ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
341Життєві історії
Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.
Люба з Петром здавна живуть у селі. Люди вони небагаті, але й не бідують. Двох синів виростили – Андрія та Сергія. Не закінчували хлопці ніяких вишів, але на доброму рахунку завжди були в односельців. «Яка хата, такий тин. Який батько, такий син», – кажуть люди в таких випадках. А тут і справді нема що казати, бо неймовірно порядний і добрий Петро був чоловік, та й Люба, дружина його, також… І то не показна чи хвальковита якась порядність, а тиха, нехвацька, навіть скромна…
Планували Люба з Петром, що котрийсь із синів залишиться жити в батьківському помешканні: як-не-як, а хата велика, самі цеглину до цеглини складали, усе на совість зроблено.
Першим одружився старший Андрій, проте аж у сусідню область. Хоча й міським став жителем, але із дружиною та сватами приїздять до батьків часто, і допомагають усе, і стараються. Та й Люба з Петром ніколи їх не просто з порожніми руками не відпустять – так машину їхню всім завантажать, що вона ледь із місця рушає. Незадовго Андрієва дружина й діток народила – одне за одним – хлопчика та дівчинку. Тішиться Люба, що в дітей усе добре…
А молодшому синові час від часу та й нагадує:
– Ти, Сергійку, у нашому селі пару собі шукай. Дивись-он, скільки дівчат гарних! І не ведися на маєтки, сину… Найважливіше, щоб любили і поважали ви одне одного. Он хата яка в нас! Молодих рук уже хоче: там підлатати, там підбілити… Вистачить і вам, і дітям вашим.
Але, як то кажуть, людина планує, а Бог керує. Повертався якось Сергій із гостини від свого військового товариша і в потязі познайомився з дівчиною-провідницею. Маленька, простенька, нічим не примітна білявка запала хлопцеві в серце. Майже рік листувались. Декілька разів їздив Сергій до Світлани на Луганщину в гості.
– Мамо, тату, я вирішив одружитися, – мовив, опускаючи очі, а ззаду з-за плеча визирала Світлана.
– Нехай вам, діти, Господь допомагає, – обійняла Люба спершу майбутню невістку, а потім сина.
Ще до весілля десь пів року жила Світлана в Сергієвих батьків. Допомагала все Любі: і прибирала, і готувала, і по господарству поралася.
На весілля від нареченої приїхало лише декілька гостей: батьки, брат із дружиною, сестра і тітка. Тільки-но ступили свати на подвір’я, побачила Люба, що захмелілі всі, і то добряче. Бачила також, що не на радощах випили чи, як кажуть, не для сміливості – обличчя у всіх спиті, аж сині… Видно, що випивають чи не щодня. Розчервонілась тоді Світлана від сорому, очі опустила.
– Не хвилюйся, дитино, – заспокоїла Люба невістку. – Хіба ж ти винна?
Іще більше шкода їй стало Світлани, ще більше припала невістка до серця, бо ж воно бідне в житті, крім вічних пиятик, нічого й не бачило...
Відгуляли весілля, і залишилась Світлана в невістках. Нема що казати: старалась, як могла, і Люба це бачила.
– Все тут ваше, діти. Що надбаєте, те й матимете. Ми ж із татом не вічні, – завжди казала.
А згодом і синочок з’явився в молодих. Та Світлана всюди встигала: і дитя доглянути, і лад у хаті навести.
Коли маленькому Максимкові виповнилося три рочки, вирішив Сергій їхати на заробітки. Не тішило то ні Любу, ні Петра.
– І чого ж вам треба? – питала сина, – хата є, на хліб є, і до хліба…
– Машину хочу купити, – говорив Сергій. – Рік-півтора, та й повернуся…
Після від’їзду Сергія ніби все було як і раніше, лиш за місяць-півтора почала Люба помічати, що з невісткою щось не те. Ніби уникає Світлана їх із Петром: очі ховає, і в кімнаті раптом почала зачинятися. Тільки згодом Люба зрозуміла: Світлана почала випивати. Ніяк не наважувалась поговорити про це з невісткою, боялась, щоб не образити. А якось вночі прокинулась Люба від несамовитого крику маленького Максимка. Зайшла в кімнату, а Світлани немає. Всю ніч прочекала невістку, а та лиш на ранок повернулась додому. Тоді не було, як кажуть, із ким говорити, а ввечері обережно Люба почала балачку. Світлана плакала, кивала головою, присягалася, що більше таке не повториться, говорила, що просто їй важко без Сергія, а коли вип’є, то ніби якось легшає… Повірила Люба і вирішила нікому про те, що трапилось, не розповідати. Навіть синові…
Але, як то кажуть, хоч скільки вовка годуй, а він усе в ліс дивиться. І наступного тижня Світлана вже серед білого дня почала напиватися… Село є село. І людям роти не позатуляєш, і поповзли чутки від хати до хати…
Соромно було Любі перед односельцями, бувало, й до крамниці не йшла, щоб люди за спиною зайвий раз не перешіптувались. Але про те, щоб вигнати невістку з хати, і гадки не мала. Терміново зателефонувала синові:
– Сергійку, приїзди!
Думала: повернеться Сергій, усе стане на свої місця. Світлана ж за ним так падкує, тому й випиває. А люди… Побалакають та й припинять.
Сергій приїхав уже за кілька днів. Украй обережно Люба синові обмовилась, що Світлана випивати почала, бо нібито тужить за ним дуже… Думала, коли буде Сергій удома, усе буде по-іншому, то й знати йому не треба про ті нічні пропажі та пиятики дружини. Майже два тижні після приїзду Сергія в їхньому помешканні справді все було добре: Світлана і з малим бавиться, і їсти готує, і на городі порається. Люба вже й із полегшенням, як кажуть, видихнула: «Богу дякувати!..». А це якось молоді поїхали до міста. А повернувся Сергій лиш із Максимком. Зникла десь Світлана, і все. Повернулась аж за півтори доби – захмеліла, побита. Ні де була, ні з ким – не пам’ятає нічого…
Лікувалася не раз Світлана від алкоголізму, і то не примусово, а сама виявила бажання, та все марно. Спочатку Сергій іще мав якусь надію, що дружина припинить пити, а тепер геть зневірився. Недарма, мабуть, люди кажуть: «Хоч скільки вовка годуй, а він усе в ліс дивиться».
Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
200
Життєві історії
