунав протяжний тужливий спів. Всередині зібралося безліч людей, тож зайти не наважилась, стала скраєчку на високому порозі.
– А ви родичка? – звернулася до мене дівчина в чорній хустці.
– Знайома.
– О, у Ніни безліч знайомих. Ми ще один автобус їхати на кладовище дозамовили, бо вони все йдуть та йдуть.
– Але хто ці люди?
– Друзі, сусіди, колеги – Ніна всім допомагала. Тепер прийшли віддати останній борг, – це слово відлунило болем. Я згадала розмову на березі моря. Минуло пів року, хіба я могла тоді подумати, що її так швидко не стане? Є в людині прагнення будь-що дізнатися причину смерті. Це додає логіки, дозволяє свідомості прийняти факт втрати. Але цього разу я себе переборола й не стала уточнювати, що сталося. Хотіла утримати в собі образ жінки-спалаху, жінки, яка, зрештою, змогла жити так, як хотіла.
***
Кладовище гнітило невідворотністю. Я стиснула в руці грудку сухої землі й кинула її на віко. «Бум-тум-ту-ум», – розсипчасто відлунило. Відсунулася вбік. Люди йшли і йшли. Вони кидали землю та прямували стежкою, щоби повернутися до свого життя. А я стояла, не в змозі зрушити з місця. Мені здавалося несправедливим залишати Ніну саму. У голові нав’язливо лунав її спів: «Там у вишневому саду…». Троє чоловіків узялися закопувати могилу. Вони працювали швидко та вправно, без жодних емоцій на спітнілих обличчях.
– Ходімо, – дівчина, з якою я розмовляла біля церкви, взяла мене під лікоть, і я слухняно побрела стежкою. – Ніна була надзвичайною, але зараз єдине, що ми можемо зробити, це зберегти пам’ять. Я хотіла відповісти, але щоками підступно потекли сльози й забракло дихання.
***
Вранці я написала записку та склала речі: трохи одягу, старий мольберт, який не викинула, незважаючи на бурмотіння чоловіка, та рештки фарб. Я не мала чіткого плану, але вперше за довгий час відчула, що вчиняю правильно. Навіть після смерті Ніна зробила дещо для мене – дала мені зрозуміти, куди насправді я хочу рухатися, й цей шлях був інакшим, ніж від мене очікували. Тож поки мала час, мусила піти за власним покликанням.
Якщо колись на художній виставці ви зустрінете портрет жінки в яскравому одязі, яка вдивляється в море, можливо, це буде Ніна.
Дякуємо за вашу передплату онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
Життєві історії

