АВТОСТОПОМ ВІД БОЛЮ

Олександр легенько плеснув її по плечу й відразу забрав руку.

– Вибач, забув, що ти не любиш, коли тебе торкаю­ть­ся. Звісно, я оплачу рахунок. Це ж через мене ти в біді.

– Не варто… Я сам можу.

– Облиш.

***

Двох вільних номерів у мотелі не знайшлося, і випадковим знайомим довелося розміститися в одній кімнаті. Дівчина почувалася незручно, але виходу не мала. Ресторан мотелю зачинили через карантин, тож Олександр замовив їжу в номер.

– Пригощайся, – відкоркував пляшку з пивом. – Нам треба зняти стрес після ДТП. Я зазвичай не вживаю, але сьогодні можна. На секунду подумав, що все, кінець.

– А я не проти, щоб кінець. Швидко та безболісно, – Карина смикнулася, розуміючи, що вкотре видала себе.

– Заспокойся, я здогадався, що ти дівчина. Не бійся, я не маніяк і чіплятися до тебе не стану. В мене дружина вдома та діти. І звертайся на «ти», бо почуваюся пенсіонером.

– Покажіть, тобто покажи фото.

Олександр дістав телефон та простягнув його дівчині. Зі світлини всміхалася жінка з немовлям на руках. Поруч стояла дівчинка в рожевій сукеночці.

– Вони милі, вам пощастило.

– Так. А чому ти маскуєшся під парубка? Заради безпечного автостопу?

– Ні, я завжди маю такий вигляд. Люблю зручний одяг, – Карина поправила своє коротко обстрижене волосся. Їй раптом захотілося стати хоч трошечки схожою на дівчину. В глибині душі Карина позаздрила жінці з фото. – Я Карина, до речі.

 – Вечір довгий. Я ще не хочу спати, – Олександр присунув до неї солоні горішки, – розповідай.

– Що саме?

– Чому хотіла, щоб кінець?

– Я не певна, що воно вам, тобто тобі треба.

– Я вірю в долю. Якщо ми зустрілися на цій дорозі й разом пережили таку пригоду, то це не дарма. Ти кажеш, що втікаєш. Але від кого чи чого? Ти не маєш грошей і не впевнена в тому, що тобі треба туди, куди їдеш. Утім, вперто прямуєш. А ще очі. В тебе дивний погляд, як у… – Олександр спинився, добираючи слова, – у Бембі… Мені продовжувати? – він помітив, що дівчина напружилася. – Ми зустрілися випадково і розійдемося вранці, тож можеш вилити мені душу, гріх не скористатися з такої нагоди, – Олександр усміхнувся, і в кутиках його очей розбіглися промінчики зморщок. Його погляд та голос володіли дивною магією. Вони ніби обіймали та ніжно огортали пуховою ковдрою. Карина не могла чинити супротив. Вона задовго тримала все в собі.

– У мене рак молочної залози, – опустила очі та почервоніла. – Я пішла в тату-салон, хотіла набити один цікавий малюнок. Коли майстер наносив контур, намацав ущільнення, тож я зробила УЗД. Лікар сказав, що, ймовірно, це онкологія. Тож я пішла з роботи, на мене там сильно образилися і не заплатили, але це пусте… Я вирішила здійснити давню мрію – поїхати автостопом світ за очі.

– Зачекай. Тобто ти не зробила біопсії, КТ? Просто взяла та поїхала?

– Я й так знаю, що незабаром помру. Я завжди це знала. Моя мама помирала від раку. Довго, тяжко, страшно. Ти не уявляєш, як вона кричала. Я ховалася, затуляла вуха, але все одно чула цей крик. І тепер моя черга. Але я не можу бути в ліжку. Хочу встигнути ковтнути повітря, щось побачити, відчути, крім страху… – очі дівчини блищали, щоки почервоніли.

– Я не збираюся тебе ні в чому переконувати, мені зрозумілий твій вибір, – у цей момент Карині стало образливо, що Олександр так просто прийняв її позицію, не спробував сказати, що так не варто робити, що треба обстежитися, боротися. Карина розуміла, якби він сказав ті дорослі слова, то вона б іще з більшою впевненістю почала відстоювати власну позицію. А від його згоди весь запал згаснув.

