НЕВИМОВНО ПОТРІБЕН

– Оленко, знаю, про що ти думаєш. Нас просто мало що пов’язувало з нею. Тому й так спокійно. Але, повір мені, гіркота зруйнованих стосунків болить не менше, навіть якщо ініціатором тих змін виявився ти сам. І в думках це все логічно та правильно, проте серцю потрібен час на реабілітацію.

– І ти вже повністю реабілітувався? – задумливо запитала.

– Аякже! – мовив Сашко з хитрою усмішкою.

– Маю надію, що я задовольнив твою цікавість, – провадив далі чоловік, помішуючи салат у скляній мисці.

Олена мугикнула у відповідь і усміхнулася другові. Цього вечора в кухні її маленької квартири він здавався таким доречним, своїм, ніби був тут завжди.

Чи, може, вона за ним настільки засумувала? Дивно, що Олена ніколи не відчувала нічого такого з колишнім чоловіком. Їм було добре – і все.

Голос Сашка вирвав Олену з чергової задуми.

– Ану зізнавайся, що тобі наговорила ота кокетка Сабіна? Цікава особистість! – промовив чоловік з усмішкою.

Від згадки про Сабіну та її натхненний монолог про коханців Олена трохи знітилась, а на щоках запашів зрадник рум’янець. Вона засміялась своїм думкам і неспішно мовила:

– Ти зачарував її з першого погляду. І Сабіна обіцяла скористатися вдалим моментом, якщо ми з тобою насправді лише друзі.

– Он як?! Захопливо… – мовив чоловік серйозно.

Обличчям Олександра промайнула ледь помітна тінь емоції, яку Олена не змогла одразу розпізнати. Але жартівливий тон їхньої розмови вмить випарувався. Сашко дивився на неї, не відводячи погляду. А тоді просто так, у своїй душевній щирій манері запитав:

– А ми з тобою лише друзі? Чи маємо щось більше?

Дивуванню Олени не було меж. Вона спостерігала, як Сашко накриває на стіл, витягає з духовки печеню, подрібнює зелень. І шукала в цих простих діях підказки. Його запитання витало в повітрі десятками невимовлених фраз та барвами незнайомих досі відчуттів і настроїв.

Вона нарешті наважилась. Промовила тихо:

– Саню, твоя присутність дарує мені неймовірну радість і спокій. Ти мені дуже потрібен. І ти завжди це знав. А стосовно романтики не знаю. Я думала, що вже вийшла з гри. Мати-одиначка сорока років. Із притрушеним колишнім, який зі мною ще й судиться. Іноді я здаюся собі емоційною руїною, яка не здатна на нові почуття та стосунки. А може, я просто боюсь цього. Боюся знову розбити щось. Але ще більше боюся збирати себе знову докупи.

Сашко мовчки підійшов до Олени, присів поряд на бильце крісла, обійняв її за плечі.

– До того ж я не хочу тебе втрачати. Тому в наших стосунках ніколи не було романтичного підтексту. А ще я не твій типаж і добре це знаю.

Чоловік мить сидів, ніжно, але впевнено й так впізнавано тепло обіймав її за плечі.

– Оленко, які ще типажі? Ти чудова, неймовірна, найкраща жінка! Таких більше не існує. Але коли я це зрозумів, ти вже була заміжня за своїм німцем. Тож не вигадуй дурниць! Ти мене ніколи не втратиш, тільки якщо сама цього не забажаєш, – мовив він тихо і впевнено.

Олена нічого не відповіла. Тільки повернулась і притулилась так ніжно й по-особливому затишно, обвивши Сашкові плечі своїми руками.

***

Ранок розбудив всепоглинальною тишею. Олена підвелася, помітивши, що залишилась сама в ліжку. Засинали вони із Сашком поряд, домовившись не квапити подій і дати їхнім стосункам свободу неспішного розвитку.

Годинник на столику біля ліжка показував 9:40. Як же давно вона не вилежувалась стільки! Наступної миті сполохала тривожна думка: «А може, він пішов? Злякався? Не захотів нічого й нікуди розвивати? Може, я таки не його типаж?».

Жінка встала, пройшлася квартирою, побачила дорожню сумку Сашка і трохи заспокоїлася. Куди ж він подівся?

