«Я ДУМАЛА, ЩО ТИ МЕНІ НІКОЛИ НЕ ПРОБАЧИШ…»

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

Того дня у класі, де навчається моя донечка, вчителька сказала, що неподалік від школи живуть самотні люди, які потребують допомоги. І запитала, чи не хотів би хтось із дітей узяти шефство над такими пенсіонерами. Мовляв, потрібно лише два-три рази на тиждень зайти до своєї підшефної бабусі й за потреби купити їй хліб, якісь продукти чи ліки. Звісно, моя Соня відразу погодилася і вже наступного дня вдома з радістю розповідала, що після уроків встигла зайти до бабусі, познайомитися з нею і запитати, що їй потрібно купити.

– Вона така старенька, – щебетала донька, поки я намагалася хоч якось стриматися і не нагримати на неї, а тоді зателефонувати їхній вчительці. – І була дуже рада, що я прийшла…

«От вигадала! – роздратовано думала я про педагога. – Мало того, що в тій школі дітей і так завантажують різними факультативами, домашнього завдання дають на пів вечора, то ще й самотніх пенсіонерів надумали на їхні шиї повісити. Сором би мали! Ну, нічого, будуть батьківські збори, то я й вискажу тій вчительці все, що думаю про цю дурну затію…»

Однак так склалося, що на батьківські збори я не потрапила: з роботи скерували у відрядження до столиці, тож їхала я з єдиною думкою про те, як ці чотири дні дитина буде вдома сама.

– Соню, у холодильнику все приготовлене на цей час, – вкот­ре повторила я. – А на столі – записка, що і коли розігрівати та їсти. А якщо не буде нічого…

– Як це не буде? – здивовано піднявши бровенятка, запитала донька. – Та там на місяць наготовлено… А ти за чотири дні будеш, правда? І, мамо, не забудь купити мені торт…

– Звісно, куплю, – промовила я. – І ще – дверей незнайомим людям не відчиняй…

…Наступного ранку я вже була у столиці. Телефоном дала доньці вказівки щодо того, як розігріти пельмені на сніданок і не забути взяти із собою до школи налисники в лоток на перекус. І поїхала на семінар. А коли до мене надвечір зателефонувала донька і, плачучи, сказала, що не може відчинити дверей квартири, я готова була все кинути і бігти до потяга, щоб якнайшвидше повернутися додому. Я саме шукала номер телефону організаторки семінару, якій мала намір пояснити ситуацію, і збиралась їхати до залізничного вокзалу, як знову зателефонувала донька:

– Мамо, не хвилюйся, – її голос цього разу звучав весело. – Щой­но телефонувала бабуся Катерина, і коли я їй розповіла про те, що сталося, вона попросила, аби я мерщій їхала до неї. Сказала, що у ці дні, поки тебе не буде, я поживу в неї. Тож усе добре, мамо…

– Гаразд, – мовила я, відчуваючи, що в мене від серця трішки відлягло. – Тільки їдь уже, бо ще трішки – і буде темно…

Наступні дні я цікавилася в доньки, чи все гаразд, і щоразу чула веселий голос Соні, яка радісно розповідала про те, що підшефна бабуся вчить її в’язати шкарпеточки, про те, який великий і розумний кіт живе в неї.

– Його звати Бася, – щебетала моя донька. – І уявляєш, він увесь чорний-чорний, а одне вушко в нього біле. Уявляєш, мамо? А ще бабуся сьогодні спекла пиріг з яблуками, щоб я мала що брати із собою у школу. А ще… 

У ці дні, проведені в Києві, я дякувала Богові за те, що Він дав мені тоді трохи розуму і я не зателефонувала вчительці й не вчинила їй скандалу. Хоча бажання було просто неймовірне! Добре, що Соня двічі на тиждень відвідує ту стареньку жінку, бо інакше що б вона робила того дня, коли не змогла відімкнути двері. Сусідів ми до пуття не знаємо, бо в цю двокімнатну квартиру переїхали лише пів року тому, продавши свою малосімейку і взявши кредит на купівлю просторішого житла. Родини в мене немає. Ну, тобто не зовсім немає, але… вона залишилася в тому, попередньому, житті, яке було ще до народження Соні.

Тоді в мене була мама. Така лагідна, добра і гарна-гарна. Вона пекла чудові пироги з яблуками, вчила мене вишивати рушники, часто грала на акордеоні та співала пісень. То тужливих, коли хотілося плакати, то веселих, коли я підхоплювала пісню і відчувала, як серцем розливаються радість і спокій.

– Ти моя втіха, – часто говорила мама. – Був би твій батько живий, то він би пишався тобою. Така красуня виросла… От незабаром закінчиш школу, вступиш до вишу, вивчишся на лікаря…

Мама любила помріяти про те, яким буде моє майбутнє, а я… Одного дня я перекреслила всі її мрії, повідомивши, що вона незабаром стане бабусею.

– Тож ми з Ігорем вирішили побратися, – розповідала я мамі того вечора. – Лікарка сказала, що я на третьому місяці вагітності й…

Відтоді минуло дванадцять років, але я й досі пам’ятаю скандал, який улаштувала мама.

– Повія! Моя донька повія! – розпачливо кричала вона. – За що ти мене так караєш, доленько моя нещаслива? Як ти могла, Олю? Як ти могла так учинити зі мною? Я все життя присвятила тобі…

Мама кричала довго і, зрештою, стала такою сердитою, що, скільки живу, такою її ніколи не бачила.

– Геть з мого дому, шльондро! – кричала мама, а тоді почала кидати мої речі у свою дорожню сумку. – І щоб мої очі тебе ніколи-ніколи не бачили…

Того вечора я пішла до подруги Лариси, у якої ночувала три тижні, поки складала іспити у школі. Згодом її ж мама відправила мене до своєї мами, яка жила на околиці міста сама і потребувала догляду.

– Ти житимеш безкоштовно, але глядітимеш мою маму, – сказала вона. – Або… або повертайся до своєї матері чи… до батька майбутньої дитини…

У відповідь я лише розплакалася і почала збирати свої речі. Повернення до мами було неможливим, бо коли я декілька разів телефонувала до неї, то вона дуже сердилася і кричала, що доньки в неї більше немає. А Ігор… Щойно дізнавшись про все, сказав, що їде до москви на заробітки, а коли повернеться, то ми розпишемося. Однак коханий жодного разу не зателефонував мені, а коли я побачила його матір на вулиці й запитала про нього, то вона накинулася на мене і почала кричати, що її син зустрічається з гарн...

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.