– Дякую, – мовила тихо.

– Розкажеш ще щось про себе?

– Давайте по черзі. Тепер ви, тобто ти?

Олександр відставив пляшку з пивом і пильно подивився в сірі очі Карини. Він почав не відразу. Спершу збирав докупи думки. Ця дивна дівчина зацікавила його та розбурхала в ньому незрозумілі почуття. Вона здавалася по-дитячому беззахисною. Низенька, худа, у чорному балахоні та джинсах, нагадувала хлопчика-підлітка, і першим його поривом було допомогти Карині. Якось розв’язати її проблему. До того ж Олександр почувався винним, що хоч і ненавмисне, але втягнув її в історію з ДТП.

– Я теж втікаю. Тільки не від хвороби, а від дружини. Ми посварилися. Не подумай, я кохаю її, але вона постійно мене ревнує. Колись, за студентських років, я, як би це сказати, дружив з багатьма дівчатами. І хоча ми давно разом, їй часом здається, що я зраджую. Вчора до мене приходила пацієнтка, екзальтована особа…

– О, то ти лікар?

– Психіатр. Тільки не лякайся. От так завжди. Варто сказати про свою професію – і люди відразу змінюють до мене ставлення. Я такий, як усі. Виписую рецепти на пігулки тим, хто їх потребує, заповнюю картки… І я не ставлю діагнозів кожному зустрічному, тож не напружуйся… Але я розповідав, а ти перебила…

– Вибач, – вона надпила з пляшки. Поруч із цим незнайомим чоловіком Карина почувалася впевнено та захищено. «Недарма його дружина ревнує. Є в ньому щось надзвичайно привабливе, з ним хочеться бути поруч…» – Карина здивувалася власним думкам. За двадцять з гаком років вона жодного разу не мала близькості з чоловіком, навіть не цілувалася, а тепер така пригода, ще й раптовий потяг до одруженого чоловіка.

– Так-от пацієнтка. Їй здається, що вона закохана в мене. Насправді в неї психічний розлад та втрата зв’язку з реальністю, але треба ж такому статися, що, коли я проводжав її до дверей, вона вирішила мене обійняти та поцілувати на прощання? І, як навмисно, моя дружина завітала на чай. Вона часом заходить в офіс. Ну, ти розумієш, що вона подумала. А далі ми почали з’ясовувати стосунки, і я не витримав, розізлився, сів у машину та поїхав на південь.

– Вітаю в рядах утікачів, – дівчина підняла пляшку. Олександр повторив її жест, і вони легенько цокнулися. – Твої проблеми все ж лайтовіші за мої.

– Мабуть. Але цей конфлікт у нас постійно. І це мене душить. Не те щоб мені інші жінки не подобалися, але я не зраджую її.

«А шкода», – промайнуло в думках Карини, і вона знову почервоніла.

– Знаєш, я думаю, що зі мною сталося те, що мало статися. Коли матір захворіла, я багато прочитала про рак: симптоми, причини, різновиди. Що більше я споживала інформації, то зрозуміліше ставало, що на мене чекає те саме. Її не лікували. Ми не мали грошей на хімію. Бабуся тільки хрестилася і повторювала: «На все Божа воля». А батько ховався. Я знала, що він ходить плакати на сінник. Коли мама вже зовсім висохла й лише тихо стогнала від болю, що розривав її зсередини, я молилася. Ні, не про зцілення, а щоб швидше вона пішла. Думала, коли все скінчиться, ми знову будемо жити нормально.

– Візьми, – Олександр простягнув серветку, і дівчина витерла очі.

– Поки бабуся не померла, я не вважала нашу родину щасливою. Батько часто приходив з роботи напідпитку, мати сварилася. В селі більшість людей так жила. Але коли сталася біда, раптово з’явилося розуміння, що ті сварки та негаразди – лише маленькі хмарки на небі, порівняно з бурею, яка до нас завітала. Хоча б ти. Посварився з дружиною. Примотай скотчем дзеркало та їдь до неї. Поки є час стати щасливим, – Карина розридалась. Більше не приховувала сліз. Вони лилися ріками з накопиченого болю, який дівчина носила в собі багато років.

