«Я ДУМАЛА, ЩО ТИ МЕНІ НІКОЛИ НЕ ПРОБАЧИШ…»

– Ти моя втіха, – часто говорила мама. – Був би твій батько живий, то він би пишався тобою. Така красуня виросла… От незабаром закінчиш школу, вступиш до вишу, вивчишся на лікаря…

Мама любила помріяти про те, яким буде моє майбутнє, а я… Одного дня я перекреслила всі її мрії, повідомивши, що вона незабаром стане бабусею.

– Тож ми з Ігорем вирішили побратися, – розповідала я мамі того вечора. – Лікарка сказала, що я на третьому місяці вагітності й…

Відтоді минуло дванадцять років, але я й досі пам’ятаю скандал, який улаштувала мама.

– Повія! Моя донька повія! – розпачливо кричала вона. – За що ти мене так караєш, доленько моя нещаслива? Як ти могла, Олю? Як ти могла так учинити зі мною? Я все життя присвятила тобі…

Мама кричала довго і, зрештою, стала такою сердитою, що, скільки живу, такою її ніколи не бачила.

– Геть з мого дому, шльондро! – кричала мама, а тоді почала кидати мої речі у свою дорожню сумку. – І щоб мої очі тебе ніколи-ніколи не бачили…

Того вечора я пішла до подруги Лариси, у якої ночувала три тижні, поки складала іспити у школі. Згодом її ж мама відправила мене до своєї мами, яка жила на околиці міста сама і потребувала догляду.

– Ти житимеш безкоштовно, але глядітимеш мою маму, – сказала вона. – Або… або повертайся до своєї матері чи… до батька майбутньої дитини…

У відповідь я лише розплакалася і почала збирати свої речі. Повернення до мами було неможливим, бо коли я декілька разів телефонувала до неї, то вона дуже сердилася і кричала, що доньки в неї більше немає. А Ігор… Щойно дізнавшись про все, сказав, що їде до москви на заробітки, а коли повернеться, то ми розпишемося. Однак коханий жодного разу не зателефонував мені, а коли я побачила його матір на вулиці й запитала про нього, то вона накинулася на мене і почала кричати, що її син зустрічається з гарною, порядною і забезпеченою дівчиною. А тоді веліла мені забути про нього.

– А щодо дитини, яку ти намагаєшся повісити на мого сина, то ще невідомо, від кого вона насправді, – кричала жінка. – Тож і думати про мого сина не смій…

Так я враз стала дорослою і зовсім самотньою. Лежачу бабусю, у якої я жила, не цікавило зовсім нічого, а моя подруга вступила до вишу і поринула у вир веселого студентського життя. Я народила Соню, а коли їй було декілька місяців, улаштувалася на роботу прибиральницею в дитячий садок і віддала доньку в ясельну групу. Паралельно закінчила курси бухгалтерів і почала готувати на замовлення бухгалтерські звіти. Згодом мені запропонували роботу в одній фірмі. Щоправда, її керівник одразу поставив мені умову, що я маю здобути вищу економічну освіту. Так я стала студенткою-заочницею.

І почала непогано заробляти, бо ж отримувала зарплату, а також паралельно вела бухгалтерські справи ще однієї, а згодом і двох маленьких фірм. Поволі життя почало налагоджуватися. Після смерті власниці квартиру виставили на продаж, отож ми з донечкою переїхали в гуртожиток. А за три роки я змогла придбати малосімейку. Дякувати Богові, Соня росла спокійною, доброю дитиною і ніяких клопотів не створювала. Коли пішла до школи, то я записала доньку ще й у музичну: бачила, що їй подобається музика. До мами я більше жодного разу не телефонувала, а навіщо? Якщо так сталося, що ми їй не потрібні, то навіщо набридати?! А Ігор… Він одружився з тією дівчиною, про яку говорила його мама, і вона, ота гарна і порядна, так захопилася гральними автоматами, що програла навіть квартиру, в якій вони жили. Тож тепер Ігор із батьками мешкає в сестри. Його я також викреслила зі свого життя, як і він свого часу мене та нашу дитину…

…Моє відрядження закінчилося, і, купивши два торти, я поїхала додому.

