ПОЛІТ З ОДНИМ КРИЛОМ

– Ви тільки не подумайте, що я корислива, – Віра Миколаївна квапиться застерегти мене від неправильного висновку, – я просто боялася, щоб донечці не трапився якийсь пройдисвіт, який скористається її довірливістю і прибере до своїх рук усе те, що належало їй.

Ми з чоловіком придбали для Світлани квартиру, поклали гроші на її банківський рахунок, щоб після нашої смерті вона мала заощадження, зрештою у спадок доньці залишалося наше житло – Русланова ж
мати мала лише кімнатку в гуртожитку, тож і задумаєшся, чому цей хлопець звернув увагу на хвору дівчину, коли навколо стільки здорових красунь.

– І, як виявилося, моє передчуття не було помилковим! – Віра Миколаївна знову тягнеться до хусточки, витирає почервонілі від сліз очі.

– Світлана попередила про свою хворобу юнака, щойно вони почали зустрічатися. Згодом і ми, батьки, порозмовляли з ним. Ішлося навіть про те, що, найімовірніше, у їхньому шлюбі не буде дітей. І знаєте, що він відповів? Що його це влаштовує, бо він їх не терпить! Хіба вас це не насторожило б? Мене, наприклад, такі люди відлякують. Нехай би Руслан сказав, що задля кохання до Світлани він готовий миритися з цим чи що в такому разі вони всиновлять малюка, а то так бездушно кинув: «Не терплю їх!». Я висловила свою думку щодо цього доньці – вона, усміхнувшись, заспокоїла мене: «Матусю, більшість чоловіків, особливо в юному віці, доволі егоїстичні особи, але згодом у них з’являється батьківський інстинкт, і вони зовсім не проти народження спадкоємців».

«Але ж тобі, мабуть, лікарі не рекомендуватимуть мати власних діток», – намагалася обережно підготувати донечку до правильного рішення. «Мені лише двадцять чотири, і ми з Русланом наразі маємо інші плани на життя!» – відповіла на те Світлана. А за два місяці після цієї розмови повідомила: «Я вагітна! А ще… ми розлучилися з Русланом».

– Повірте, друга новина мене не вразила. Не скажу, що зраділа, але відчула навіть якесь полегшення: настільки ненадійним здавався мені той хлопець! А от перше повідомлення… Я знала, чим це може закінчитися для Світлани.

Вірі Миколаївні перехоплює подих судомне зітхання:

– Хоча про такі наслідки, трагічні, тієї миті не думала.

Жінка знову на деякий час замовкає, а згаслий погляд її блукає кімнатою, і я не впевнена, що Віра Миколаївна розрізняє в ній якісь речі – настільки затуманеним він здається. Чомусь на думку спадає: «Ось ці Світланині картини на стінах – як їй, мабуть, нестерпно боляче бачити їх щодня перед собою? Чи, може, навпаки? З ними вона почувається ближче до своєї дитини?». Дивлюся на змарніле обличчя жінки і розумію, що для неї немає варіантів: однаково горе випалюватиме їй душу.

– Ми одразу звернулися до лікарів. Вердикт був одноголосним: «Вагітність потрібно перервати». Ніхто не хотів брати на себе відповідальність за чуже життя. Лише одна поважна пані зронила: «Усе, звісно, у руках Божих…», але й вона не радила ризикувати. А Світлана, як на те, вчепилася за ті слова і затялася: «Я не вбиватиму своєї дитини!».

Місяць я благала доньку ухвалити нелегке рішення. Зверталася до її свідомості, адже небезпека існувала не лише для Світлани, а й для майбутньої дитини.

«Вона ж також може загинути, – намагалася переконати доньку, – чи народитися хворою, з таким діагнозом, як у тебе».

На всі мої аргументи відповідь була незмінною: «Я знаю, що з дитиною все буде добре».

Маля насправді розвивалося нормально, а от Світланчине серце з навантаженням не могло впоратися. Майже постійно донька перебувала в лікарні, і я сподівалася, що під таким пильним наглядом якось усе обійдеться.

«Хоча б до семи місяців дотягнути, а потім підемо на кесарів розтин», – вирішив лікар, який вів Світланину вагітність.

