ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
357Життєві історії
Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.
Кажуть, материнська любов найсильніша у світі. Але іноді надмірна турбота може не допомогти, а нашкодити дитині та зіпсувати їй життя. Саме так сталося з Романом. Він був єдиною дитиною в сім’ї. Мама, яка не працювала жодного дня після народження сина, присвячуючи йому увесь свій час, дуже його любила і здмухувала зі свого чада навіть невидимі для ока пилинки. Батько, чиновник доволі високого рангу, що теж душі не чув у синові, іноді намагався заперечувати.
– Не можна так опікати хлопця, – казав дружині. – Він має вирости сильним і самостійним, а не якимось тюхтієм. Має стати опорою та підтримкою своїй родині.
– Ще напідтримується, а наразі нехай тішиться життям, поки мати поруч, – відмахнулась Алла Кирилівна. – Ромасику, – звернулась до хлопчика, який саме забіг у кімнату, – а скажи мені, сонечко, ти чий син?
– Мамин, – весело відповіло хлоп’я, підставивши щічки мамі для поцілунку.
– От бачиш, – обіймаючи сина, задоволено сказала чоловікові Алла Кирилівна.
***
Роман ріс надзвичайно слухняним. Виправдовув усі матусині сподівання. Добре навчався, музична школа, бальні танці. Завжди акуратний, вихований. Утім, саме через цю свою м’якість хлопець часто ставав об’єктом насмішок у школі. Друзів у нього майже не було, матуся ревно стежила, щоб Роман раптом не потрапив під чийсь «згубний вплив».
Після школи Роман – призер обласних олімпіад – вступив до університету, на факультет іноземних мов. Саме там його життя раптово докорінно змінилось. Хлопець закохався. Усе сталося банально і просто. Якось, втупившись в екран телефона, він зіткнувся в коридорі з дівчиною. Невеликого зросту, дрібненька, вона відлетіла до стіни, книжки та зошити розлетілись урізнобіч.
– Вибачте, будь ласка! – розгублено сказав Роман, допомагаючи все зібрати.
– Нічого страшного. Буває. Я теж ще та роззява, – усміхнулась дівчина. Та усмішка і ще сині очі полонили Романове серце. Її звали Оленка. Вони вчились на одному курсі. Багато часу проводили разом і в університеті, і поза ним. За декілька місяців Роман наважився освідчитися дівчині:
– Оленко, ти мені дуже подобаєшся. Здається, я закохався в тебе.
Так почалася їхня історія кохання. Роман просто сяяв від щастя. Звісно, цього не могла не помітити уважна матуся. Спершу вона думала, що син так радіє своєму новому статусу студента, успіхам у навчанні, але, зрештою, шило таки вилізло з мішка і боляче вкололо Аллу Кирилівну. І вона зовсім не зраділа «суперниці» на місце в Ромасиковому серці.
– Сину, потрібно думати про навчання, а не про дівчат. Ти першокурсник, тобі лише вісімнадцять, – суворо сказала вона.
– Мамо, але одне іншому не заважає, обіцяю скласти всі сесії на відмінно. До речі, Оленка теж відмінниця і розумниця. Я таких дівчат іще не зустрічав. І я справді її люблю, – промовив Роман. – Оленка неймовірна.
Батько лише усміхнувся:
– Якщо кохаєш, це добре. Тож приводь свою неймовірну знайомитись.
– Справді?! – зрадів хлопець.
– Так, – несподівано погодилась і Алла Кирилівна, – приводь, подивимось, що то за пташка.
***
Усю суботу Алла Кирилівна готувалася до зустрічі. Жінка декілька разів змінювала сукню, переставляла кухонне приладдя та страви на столі й постійно поглядала у вікно.
– Та заспокойся ти вже, – усміхнувся чоловік. – Не міністр же до нас їде.
– Ой, Сергію, до чого тут це? – сказала жінка. – Міністр – не міністр. Я маю знати, хто ця дівчина і які в неї наміри. І, зрештою, вона теж має знати, з ким має справу, – додала, надягаючи на пальці масивні золоті персні.
Нарешті пролунав дзвінок. На порозі стояв усміхнений Роман, а поруч із ним – тендітна дівчина в простій світлій сукні, яка, втім, їй дуже личила.
