НЕВИМОВНО ПОТРІБЕН

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

У келиху червоного вина потопає яскраве проміння такого несміливого весняного сонечка, що лине до кухні через прочинене вікно. Березневе надвечір’я огорнуло сонне містечко ковдрою з прохолоди й затишку. Олена сидить на дивані, повільно попиває солодкий напій, наче гостя у власному домі. Насправді вона уважно спостерігає і слухає.

Сашко нарізає нашвидкуруч салат, у духовці вже готова печеня з телятиною та овочами. Чоловік вправно орудує ножем, інколи відволікаючись на те, щоб і собі надпити вина. Неспішно оповідає новини про спільних знайомих, розслаблено усміхається, жартує. Його здатність заповнювати собою простір, притягувати увагу, наче магнітом, з роками стає все більш помітною і якоюсь витон­ченою. Сані не буває забагато, але він захоплює всю твою увагу, хочеш ти цього чи ні.

Олена відчуває таку приємну розслабленість у тілі й легку втому. День був довгий. Спочатку вони випили кави в місті, потеревенили та рушили до Олениних батьків. Мама з татом не пробачили б, якби Олена залишила Саню тільки для себе. Готувалися останні декілька днів, щоб зустріти на обід дорогого гостя з України.

Сашко привіз гостинців: татові – коньяк, а мамі – «Київський» тортик. Вони дуже затишно посиділи в орендованій квартирі, згадали давні добрі часи й говорили про всі виклики сьогодення. Для них Сашко завжди був своїм. Тож і цього разу спілкування склалось просто й невимушено. Навіть Соня долучалася до загальних розмов. А наприкінці обіду гомоніла із Сашком як із давнім приятелем. Олена лишень спостерігала за ними з усмішкою.

Потім вони розпрощалися з батьками, залишивши Софію ночувати в дідуся та бабусі. Наступного дня має бути ярмарок на головній площі, і мала хоче сходити туди із самого рання з дідусем.

Олена ще мала справи в книгарні, тож вони із Сашком зазирнули туди ненадовго. Випили по філіжанці пряної кави разом із Сабіною, власницею крамнички. Сашкові сподобалось Оленчине місце праці. А Сабіні – Оленин друг. Спочатку жінка теревенила з ними без упину англійською, відтак відвела Олену в куток біля вікна під приводом показати нові видання, до яких треба буде взятися наступного тижня.

Поки Олена зацікавлено розглядала новинки, Сабіна схилилась до неї і напівшепотом мовила:

– Оленко, як ти дружиш із цим чоловіком стільки років? Як, скажи мені? З такими чоловіками не можна товаришувати! З ними треба спати!

Від несподіванки Олена зайшлася сміхом. Їй така реакція колежанки здалась дуже кумедною.

– Та не вигадуй, Сабіно! Ми з першого класу знайомі. Я знаю його занадто добре й не хочу псувати дружби коханням, – мовила Олена сміючись. – Та й, якби щось було, ми б уже давно були разом. Мабуть, не підходимо одне одному. І я точно не його типаж.

– Дурна ти, Оленко, або свята… Я поки не збагну. Як він уважно тебе слухає, як дивиться на тебе… Про які типажі мова? – не вгавала Сабіна. – Придивись до свого друга, жінко! Саме найкращі друзі стають найліпшими коханцями. Нічого не кажи, але придивись! І подумай…

Олена нічого не відповіла, лишень відмахнулася від цих експертних спостережень Сабіни. Мабуть, вона має в цьому певний досвід.

Але зараз, сидячи в затишку власної кухні, згадались їй слова колежанки.

Мужній, спокійний, розважливий… Саня явно подорослішав за останні роки. Він завжди був екстравертом, гучною душею компанії. Олена добре пам’ятала, як він підбурював весь клас злиняти з останнього уроку алгебри в парк. Як завжди знаходив спільну мову з людьми, навіть у малознайомій компанії. Як упадав за дівчатами, як ефектно міг зачарувати будь-яку панянку своїми розмовами та широтою поглядів.

Чого були варті залицяння до Злати, його колишньої. Красиві букети і море ще гарніших слів. Олена пригадала їхнє феєричне весілля в пастельних тонах. Які ж вони були гарні й щасливі! Тоді Олена з Даміаном уже були одружені й тільки-но дізнались про те, що чекають на дитину. Жінка була рада за друга й щиро бажала йому щастя і злагоди. Але водночас трохи переживала, що його одруження стане крапкою у їхній дружбі.

Гонорова красуня Злата, мабуть, не захоче, щоб Саня спілкувався з Оленою, навіть на відстані. Але так не сталося. Звісно, вони тоді вибудовували кожен своє сімейне життя, тому телефонні розмови стали рідкістю. Олена вживалася в роль мами, старалася не закидати свої переклади. А Саня разом із дружиною вів яскраве життя. Відпочинки, друзі, свята…

А за декілька років вони знову почали спілкуватись частіше. Сашко здавався їй якимось похмурим і виснаженим. Утім, причину всього замовчував. І от як грім серед ясного неба Олена отримала звістку про розлучення друга.

Він тоді зник на декілька місяців. А потім з’явився, наче нічого не трапилося. Багато роботи, нова посада, трохи відпочивав за містом… А причина розірвання стосунків зі Златою так і повисла мовчазним знаком питання в повітрі. Інколи Олені здавалось, що її друг просто не хоче про це говорити, а може, й говорити було нічого. Так є. І він це пережив. Принаймні так здавалося на відстані.

***

– Гей, мала! Щось ти відлетіла думками далеко. Про що замріялась, зізнавайся?! – мовив весело Сашко.

– А чому ви зі Златою розлучились? – спитала Олена тихо.

Чоловік хвилину дивився їй в очі. Потім відвів погляд і усміхнувся.

– Так, тільки не кажи, що ти чекала майже шість років, щоб розібрати мою сімейну драму!

– Мені завжди було цікаво, але ти тоді відсторонився, закрився. Тож я не випитувала. Просто пам’ятаю ваші стосунки, і дивно мені так… Що сталося? – промовила жінка вибачливим тоном.

– Я відсторонився, бо не хотів надокучати тобі зі своїми проблемами. Ти ж тоді розривалась між маленькою Сонею, чоловіком, роботою. Та й ніяких трагедій не було. Розлучення за згодою сторін, – спокійно відповів.

Мить дивилась на свого шкільного друга і не вірила його словам. Так спокійно це звучить: «ніяких трагедій».
Це ж Саня! Його розлучення з жінками, починаючи зі шкільних років, завжди тягнули за собою скандали, образи й довгі розмови з Оленою в кухні як із єдиною жінкою, яку він міг сприймати й чути на той момент.

– А я переживала за тебе.
Це ж не просто дівчина, з якою ти зустрічався. Але вибач, мабуть, і не треба минуле ворушити.

– Та чого ж не треба?! Якщо тебе це непокоїть, то розкажу вже, – мовив Сашко задумливо.

– Ні, якщо не бажаєш…

– Ну досить, мала! Спитала, то слухай! Обіцяю розповідати стисло й без скандальних подробиць, – засміявся.

– Ти правду кажеш, починалось усе дуже яскраво й щасливо. Я гадав, що Злата – моя жінка, моє все. Вона завжди була надзвичайно енергійною, якоюсь неземною, вміла влаштувати свято з нічого, втім, і скандал, як виявилось згодом, теж з нічого, – замовк, усміхнувся своєму жарту.

– Мені подобався її гонор, висока самооцінка, мені було цікаво з нею. Це я так думав спочатку. Було цікаво завойовувати Злату. В сімейному житті теж спочатку все складалося добре, так незвично емоційно і яскраво. Вона завжди хотіла бути центром мого світу, щоб я нею захоплювався.

– Ну, це нормально, як на мене, – тихо додала Олена.

– Так, нормально. Але причин для захоплення згодом ставало дедалі менше. Чи я виріс? Чи ми просто пішли різними стежками? Не знаю. Перестала вона мене зачаровувати. Нудно нам стало разом. Вона не хотіла дітей. А я не хотів вештатись світом у постійних поїздках. Злата дбала про ідеальне обличчя й тіло. Мене відштовхувала обмеженність її поглядів. Я хотів родину, а не дім, повний друзів і пафосу. – Він трохи помовчав, вдивляючись у відчинене вікно. І спокійно мовив далі: – Спочатку вона їздила у відрядження без мене, а потім поїхала й у відпустку. А мені було нормально без Злати, навіть добре, спокійно. От і запропонував їй жити окремо. Навіщо чекати, коли хтось із нас почне зраджувати? А це, мабуть, було неминуче. От і домовились, розділили майно і розійшлись, як у морі кораблі. Без драм та образ.