– А цей торт та цукерки віднеси своїй підшефній бабусі, – сказала я, обіймаючи доньку. – І скажи, що я їй неймовірно вдячна за те, що вона тобі допомогла… А за нагоди відвідаємо її вдвох, і я особисто подякую старенькій за все…

Соня раділа моєму приїзду, подарункам і мріяла про те, як одного разу я візьму її із собою і покажу їй Київ.

– Звісно, поїдемо до столиці, – мовила я. – Але на канікулах. Походимо Хрещатиком, я покажу тобі Дніпро, Києво-Печерську лавру, музеї…

Наступного дня я вже збиралася виходити з роботи, як зателефонувала Соня.

– Мамо! – у телефонній слухавці голос доньки звучав розпачливо. – Мамо, бабусі дуже погано. Приїдь, бо мені страшно…

Викликавши таксі, я зателефонувала до Соні й запитала адресу її підшефної бабусі. До будинку під’їхала разом зі швидкою, яку викликала донька.

– Мамо, у бабусі інфаркт, – плакала Соня. – Лікарі сказали, що забирають її до лікарні. Мамо, бабуся житиме?

Донька ще про щось питала, пригортаючись до мене і ридаючи, а я стояла, наче заціпеніла, і тільки дивилася в очі своїй матері, яку саме на ношах знесли до машини.

– Олю, – прошепотіла вона. – Бог почув мої молитви і подарував мені зустріч з тобою… А… а Соня це… – це твоя донька?

Ледве стримуючи сльози, я ствердно кивнула головою і кинулася до матері.

– Виходить, тоді, коли ти розповідала, що мої бабуся і дідусь померли, ти обманювала мене? – запитала мене за декілька днів Соня, коли ми йшли до лікарні. – Так, мамо?

– Так, доню, обманювала, бо не хотіла, аби ти знала, що ми з бабусею посварилися, – відповіла я і перевела розмову на іншу тему. – А ти молодчина, що знайшла бабусю. Вона переїхала в інший мікрорайон, і я б її сама нізащо не розшукала…

У лікарні, поки донька викладала на стіл принесені для бабусі смаколики, я взяла долоню матері у свої руки. Як же вона змінилася, моя мама! Хоча від нашої останньої зустрічі минуло не так і мало – чотирнадцять років. Он Соня вже підліток.

– Мамо, як ти? – запитала я. – Лікар сказав, якщо все буде добре, то за декілька днів ми заберемо тебе додому. Там і Бася за тобою сумує…

– Олю! Олечко! – мама заплакала. – Я думала, що ти мені ніколи не пробачиш… Ти не уявляєш, як мені було погано без тебе. Я тоді пересердилася і почала шукати тебе, однак дівчата з твого класу, зокрема Лариса, говорили, що не знають, де ти. А Ігор… Його мама стільки всього поганого сказала… Згодом сусіди, дізнавшись про все, припинили зі мною спілкуватися, бо були переконані, що я вчинила дуже погано… Тож я продала квартиру і переїхала в іншу частину міста… А коли до мене почала приходити Соня, то я думала, що такого віку могла бути або десь і є моя онука чи онук… А коли побачила тебе і зрозуміла, що Соня і є моєю онукою, то серце ледве з грудей не вискочило…

…Так за один день змінилося наше життя. Наші з мамою квартири ми продали і купили в приватному секторі будинок із великим садом. Мама не може натішитися тим, що в неї є онука, а Соня радіє тому, що в її житті з’явилася рідна бабуся. А я… я дякую Богові за те, що Він так усе влаштував, що ми з мамою хоч за стільки років, але зустрілися.