Олександр розгубився перед її горем. Йому стало соромно, що він повівся як хлопчисько та втік від дружини. Олександр підвівся й обійняв Карину. Вона уткнулася обличчям в його груди й плакала гірко та неспинно.

Олександр не ворушився. Карина відчувала його запах, гладку тканину дорогої сорочки, стукіт серця. Поступово заспокоїлася, відсторонилася та повернулася на своє місце. Запхнула руку в пакетик з горішками, але нічого там не знайшла. Тоді облизала сіль з пальців і надпила пива. Карині все здавалося сном: цей вечір, мотель при дорозі, незнайомий чоловік. Карина не звикла до спиртного, тож почувалася сп’янілою. Тепер вона хотіла говорити:

– Після смерті мами нічого не налагодилося. Батько постійно пив. Я ходила до школи, але припинила рости. Це прозвучить дивно, та я бачила, як мої однокласниці поступово перетворюються на жінок. З плином часу в кожної з’являвся кавалер, і лишень я ніби зависла на позначці тринадцять років. У якийсь момент одна з дівчат помітила, яка я нескладна, і сказала вголос: «У нашої Карини груди менші, ніж у Василя». І всі сміялися, а я хотіла провалитися крізь землю. Це може здатися маячнею, але в мене з’явилося переконання, що без мами мені ніколи не стати дорослою жінкою…

Олександр та Карина ще довго говорили. Вона розповідала про свої печалі, про підліткові смутки й образи, а він згадував їхні з дружиною щасливі моменти. Тільки коли зовсім не залишилося сил, він запропонував Карині ліжко, а собі постелив на розкладному кріслі.

***

Карина прокинулася від сонячного світла, що прорвалося крізь шпарину в шторах та сліпило очі. Поступово згадувала події минулого вечора. Довкола панувала тиша, і Карина вирішила, що він поїхав. Ця думка засмутила її. Не могла чітко окреслити, чого очікувала, але його відсутність справила на неї гнітюче враження. Вона ковзнула поглядом по рештках учорашньої вечері та побачила записник.

Обгорнутий темною шкірою, він дисо­нував з порожніми пляшками, порваними пакетиками та крихтами на столі. Дів­чина взяла його до рук і розгорнула: записи, позначки, розклад. Типовий діловий щоденник. Вона прогорнула ще кілька сторінок і зрештою дісталася до останньої. Там майоріла учорашня дата та напис: «Сьогодення – матеріальне втілення минулих думок». Дівчина здригнулася. Від цієї думки їй стало тривожно, спина вкрилася холодними липкими краплинами поту, а в животі ніби утворилася льодова брила. Карина не відразу зреагувала на скрип дверей.

– Доброго ранку, сплюхо. В мене кава та пиріжки. Не боїшся зіпсувати фігуру? – Карина швидко згорнула записник. У номер, привітно всміхаючись, увійшов Олександр.

– Думала, ти поїхав і забув це, – простягнула записник.

– Не міг же я тебе тут покинути. Місцеві кулібіни вже прикріпили дзеркало. І я роздобув сніданок. Тож мерщій у душ і вирушаймо.

***

За дві години Олександр і Карина опинилися на узбережжі. Було вітряно. Море підіймало хвилі й з усієї сили викидало їх на берег. Вони рвалися вперед, а тоді втягувалися, загрібаючи дрібну гальку та змінюючи обриси берега.

Жирні білі мартини з пронизливим криком кружляли над мертвими медузами, що утворили нескінченну смугу рваного желе, перемішаного з ламінарією та сміттям.

Олександр і Карина деякий час сиділи на піджаку, який він розстелив просто на пляжі. Вони мовчки спостерігали за стихією, заглиблені у власні думки. Зрештою Карина підвелася.

– Я замерзла. Дякую тобі за море. Маю одне прохання перед тим, як ми повернемось до Києва.

– Кажи.

– Я, можливо, здамся нахабою, але, якщо тобі не гидко, ти можеш мене поцілувати? Тільки по-справжньому, будь ласка.

***

Минуло шість місяців. Карина стояла біля вікна й дивилася на затерту візитівку з обшарпаними куточками. Неслухняними пальцями набрала номер. