НЕВИМОВНО ПОТРІБЕН

– Олено, я вже бачила таких індиків самовпевнених! Я від його заяв не залишу й сліду. І результати психотерапії будуть мені в тому дуже помічні. А ще ваше походження. Українцями нині захоплюються, вас жаліють, приймають та хочуть вам допомогти. Це все і використаємо! Не турбуйся, дорогенька! Подбай про дитину!

Ця розмова була в середу. Соня трохи заспокоїлась і майже безтурботно ходила до школи. Бо знала, що цілих два тижні її звідти забиратимуть мама або дідусь.

Попереду вихідні, їхні особисті вихідні. Олена напланувала розваги для доньки, щоб хоч трохи відвернути увагу від цього жаху. Але саму жінку гризли сумніви та нерозуміння.

«Як вона стільки років прожила з Даміаном? Чому він не хоче потурбуватись про свою доньку? Невже не зрозуміло, що з Оленою дитині буде краще? Чому дитина повинна спілкуватися ще з чужою жінкою та її дитиною, коли після розлучення не минуло й року? Та що ж він за козел такий?!»

Вона ніколи не хотіла його обманювати, не хотіла образити чи знищити. Просто була чесною з ним. Цінувала те, що в них було останні п’ятнадцять років. Але ж цього вже немає. Єдине, що їх поєднувало останні декілька років, – це донька. Більше нічого.

Боже, як же їй самотньо! Як же їй потрібен хтось поруч! Той, хто її зрозуміє. Хто скаже, як не здуріти від усіх цих судів, від очікування, яке руйнує тебе, позбавляє здорового глузду.

Вона не все може розповісти батькам. Вони й так засмучені війною, налякані новими правилами життя за кордоном. Їм багато до чого треба звикнути після переїзду. Та й мама не дуже зрозуміла причину її розлучення. А от тато підтримав. Даміан йому завжди здавався чужим, негідним доньки.

Вібрація мобільного обірвала тривожні роздуми. Повідомлення від Сашка:

«Привіт, Оленко! Як справи на чужині? Чому забула давнього дружбана? Невже все так добре? Маю надію, Дем’ян пробачить, що пишу його дружині так пізно. В мене на те є право шкільного товариша…». І море веселих смайликів та обіймів. Ім’я Даміана спеціально переінакшене на український лад. Бо Саня ніколи не розумів, що Олена знайшла в цьому німцеві.

Якби ж він знав, що чуття вкотре його не підвело. І чому Олена не мала такого чуття? Можливо, і оцих трагедій вда­лось би уникнути.

Вона витерла паперовою хустинкою очі, тихенько висякала ніс. І почала друкувати Сашкові повідомлення:

«Привіт, друже! Справи мої бували й краще. На Дем’яна можеш не зважати. Його немає поряд. Дуже хотіла почути тебе, але справи й будні закрутили. Вибач, дорогенький, за мовчання!».

І купа смайликів навзаєм. Одразу натисла «відправити».

У відповідь від нього дзвінок. Сашко ніколи не любив листуватися. Перевагу завжди надавав розмовам, і краще наживо. Просто він людина, яка розговорить будь-кого.

– Привіт, мала! Маю надію, що не завадив. Але ж сама написала на Дем’яна не зважати. От я й насмілився потурбувати, – зареготав у слухавку.

– Все добре, Саню! Навіть не уявляєш, наскільки ти вчасно. І я дуже рада тебе чути! – мовила Олена тихо, шморгнувши носом.

– Оленко, чуєш… Щось сталося? Не впізнаю тебе, подруго. Із Сонькою все добре? Ти прихворіла чи… Плакала?

Мить Олена себе стримувала, мовчки ковтала сльози. Але потім її наче прорвало. Не могла вона брехати цьому чоловікові. Дуже багато всього їх пов’язувало.

Тож перемкнулись на відеозв’язок і розмовляли десь із годину. Більше говорила вона. А Сашко лише вставляв заспокійливі коментарі для неї та лайливі короткі фрази на честь Даміана.

– Мала, ну не тужи ти так сильно! Розумію, що важко… Складно розривати стосунки, навіть коли ти цього дуже хочеш…

– Саню, я ніколи не очікувала, що він стане таким козлом, коли дійде до питань батьківства. Даміан же був чудовим батьком! Це ж його єдина донька! – скрушно мовила Олена.

– Ну Оленко, ти його кинула! Даміан злий на тебе і хоче помститися. Козел, словом! Але, мала, знай одне! Твоя сила – в спокої! Подбай про Соню, заспокойся сама і заспокой дитину. Ваша адвокатка все правильно каже. До речі, якщо буде потрібна допомога, можливо, фінансова, кажи, не вагайся! Суди – це нині дорого…

– З фінансами поки добре. Я перекладаю для українських видавництв, ще й роботу тут знайшла у книгарні на пів дня. Мені конче була потрібна офіційна робота, Саню. Щоб суд бачив, що я сумлінна громадянка. І як же я рада тебе чути! Дякую, що телефонуєш і кажеш усе це! Дякую за підтримку, друже! Насправді наче все не так і погано. Але я дуже хочу додому! Забембала мене вже ця Європа з її правилами!

– Сонце, у нас тепер гучно майже щодня… Поки не час. Але я постараюся привезти тобі на декілька днів частинку України у своїй скромній особі. Поки все узгоджують, а десь за три тижні поїду в Мюнхен автівки для хлопців на фронт забирати. І до тебе заскочу.

Олена не могла натішитись. Це ж треба. Саня приїде в гості. Наче свято серед буднів.