– Мамо, тату, знайомтеся. Це Оленка.
– Добрий вечір, – несміливо промовила дівчина.
Батько відразу простягнув руку:
– Заходь, дитино. Почувайся як удома.
– Дякую.
Алла Кирилівна лише зверхньо кивнула головою. Вони сіли за стіл. Спочатку розмова текла спокійно. Молоді ділились враженнями про навчання, про факультет, старші згадували свої студентські роки. За розмовою з’ясувалось, що Оленка мешкає в гуртожитку. Алла Кирилівна вмить спохмурніла, і що більше дівчина розповідала, то більше супилась жінка.
– А ким працюють твої батьки? – раптом різко запитала вона.
– Вони господарюють. Тримають невелике господарство.
– Фермери? І багато у вас землі?
– Ну, найімовірніше, так не можна сказати. Тато працює в місцевій агрофірмі. Наділ, як у всіх.
– Брати, сестри є?
– Так, нас багато, у мене три молодші сестрички.
Алла Кирилівна відклала виделку:
– Отже, родина велика, грошей небагато, село, свині, гуси...
Оленка відчула, як Роман під столом легенько стиснув її руку.
– Так, ми живемо скромно, але дружньо, – тихо, проте твердо промовила дівчина. – Працюємо, даємо собі раду, маємо хліб і до хліба…
– Зрозуміло.
Настала незручна тиша.
– А скажи мені, Олено, – продовжила за хвилину мати, – що тебе привабило в моєму синові?
– Не знаю, – зашарілась дівчина, – я просто його люблю.
– Любиш? Чи, може, сподіваєшся на його статки? Сама бачиш: ми не бідуємо! Квартира, дві машини, дача…
– Алло! – різко втрутився чоловік.
– Що «Алло»? Я лише запитую! Я мати, тож маю знати правду. Я достатньо прожила, щоб не легковажити такими речами. Хіба мало навколо мисливець на гроші?
Оленка зблідла:
– Я ніколи не думала про гроші...
– Усі так говорять, а самі тільки й думають, як присмоктатись та доїти…
– Мамо, досить! – підвівся Роман.
Але жінка вже не могла зупинитися.
– Мій син заслуговує на найкращу долю. Йому потрібна освічена дівчина з вищого суспільства, а не...
Вона недоговорила. Оленка схопила сумочку:
– Пробачте, що потурбувала вас.
На її очах блищали сльози.
– Оленко, зачекай! – кинувся за нею Роман.
У квартирі враз стало неймовірно тихо. Тільки двері голосно грюкнули раз і ще раз.
***
Роман ледь наздогнав заплакану дівчину:
– Оленочко, пробач. Я не знаю, що на маму найшло…
– Я не зробила нічого поганого, – плакала Оленка. – Мені не потрібні твої гроші…
– Ти найкраща, найрідніша, ти – найдорожче, що в мене є. Я тебе не залишу. Я кохаю тебе.
Хлопець тулив дівчину до себе, цілував її заплакані очі і справді вірив, що здатен захистити її від усіх на світі негараздів, навіть від рідної матері.
***
Додому Роман повернувся лише вранці. І там на нього чекав справжній скандал. Алла Кирилівна плакала, хапалася за серце і звинувачувала сина в невдячності:
– Я все життя для тебе прожила! Все тобі віддала! Сиділа в чотирьох стінах, аби завжди було тепло, смачно, чисто. Все для тебе. Покинула роботу, відмовилась від кар’єри. А ти через якусь доярку, чи хто вона там, але точно нічого путнього, готовий мене зрадити, наплювати на мене!
– Мамо, ти перебільшуєш...
– Перебільшую? Ти хочеш зруйнувати власне життя, довести мене до інфаркту!
За декілька хвилин жінці справді стало зле. Викликали швидку… Аллу Кирилівну шпиталізували. У лікарні Роман годинами просиджував біля її ліжка. Ледь оклигавши, Алла Кирилівна тихо покликала сина:
– Ромчику...
– Так, мамо.
– Ти ж бачиш, що зі мною коїться. Невідомо, що буде далі…
– Лікар сказав, що все буде добре, – на очах хлопця виступили сльози. – Тобі просто не можна нервуватись, потрібно берегти себе…
Мати взяла його за руку.
