ХОЧ СКІЛЬКИ ВОВКА ГОДУЙ, А ВІН УСЕ В ЛІС ДИВИТЬСЯ…

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

Люба з Петром здавна живуть у селі. Люди вони небагаті, але й не бідують. Двох синів виростили – Анд­рія та Сергія. Не закінчували хлопці ніяких вишів, але на доброму рахунку завжди були в односельців. «Яка хата, такий тин. Який батько, такий син», – кажуть люди в таких випадках. А тут і справді нема що казати, бо неймовірно порядний і добрий Петро був чоловік, та й Люба, дружина його, також… І то не показна чи хвальковита якась порядність, а тиха, нехвацька, навіть скромна…

Планували Люба з Петром, що котрийсь із синів залишиться жити в батьківському помешканні: як-не-як, а хата велика, самі цеглину до цеглини складали, усе на совість зроблено.

Першим одружився старший Андрій, проте аж у сусідню область. Хоча й міським став жителем, але із дружиною та сватами приїздять до батьків часто, і допомагають усе, і стараються. Та й Люба з Петром ніколи їх не просто з порожніми руками не відпустять – так машину їхню всім завантажать, що вона ледь із місця рушає. Незадовго Андрієва дружина й діток народила – одне за одним – хлопчика та дівчинку. Тішиться Люба, що в дітей усе добре…

А молодшому синові час від часу та й нагадує:

– Ти, Сергійку, у нашому селі пару собі шукай. Дивись-он, скільки дівчат гарних! І не ведися на маєтки, сину… Найважливіше, щоб любили і поважали ви одне одного. Он хата яка в нас! Молодих рук уже хоче: там підлатати, там підбілити… Вистачить і вам, і дітям вашим.

Але, як то кажуть, людина планує, а Бог керує. Повертався якось Сергій із гостини від свого військового товариша і в потязі познайомився з дівчиною-провідницею. Маленька, простенька, нічим не примітна білявка запала хлопцеві в серце. Майже рік листувались. Декілька разів їздив Сергій до Світлани на Луганщину в гості.

– Мамо, тату, я вирішив одружитися, – мовив, опускаючи очі, а ззаду з-за плеча визирала Світлана.

– Нехай вам, діти, Господь допомагає, – обійняла Люба спершу майбутню невістку, а потім сина.

Ще до весілля десь пів року жила Світлана в Сергієвих батьків. Допомагала все Любі: і прибирала, і готувала, і по господарству поралася.

На весілля від нареченої приїхало лише декілька гостей: батьки, брат із дружиною, сестра і тітка. Тільки-но ступили свати на подвір’я, побачила Люба, що захмелілі всі, і то добряче. Бачила також, що не на радощах випили чи, як кажуть, не для сміливості – обличчя у всіх спиті, аж сині… Видно, що випивають чи не щодня. Розчервонілась тоді Світлана від сорому, очі опустила.

– Не хвилюйся, дитино, – заспокоїла Люба невістку. – Хіба ж ти винна?

Іще більше шкода їй стало Світлани, ще більше припала невістка до серця, бо ж воно бідне в житті, крім вічних пиятик, нічого й не бачило...

Відгуляли весілля, і залишилась Світлана в невістках. Нема що казати: старалась, як могла, і Люба це бачила.

– Все тут ваше, діти. Що надбаєте, те й матимете. Ми ж із татом не вічні, – зав­жди казала.

А згодом і синочок з’явився в молодих. Та Світлана всюди встигала: і дитя доглянути, і лад у хаті навести.

К...

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.