Правду кажучи, за стільки років життя в Німеччині Олена так і не змогла знайти тут справжніх друзів. Були в неї сусідки з попередньої квартири, з якими водили разом дітей у школу й на гуртки, дружини друзів Даміана, з якими проводили інколи свята й вихідні. Але такої людини, якій можна виплакатись, довіритись і не переживати, чи доречно це, вона, на жаль, тут не мала. Емоційно завжди була пов’язана з Україною і тепер розуміла це більше, ніж будь-коли.

***

Дні минали один за одним. Олена намагалася бути спокійною та впевненою в собі. Нова робота приносила їй неабияке задоволення. І власниця книгарні, де працювала жінка, була дуже приємною та говіркою. Тож вони частенько кавували разом в обідні години й обговорювали книжки та заходи в книгарні. В особі Сабіни Олена неочікувано знайшла приятельку, яка її підтримувала добрими словами. І це було так вчасно й доречно.

А ще частенько телефонував Сашко. Тепер їхнє спілкування нагадувало ті давні роки, коли не було отих ніякових пауз та невиказаних думок. Олена ставала більш відкритою цьому світу. І їй це дуже подобалося.

Вона тільки зараз, у розмовах з другом, почала розуміти багато чого про своє подружнє життя. Олена ще з юнацьких років писала вірші й навіть опублікувала декілька в газеті, коли ще жила вдома. А потім з’явилася ця нагода повчитися в університеті Берліна і їй зустрівся Даміан.

Олена не писала нічого вже понад п’ятнадцять років, лише перекладала чужі твори. Жінка ніколи не давала чоловікові почитати своїх віршів.

Не зрозуміє! Не відчує! Менталітет не той…

Як же добре, що вона вирішила піти від нього! Не могло це тривати далі.

Олені дуже часто впродовж цих тижнів снилося одне і те саме.

Червень. Спека. В повітрі літає пух тополь і нещадно лоскоче обличчя та ніс усім перехожим. Сонячні промені яскраво виблискують і відбиваються мільйонами сонячних зайчиків від нерівної поверхні штучного водоймища біля будинку культури.

Фонтан, який складається з трьох резервуарів, що розміщені на різній висоті та створюють враження, що це невеличкий водоспад. Вода ніжно шурхотить і створює приємний прохолодний бриз. Сам фонтан неглибокий. У спеку завжди виникає бажання присісти на його гранітний парапет і занурити босі, щойно звільнені від взуття ноги у прохолодну водичку.

У цьому сні Олені знову шістнадцять. Вони з друзями тоді часто втікали з двору на фонтан, їли тут морозиво, зануривши ноги у воду, теревенили і просто дуріли.

Водичка приємно лоскоче ноги прохолодою, сонечко гріє обличчя, у бризках фонтана вона бачить веселку. Схоплюється на ноги і хоче пройтись біля парапету по нерівному, вкритому зеленою тванню дну фонтана. Але Олена не очікувала, що те дно виявиться настільки слизьким. Мить дівчина маневрує на непевній поверхні та вже передчуває своє неминуче падіння у воду. Вона сміється від ніяковості моменту.

«Ото дурепа! Не сиділось же на сонечку!» – дівчина вичитує себе подумки.

Аж раптом міцна рука хапає її за талію, а друга бере під лікоть та дарує таку потрібну саме цієї миті опору. Сашко завжди поруч. Її однокласник, сусід за партою і рідна душа.

– Мала, купання у фонтані сьогодні в планах немає! – безтурботно регоче він.

– Сашку, тримай мене, дуже слизько! Я теж не хочу тут пірнати! – відповідає Оленка, сміючись.

– Оленко, тримаю міцно, завжди…

Щоразу після цього сну сорокарічна Олена прокидалася з усмішкою до своїх спогадів, до себе юної, до свого друга. Підтримка, виявляється, це ніби червона стрічка, що тягнеться тобі назустріч крізь кілометри й роки.

***

Початок березня. Весняне сонечко заливає малолюдний, сонний перон маленького німецького міста. Тендітна й красива жінка в пальті кольору хвиль походжає пероном, вдивляється в далечінь. Русявим волоссям грається вітер, з її обличчя не сходить чарівна усмішка, думки полохливо снують між планами на майбутнє та далекими щасливими спогадами.

І ось на горизонті показався очікуваний потяг. Ніякого хвилювання, лише нетерпляче чекання бажаної зустрічі. Ось двері вагонів відчиняються. Він одним з перших з’являється на пероні.

Як завжди, мужній, чарівний та трохи зухвалий Сашко. Все така ж, як у юності, щира усмішка, ямочки на щоках, пустотливий блиск очей. І лиш скроні грають сріблом на сонці. Сашко помічає жінку в пальті кольору хвиль, і усмішка стає ще теплішою, а погляд більше не блукає пероном, стежить лише за нею.

А потім радісні вигуки та міцні обійми. Вони не бачились якихось п’ять років. Наче багато, але це й нічого для людей, знайомих усе свідоме життя.

Олена бере його під руку, усміхається, мружиться на весняному сонці. А Саня, як завжди, теревенить без упину, ділиться враженнями від подорожі. А потім замовкає на мить, дивиться на неї хитрим, оцінювальним поглядом:

– Оленочко, розлучення пішло тобі на користь. Маєш просто чудесний вигляд!

– Дякую, дорогенький! Ти теж не дуже постарів, – сміється Олена.

Вони вдвох крокують залитою сонцем вулицею маленького міста в самому серці Європи. І ніби немає тих років, проведених нарізно. Не стихають їхні голоси. А навколо співають птахи, у повітрі пахне весною.