– Ромасику, – назвала ніжно, як у дитинстві. – Пообіцяй мені дещо.
– Що саме?
– Що припиниш бачитися з тією своєю селянкою.
Роман мовчав.
– Синку, повір, я бажаю тобі тільки добра. І якщо ти хочеш, щоб я звідси вийшла сама, а не щоб мене винесли…
– Мамо...
– Пообіцяй, – Алла Кирилівна не відводила очей від хлопця.
Роман опустив голову:
– Гаразд.
Обличчям жінки промайнула вдоволена усмішка.
– Я знала, що ти чудовий син. Ти мені ще подякуєш…
Та коли Роман виходив із палати, його серце розривалося від болю. Увечері хлопець побіг до гуртожитку. Оленка відчинила двері й одразу зрозуміла, що сталося:
– Вона змусила тебе?
– Моя мати в лікарні, у неї серце...
– І ти обрав її.
– Ні, Оленко, все не так.
– Саме так, Романе, – уже плачучи, сказала дівчина.
– Я кохаю тебе.
– Тоді чому я постійно програю боротьбу за тебе?
Роман не знайшов відповіді. Лише міцно обійняв Оленку, хоча десь глибоко в душі вже розумів: його нерішучість може коштувати їм майбутнього.
***
Новину про вагітність Оленка носила в собі декілька днів. Їй і радісно було, і страшно водночас. Щоночі дівчина довго не могла заснути, гладячи ще зовсім плаский живіт. Усередині неї вже жило маленьке диво – частинка її та Романа.
Того дня вони зустрілися у своєму улюбленому сквері, що неподалік університету. Роман одразу помітив, що Оленка якась незвично мовчазна.
– Щось сталося? – занепокоївся він.
Дівчина лише похитала головою. Серце калатало так сильно, що їй здавалося, ніби його чути довкола.
– Романе, мені треба тобі дещо сказати...
Оленка простягнула йому маленький білий конверт із результатами обстеження. Хлопець спочатку нічого не зрозумів. Пробіг очима декілька рядків, потім іще раз перечитав.
– Оленко... Це правда?
Дівчина у відповідь лише кивнула головою. Декілька секунд Роман просто дивився на неї, а потім міцно обійняв її:
– Господи... У нас буде дитина...
Оленка відчула, як тремтять його руки. – Ти радий? Ти не сердишся?
Роман навіть відступив на крок.
– Серджуся? Ти серйозно?
Роман засміявся і водночас мало не заплакав:
– Це найкраща новина в моєму житті!
Він обережно поклав долоню на її живіт:
– Тут уже – наш малюк...
Оленка вперше за багато днів по-справжньому усміхнулася:
– Я так боялася, що ти не зрадієш.
– Дурненька. Тепер у нас буде справжня сім’я. Я все владнаю. Мама теж зрозуміє. Коли дізнається, що стане бабусею, її серце розтане.
У той момент Роман і справді вірив у свої слова. Увечері він повернувся додому окрилений. Навіть батько відразу помітив зміни.
– Що це ти світишся, як нова копійка? – усміхнувся чоловік.
Роман глибоко вдихнув:
– Тату... Мамо... У мене для вас новина.
Алла Кирилівна насторожено підняла голову:
– Яка ще новина?
– Оленка вагітна.
Запала тиша. Здавалося, навіть годинник на стіні припинив цокати. Батько озвався першим:
– Тобто... я стану дідом? – на його обличчі з’явилася широка усмішка.
Але Алла Кирилівна сиділа нерухомо.
– Що ти сказав?
– У нас з Оленкою буде дитина, мамо.
Її обличчя повільно зблідло.
– Ні... Але ж ти обіцяв!
– Мамо... Це сталось ще до того. І воно вже сталось!
– Ні! Цього не може бути! – Алла Кирілівна різко підвелася зі стільця.
– Ти зруйнував своє життя! Ти зруйнував моє життя!
– Навпаки, мамо. Я кохаю Оленку. Ми одружимося. Ти станеш бабусею моїй дитині.
– Одружишся?! – жінка схопилася за груди. – Після всього, що я для тебе зробила?!
– Мамо, досить. Я вже дорослий.
– Ні! Ти нічого не розумієш! – у її голосі було стільки відчаю, що Роман на мить розгубився. – Олена навмисно це зробила! Вона хоче прив’язати тебе до себе дитиною! Вона, та доярка, готова на все, аби лишень вибратись зі свого корівника…
– Не смій так говорити про Оленку! – вперше в житті син підвищив голос на матір.
Алла Кирилівна здригнулася. Наступної миті їй стало зле. Жінка почала важко дихати, притискаючи руку до серця. Батько кинувся до телефона викликати швидку. А Роман стояв посеред кімнати й відчував, як його щойно народжене щастя розсипається на шматки.
У лікарні мати декілька днів майже не розмовляла із сином. Лише лежала бліда, із заплющеними очима. Побачивши Романа біля ліжка, вона тихо прошепотіла:
– Якщо ти підеш до неї, я цього не переживу.
Ці слова боляче різали душу. Роман сидів поруч із ліжком недужої до пізньої ночі, стискаючи свою голову руками. Перед очима в нього стояла усміхнена Оленка, яка мріяла про їхню дитину. А поряд лежала мати, яка все життя жила лише ним.
І вперше Роман відчув, що опинився між двома людьми, яких любив найбільше. Та біда була в тому, що врятувати одну з них він міг, лише зрадивши іншу. І підсвідомо вже відчував, хто це буде.
***
Дорога додому здалася Оленці безкінечною. Автобус підстрибував на вибоїнах, за вікном миготіли поля, села, посадки, а дівчина дивилася в одну точку і майже нічого не бачила. У голові постійно звучали слова Романа: «Потрібно трохи почекати... Я все владнаю...».
Колись вони дарували надію. Тепер лише боліли. Оленка притискала долоню до живота, ніби намагалася захистити найдорожче, що мала. Батьки зраділи поверненню доньки, сестри навперебій розповідали новини. Оленка усміхалася, допомагала в господарстві, але щоночі тихо плакала в подушку. Дівчина чекала листа від Романа. Дзвінка. Будь-якої звістки. Та минав день за днем, а звістки від коханого все не було…
Щоранку Олена прокидалася ще до світанку. Працювала на городі, поралася біля худоби, носила воду, допомагала матері в господарстві. Навмисно не давала собі відпочинку. Коли тіло втомлювалося до знемоги, душа боліла трохи менше. Увечері, залишаючись сама, дівчина тихенько розмовляла зі своєю ще не народженою дитиною. Розповідала їй про батька. Про те, яким добрим він був. Як мріяв про сім’ю. Як радів, дізнавшись про неї. І щоразу переконувала себе, що Роман неодмінно повернеться.
Одного спекотного дня Оленка працювала в саду. Старенька яблуня відкидала невелику тінь, але навіть вона не рятувала від задухи. Раптом живіт пронизав гострий біль. Оленка сперлася рукою об стовбур дерева і заплющила очі. «Це мине», – подумала дівчина. Але біль повернувся знову. Сильніший. Потім іще. Ноги почали підкошуватися. Вона повільно опустилася на землю. Страх накрив Оленку хвилею. Дівчина зрозуміла: сталося щось страшне. Крізь сльози вона дивилася на синє небо, на гілки яблуні над головою і благала лише про одне – щоб її дитина вижила. Та біль ставав нестерпним. Почувши крик, до саду прибігла мати. За нею – батько і сестри. Бліда Оленка лежала на траві, на траві, що почервоніла від крові. Отак правда вирвалася назовні. Правда, яку дівчина так довго приховувала. Мати, стоячи навколішки поруч із донькою, плакала разом із нею. А Оленка відчувала лише порожнечу. Наче разом із дитиною з неї вирвали частину серця. Пізніше, лежачи в ліжку, дівчина годинами дивилася в стелю. Не хотіла ні їсти, ні розмовляти. Іноді лише стискала ковдру і беззвучно плакала. У її пам’яті знову і знову зринав той день у сквері, коли Роман, щасливий, цілував її і говорив, що вони стануть сім’єю. Тепер від тієї мрії не залишилося нічого. Був тільки біль. І гірке усвідомлення того, що її дитина так ніколи й не побачить цього світу.