Врешті Олена заспокоїлася, вирішивши, що Сашко не мала дитина й незабаром повернеться. Тому швидко роздяглася й пішла в душ. Вона саме обгорнулась рушником і наносила денний крем на обличчя, як почула шурхіт ключів у замку, а тоді тихо відчинилися вхідні двері.

Банний халат за звичкою залишився у спальні. Тож Олена, не вагаючись, вискочила з ванної одразу в коридор, назустріч Сашкові. На ньому був спортивний костюм і вітрівка. Поголений, свіжий і виспаний. Сашко не поспішав починати розмову. Чоловік розглядав її з неприхованим задоволенням.

– Гей, я тебе загубила, чоловіче! Ти де був? – мовила вона з усмішкою.

– А?! Так! Доброго ранку, сонечко! Маєш неперевершений вигляд! – мовив він, усміхаючись. – Я прокинувся, хотів принести тобі кави в ліжко. А вдома ні зернятка. Тож пішов на розвідку, – мовив Сашко, знімаючи взуття та скидаючи вітрівку. – Слухай, ну тут і ледачі всі! Нічого не працювало о восьмій годині. Дійшов за навігатором до супермаркету, що через два квартали. Зате, окрім кави, купив ще свіжі булочки з корицею. Ти ж любиш?!

– Ой, дякую! Справді, вчора забула кави купити. Зараз, вдягаюся і снідатимемо.

– Не тікай, тобі й так личить. І взагалі, може, ота неспішність у стосунках дуже переоцінена?

– Думаєш? – запитала Олена з грайливою усмішкою.

Він міцно її обійняв, солодко поцілував у вуста, потім ще раз і ще… А далі неділя заграла для Сашка й Олени новими барвами щирого почуття, що, здавалось, завжди було тут, із ними, але дрімало, чекаючи слушної нагоди.

Відсутність поспіху в стосунках суттєво переоцінюють. Коли знаєш людину все свідоме життя, й поготів.

***

Ранок кінця березня тішив теплом і сонечком, яке немов зазирало в кожну шпаринку, у кожен куточок, зігріваючи все живе. Але Олені було холодно всюди: вдома за ранковою кавою, на вулиці під час швидкої прогулянки малолюдними вуличками міста, у коридорах будівлі суду.

Так відчувався в тілі страх. Він витанцьовував крижинками на кінчиках пальців рук, сковував рухи, стискав щелепу, пробігався ледь вловним протягом уздовж хребта. Жінка щоразу здригалася, відчуваючи цей холод.

Зараз усе вирішать. Що буде з нею та донькою. Як вона зуміє дати всьому раду. На чийому боці буде правда і здоровий глузд.

Винуватець цього шоу – колишній чоловік – позирав на неї із сумішшю образи й ненависті з протилежного кінця коридору.

Адвокатка Марія, розуміючи почуття своєї клієнтки, запевняла її в успіху їхньої справи й давала останні настанови щодо виступу перед засіданням.

І раптом тиха вібрація телефона. Олена миттю стрепенулася, тінь усмішки пробігла її обличчям. Перепросила в Марії і відійшла до вікна. Адвокатка, неперевершена у своїй проникливості, тільки змовницьки всміхнулась жінці та підморгнула.

– Мала, я не спізнився? Ще не почалося? – спитав Сашко стурбовано.

– Ні, Саню, саме чекаємо на засідання. Він теж тут. Якби можна було вбивати поглядом, я би вже точно не дихала, – мовила Олена тихо, вдивляючись у сонячну вулицю за вікном.

– Сонечко, тримайся від нього далі. Бережи в собі спокій – і все буде гаразд. Не піддавайся на його провокації. Спокій – то твоя найважливіша зброя. Пильнуй себе. А решту зробить твоя захисниця.

– Хочу в це вірити, любий!

– А ти вір! Мені ж віриш?

– Звісно, вірю! – мовила Олена, відчуваючи тепло і легку розслабленість.

– От і добре! Після засідання набери мене, хочу все знати. А у квітні я знову приїду, і ми точно відсвяткуємо нашу перемогу. Домовились?

– Так, Саню! Дякую за підтримку! Я без тебе ніяк не змогла б…

– Ти сильна і неймовірна жінка. Я тобою захоплююсь і дуже люблю тебе, сонечко! – мовив чоловік тихо й упевнено.

Від тих слів Олені стало тепло і затишно. Але треба було йти до зали суду. Вони попрощалися. І жінка мить ще стояла, вдивляючись у пейзаж за вікном та глибоко дихаючи. Тепло нікуди не ділося. Таки Сашко мав сильний вплив на неї.