Олена мовчала, обдумуючи почуте. Виявляється, он як люди можуть залагодити свої справи. По-дорослому, так би мовити. І це справді добре. І Саня не здається нещасним, аж ніяк.

– Оленко, знаю, про що ти думаєш. Нас просто мало що пов’язувало з нею. Тому й так спокійно. Але, повір мені, гіркота зруйнованих стосунків болить не менше, навіть якщо ініціатором тих змін виявився ти сам. І в думках це все логічно та правильно, проте серцю потрібен час на реабілітацію.

– І ти вже повністю реабілітувався? – задумливо запитала.

– Аякже! – мовив Сашко з хитрою усмішкою.

– Маю надію, що я задовольнив твою цікавість, – провадив далі чоловік, помішуючи салат у скляній мисці.

Олена мугикнула у відповідь і усміхнулася другові. Цього вечора в кухні її маленької квартири він здавався таким доречним, своїм, ніби був тут завжди.

Чи, може, вона за ним настільки засумувала? Дивно, що Олена ніколи не відчувала нічого такого з колишнім чоловіком. Їм було добре – і все.

Голос Сашка вирвав Олену з чергової задуми.

– Ану зізнавайся, що тобі наговорила ота кокетка Сабіна? Цікава особистість! – промовив чоловік з усмішкою.

Від згадки про Сабіну та її натхненний монолог про коханців Олена трохи знітилась, а на щоках запашів зрадник рум’янець. Вона засміялась своїм думкам і неспішно мовила:

– Ти зачарував її з першого погляду. І Сабіна обіцяла скористатися вдалим моментом, якщо ми з тобою насправді лише друзі.

– Он як?! Захопливо… – мовив чоловік серйозно.

Обличчям Олександра промайнула ледь помітна тінь емоції, яку Олена не змогла одразу розпізнати. Але жартівливий тон їхньої розмови вмить випарувався. Сашко дивився на неї, не відводячи погляду. А тоді просто так, у своїй душевній щирій манері запитав:

– А ми з тобою лише друзі? Чи маємо щось більше?

Дивуванню Олени не було меж. Вона спостерігала, як Сашко накриває на стіл, витягає з духовки печеню, подрібнює зелень. І шукала в цих простих діях підказки. Його запитання витало в повітрі десятками невимовлених фраз та барвами незнайомих досі відчуттів і настроїв.

Вона нарешті наважилась. Промовила тихо:

– Саню, твоя присутність дарує мені неймовірну радість і спокій. Ти мені дуже потрібен. І ти завжди це знав. А стосовно романтики не знаю. Я думала, що вже вийшла з гри. Мати-одиначка сорока років. Із притрушеним колишнім, який зі мною ще й судиться. Іноді я здаюся собі емоційною руїною, яка не здатна на нові почуття та стосунки. А може, я просто боюсь цього. Боюся знову розбити щось. Але ще більше боюся збирати себе знову докупи.

Сашко мовчки підійшов до Олени, присів поряд на бильце крісла, обійняв її за плечі.

– До того ж я не хочу тебе втрачати. Тому в наших стосунках ніколи не було романтичного підтексту. А ще я не твій типаж і добре це знаю.

Чоловік мить сидів, ніжно, але впевнено й так впізнавано тепло обіймав її за плечі.

– Оленко, які ще типажі? Ти чудова, неймовірна, найкраща жінка! Таких більше не існує. Але коли я це зрозумів, ти вже була заміжня за своїм німцем. Тож не вигадуй дурниць! Ти мене ніколи не втратиш, тільки якщо сама цього не забажаєш, – мовив він тихо і впевнено.

Олена нічого не відповіла. Тільки повернулась і притулилась так ніжно й по-особливому затишно, обвивши Сашкові плечі своїми руками.

***

Ранок розбудив всепоглинальною тишею. Олена підвелася, по...

Дякуємо за вашу передплату онлайн!