***
Після втрати дитини Оленка вже не могла залишатися в місті, де все нагадувало їй про зруйновані мрії. Дівчина перевелася на заочне відділення й остаточно повернулася додому. Там, серед безкраїх полів і знайомих з дитинства стежок, намагалася навчитися жити заново. Романа вона більше не бачила. Невдовзі після тих подій він поїхав навчатися за кордон. Про це подбала турботлива матуся. Дізнавшись, що страшна для неї перспектива стати бабусею залишилася десь там, під старою яблунею на сільському подвір’ї, вона вирішила остаточно вирвати свого Ромасика «з пазурів темної селянки». Хлопець скорився бажанням матері. Оленка була в селі, далеко, а мати – тут, поруч, вмовляла, хапалась за серце. З Романа було досить сварок та трагедій. Він хотів лише одного – святого спокою.
Та втекти від спогадів виявилося значно важче, ніж змінити країну. Минали роки. Роман будував кар’єру. Багато працював. Досягав успіхів. Колеги захоплювалися його наполегливістю, керівництво цінувало Романів професіоналізм. Але коли ввечері чоловік повертався до порожньої квартири, всі досягнення втрачали свій блиск. У житті молодого чоловіка були знайомства, симпатії, навіть спроби побудувати стосунки, та жодна жінка так і не змогла зайняти місце в його серці. Іноді серед робочого дня Роман раптом згадував Оленчин сміх. Іноді бачив дівчину з довгою косою і на мить завмирав. А іноді прокидався серед ночі з думкою про дитину, якої так ніколи й не побачив. З роками ці спогади не слабшали. Навпаки. Ставало лише болючіше від усвідомлення того, що він сам дозволив зруйнувати власне щастя.
***
Літак приземлився на летовищі рано-вранці. Та замість відпочинку після довгого перельоту Роман сів за кермо й вирушив до села, де мешкала родина Оленки. До кінця не усвідомлював, навіщо це робить, але відчував, що мусить. Коли впізнав старі дерев’яні ворота обійстя, серце закалатало так, ніби Роман знову став студентом. Довго стояв біля хвіртки. Ніяк не наважувався зайти. Думав про те, що скаже Оленці. Проситиме в неї пробачення? Скаже, що весь цей час пам’ятав її? Розповість, що так і не зміг нікого покохати, крім неї? Та чи потрібне все це Оленці зараз, через стільки років? Чи, можливо, він знову порушить її спокій?
Раптом за спиною почувся жіночий голос:
– Ви когось шукаєте?
Роман озирнувся. Перед ним стояла літня жінка. Лише за декілька секунд Роман упізнав Оленчину матір. Перед нею був солідний, гарно одягнений чоловік, у якому важко було впізнати того розгубленого хлопця, який колись розбив серце її доньці.
– Я хотів би дізнатися, як живе Олена.
Жінка уважно подивилася на нього. І щось у її погляді змінилося. Наче серце підказало їй більше, ніж слова. Жінка важко зітхнула:
– А… Оленка давно заміжня.
Ці слова боляче зачепили Романа. Але він мовчав.
– Чоловік у неї чудовий. Живуть добре.
Роман ковтнув клубок у горлі:
– А діти?
Жінка опустила очі:
– Немає дітей, – і додала: – Після того випадку, після втрати синочка ще в студентські роки, Бог більше не подарував Олені такого щастя.
Увечері Роман довго сидів у своїй квартирі біля вікна. За склом сяяли вогні великого міста. А він бачив Оленку, її усмішку. Її очі, що світились щастям, коли вона повідомляла, що стане матір’ю. І чоловік раптом усвідомив: разом із тією дитиною, з їхнім ненародженим сином Оленка втратила свою найбільшу мрію. Мрію про родину, де лунатиме дитячий сміх.
А Роман? Так, він збудував чудову кар’єру, об’їздив пів світу. Виправдав усі материні сподівання, і вона мала всі підстави пишатись ним. Але чомусь сьогодні все це здавалось не вартим навіть ламаного шеляга. Роман, звісно, міг звинувачувати у всьому матір, однак чудово усвідомлював, що насправді найбільше був винен він сам. Ромасик… Мамин синочок…
Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
15
Життєві історії