Однак пологи розпочалися раніше за визначений термін, були неймовірно стрімкими, і лікарі встигли врятувати лише дитя…

Віра Миколаївна важко зітхає, дивиться на мене нерішуче, а потім усе-таки наважується озвучити свої сумніви:

– Скажіть, як можна після всього пережитого вірити в Божу справедливість? Наша дівчинка була надзвичайно доброю. І в дитинстві роздаровувала свої іграшки діткам, і коли подорослішала, не шкодувала грошей на подарунки для своїх подруг. Цілий місяць розмальовувала ігрову кімнату в дитячому будинку і не взяла за свою роботу жодної копійки. І це тільки маленька частинка її добрих справ. Чому ж у неї забрано життя, а в її синочка – матір? Нехай ми, дорослі, чимось прогнівили Господа, а його, такого маленького, за що покарано сирітством?

Жінка закидає мене запитаннями, на які я не маю відповіді. Ба більше, я сама їх ставлю перед собою безліч разів і ніяк не можу змиритися з отим песимістичним поясненням: «Там, на небесах, потрібні й такі – молоді, порядні, добрі та працьовиті». Коли бачу відчай в очах матерів хворих діток, приречених на смерть через відсутність коштів, потрібних для їхнього дороговартісного лікування, коли дивлюся на свою донечку, яка мужньо змагається з онкологією, боячись залишити своє дитя без материнської ласки та піклування, коли йдуть із життя ті, хто міг би зробити цей світ кращим, я хочу кричати від обурення й болю, від жалю і зневіри…

Але я не маю права ділитися своїми розчаруваннями з Вірою Миколаївною. Її чоловік попросив мене, аби порозмовляла з нею, підтримала її якимись потрібними словами: «Вона прислухається до вас, бо завжди казала, що ви, як ніхто, її розумієте, адже й ви живете з бідою». Хотіла сказати йому, що ми тепер не в однаковому становищі: моя дитина, дякувати Богові, жива, я можу обійняти її, зазирнути в рідні очі, а їхню донечку назавжди забрала вічна розлука, і такого горя ніякими словами не полікуєш, але побачила його благальні очі й пообіцяла зайти.

І ось тепер сиджу біля цієї нещасної жінки, слухаю її болісну сповідь, від якої щемить у грудях, і безуспішно шукаю рятівні слова.

– А як же Руслан? – згадую про батька хлопчика, який, можна сказати, доклався до теперішніх трагічних подій. – Чи відомо йому про народження сина?

Розпачливий вираз обличчя Віри Миколаївни змінюється на гнівний:

– Знати його не хочу! Якби не цей мерзотник, моя донечка була б живою. Хотіла б назавжди про нього забути, але Богданчик (показує на ліжечко, у якому спить малюк) не дасть цього зробити: схожий на свого татуся як дві краплі води. От скажіть, чи зможу я щиро полюбити цю дитину?

Я не приховую свого здивування: Віра Миколаївна серйозно говорить?

– Але ж насамперед це дитя вашої Світланки… Не Руслан, а вона його виношувала, подарувала йому життя, так, на жаль, заплативши за нього власним. Уявіть, що Світлана бачить вашу нелюбов до своєї крихітки – чи легко її душі від цього?

Віра Миколаївна плаче. Я не знаю, що ще їй сказати, бо не можу усвідомити таких почуттів. Ненавидіти Руслана, який виявився легкодухою і безчесною людиною, – це одне, але не відчувати безмежної любові та співчуття до беззахисної дитини, до того ж до свого єдиного онука, – це поза межею мого розуміння.

– Ви обурювалися, коли Руслан висловив своє ставлення до дітей, – нагадую жінці. – А хіба ваше серце?..

Я не хочу бути жорстокою до матері, яка втратила донечку. Мені дуже шкода Віру Миколаївну, але, може, мої слова повернуть її на грішну землю, змусять задуматися над долею Богданчика, який уже й так обділений любов’ю найрідніших людей. А вона залишає його й без своєї…

Повертаюся додому у важких роздумах. Втрата дитини – це найстрашніше горе для батьків, особливо для матері. Воно затьмарює наш розум. У ті жахливі миті ми можемо проклинати весь світ, а дехто навіть залишає його. Нехай Бог пробачить нам це безумство. Нагороджуючи нас даром материнства і потім забираючи наших дітей, навіть Він, мабуть, не уявляє, які сильні наші страждання.

Я згадую малюнки Світланки, на яких завмерли в польоті птахи із чорно-сріблястими крилами. Людям також властиво літати. Коли живі та здорові наші діти й онуки, ми щасливі, у нас виростають крила. У горі, на жаль, ми їх утрачаємо, але навіть тоді маємо залишатися мужніми. Заради тих, хто продовжує йти поруч із нами…

Маленький Богданчик – то крило надії та сенсу життя батьків Світланки. Так, з одним крилом політ неймовірно важкий, але я чомусь вірю, що любов до онука неодмінно оживе в серці Віри Миколаївни і поверне їй бажання знову жити.