МІЙ ЗОЛОТИЙ ДІДУСЬ

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

У моєї колежанки був найкращий у світі дідусь. Мама розказувала, що мій дідусь також був чудовою людиною, але ми розминулися в часі: він помер за кілька років до мого народження. Тому ви чудово розумієте, як мені бракувало такого золотого дідуся і чому я так любила того чужого, наче рідного.

Дитинство колежанки закінчилось у неповних чотирнадцять: того року її золотий дідусь помер, проживши на світі не мало й не багато – 85 років. Понад усе бідкалась її мама, менша дідусева донька, яка розпачала, що «татко міг би ще пожити». Авжеж, міг би, якби вона допомагала йому і не вдавала із себе світської пані.

Провести дідуся Йосипа прийшли родичі, сусіди, його колишні колеги – всі вони любили й поважали його. Бо Йосип і справді був золотий та людяний, яких тепер вдень зі свічкою не знайти. Правдивий інтелігент, з усіма привітний і тактовний, вирозумілий і добрий. Саме такий, яким і повинен бути добре вихований чоловік.

Ми були малі, часто бавились у колежанки вдома, розкидали іграшки і ховалися в шафі. Словом, влаштовували такий гармидер, що моя мама вже вигнала б нас надвір. А дідусь Йосип жодного разу не крикнув, не дорікнув, не принизив. Зітхав, просив прибрати, а сам завжди мав цілу гору роботи. Тільки одного разу дідусь чи то прикрикнув на нас, чи з переляку підвищив голос – коли ми увірвались в іншу кімнату, а він саме переодягався і стояв у самих кальсонах… та й то було тільки один раз, один-однісінький!

Дідусь Йосип уже давно був на пенсії, адже його менша донька вийшла заміж доволі пізно – у тридцять. Народила спочатку мою колежанку, а тоді другу доньку і того наймолодшого шибеника, якого дідусь любив найбільше. Зі своїм чоловіком, а колежанчиним татом, вона прожила не так і багато – раптом сім років. Не витримав зять постійних напучувань і дорікань, був простий роботяга і прагнув, аби жінка була в хаті господинею. Не варто його звинувачувати, адже той їхній шлюб був фіктивним, з ініціативи дідуся Йосипа. Бачив дідусь, що залишиться його безпорадна донька сама, пропаде, тож нехай хоч якусь дитинку народить, бодай для себе. А так сталось, що аж трьох встигла. Ну але народити – то половина справи. Ще ж і виховати треба, і на ноги поставити!

Любив дідусько своїх внуків, як тих пташенят, всюди ходив з ними гуляти, годував, одягав, купав їх – найбільше ними тішився. І мене завжди брав разом із ними, не робив різниці між нами. Моя мама захоплювалася паном Йосипом! А той на свою доньку не дуже то й зважав, бо вона отак замість того, аби випрати чи зварити, або в кіно йшла, або до сусідки… вже нічого їй не казав. Усе зносив мовчки і терпляче.

Довелося дідусеві Йосипу все робити самому, опановувати суто жіночі справи – від приготування кашок-малашок до церування дитячих колготок. І жодного разу не скаржився, жодного! Бувало, про щось радився з моєю мамою і ставив мою маму за приклад своїй доньці, але це не давало жодного ефекту. Моя мама, навпаки, як запряглась у родинного воза, так його і тягнула все життя! А його нетямуща донька як була загулюканою, такою і залишилась. Фактично він її також «бавив», незважаючи на трьох онуків, яких любив понад усе. І своїх трьох, і мене – постійну їхню причепу.

І от дідусь таки помер, проживши на цьому світі довгих і непростих 85 років. Моя колежанка стояла на диво мовчазна, час від часу спостерігаючи за людьми, які приходили з квітами та співчуттям. Її менша сестра чемно трималась біля мами, а братик мало що розумів – стояв біля колежанки і нудився. Тільки одного разу запитав, чому дідусь помер і коли він повернеться.

– Дідусь уже не повернеться, Степанку, – якось так просто і твердо сказала тоді моя колежанка.

– А чому? Як же ми без нього тепер будемо жити? – так майже по-дорослому зауважив братик.

– А так… тепер ми все робитимемо самі, – багатозначно пояснила колежанка.

Організацію похорону та всі ті неприємні турботи взяла на себе тітка моєї колежанки, яка була зовсім не така, як її сестра, колежанчина мати. Тітка працювала керівницею, вміла всьому дати лад. Вона розпоряджалась усім, не довіряючи такої справи своїй сестрі-нетіпасі. Навіть довелося неприємно перемовитись зі священником, якому після парастасу дали певну суму грошей. Священник потеребив у руках купюри і якось так іронічно сказав:

– Невже ваш покійник так мало для вас значив? – маючи на увазі, що заплатили не так, як він сподівався.

– Отче, дякуємо вам за відправу. Часи такі – хто скільки може, стільки й дає…

Ми, дітиська, у це не втручались. Але все чули і були здивовані. Адже священника запросили не з мацковскаго патріархату, де прейскурант висить на дверях… Та й не на вінчання запросили, не на свято, а таки на те, аби провести дорогу і шановану людину на вічний спокій…

Із цвинтаря нас і родичів відвезли автобусом. У салоні всі згадували дідуся Йосипа, ділились новинами – дехто і справді давно не бачив родичів. А нам тоді якось так стало навіть смішно: ми згадували, як висока тітка з капелюсі відганяла муху на цвинтарі, як опецькуватий дядько з великою сумкою радив поламати живі квіти, аби їх не вкрали і потім не продали на базарі. Можливо, саме так ми тоді знімали стрес і позбавлялися суму, який накотився на нас за ці кілька днів.

Те, що дідуся Йосипа більше немає і не буде, колежанка відчула дуже скоро –...

Дякуємо за вашу передплату онлайн!