Спокійно, з високо піднятою головою та стриманим виразом обличчя жінка увійшла в залу суду.

***

Мабуть, це були найдовші дві години в Олениному житті. Марудний і напасливий виступ адвоката колиш­нього. Якісь сміховинні докази її непридатності виховувати дитину. Олені навіть намагалися нав’язати провину за те, що вона вчить доньку прибирати у власній кімнаті, приводити до ладу власний одяг. Виявилося, на думку блазня – адвоката Даміана, що це геть недоречно та негативно впливає на дитину.

Олені хотілось сміятися. Бо не може адекватна людина за раз наговорити стільки дурниць. Вона періодично дивилася на колишнього, намагалася роздивитись людину з минулого, якій вона довіряла, з якою привела в цей світ Соню. Дивно, не розгледіла. Виявляється, люди змінюються… І то швидко.

Потім свідчення давала психологиня, яка працювала з донькою та Оленою останніми тижнями. Олені хотілося підійти й обійняти цю милу, привітну старшу пані. Вона абсолютно точно зобразила всю проблему їхньої ситуації. Доволі стримано, але промовисто змалювала стан і страхи дитини. А також не забула зазначити про небажання Даміана спілкуватися з колишньою дружиною та про його непевну ситуацію з новою подругою життя.

Марія не просто була задоволена виступом психологині. Пані адвокатка сяяла, мов пишна троянда. Подумки вона вже здобула перемогу в цій справі. Олена й собі живилася її впевненістю.

Аж ось настала перерва. Тридцять довгих хвилин і остаточне рішення. Даміан був злий. Його перекошене гнівом обличчя, сповнені люті очі та стиснуті в пряму лінію губи було помітно здалеку.

Олена спостерігала за ним з іншого кутка коридору перед залою засідань. Як добре, що вона пішла. Виявляється, він не та людина, якою намагався бути стільки років. От би тільки все закінчилося на її користь. Вона не хоче відібрати доньку в батька. Їй це ні до чого. Лише хоче адекватних умов спілкування й рішення на користь своєї дитини. Щоб вона зростала у мирі та спокої.

***

Оголошення рішення було чітким та лаконічним. І суддя чітко дала зрозуміти, що повторні позови розглядати ніхто не збирається.

Олену визнали спроможною виховувати власну дитину. Всі нападки та доводи колишнього визнали неадекватними та безсенсовними. Враховуючи свідчення психолога, суддя вирішив опіку залишити за двома батьками. Але житиме дитина з матір’ю. Батько може забирати доньку до себе лише у вихідні, двічі на місяць. Однак тільки якщо матиме власне житло. Тобто життя в нової дівчини Даміана суддя не вважала сприятливим середовищем для дівчинки.

І наостанок суддя наголосила, що заявник поводиться стосовно своєї колишньої дружини досить нелояльно. Його поведінка й схожі позови працюють лише проти нього. Адже суд після всього почутого може засумніватися в його адекватності та спроможності виховувати власну дитину. Його небажання спілкуватися з Оленою значно ускладнює спільне виховання доньки.

І йому варто працювати над цим. Якщо, звісно, чоловік не хоче втратити змогу спілкуватися з власною дитиною.

Олена була шокована. Вона вийшла із зали суду під супровід радісних коментарів Марії. Втім, їй наче перехопило подих. Жінка досі не могла повірити, що її захистили. Що правда на її боці. Олена витримала цю битву, відстояла свою доньку, і вони разом стали сильнішими. На жаль, за таких обставин. Досі боліло те, що батько її доньки поводиться неналежно. Але це вона змінити не спроможна.

Даміан підійшов до Олени, зазирнув їй в очі, відвів погляд. І мовив якось мляво, знесилено:

– Ти виграла! Радій, Олено!

Жінка мить дивилася на нього, а потім спокійно відповіла:

– Я з тобою не змагаюся! Це не гра, а життя і щастя нашої дитини! Ти кривдиш не мене, ти кривдиш її. Коли зрозумієш, телефонуй! Домовимося, як надалі ти бачитимешся із Сонею.

А потім розвернулась і пішла швидким упевненим кроком у своє нове життя. В якому буде Соня, батьки, свята й будні. А ще – літо, спокій. І, звісно, буде Сашко. Бо він їй невимовно потрібен. Тепер і завжди…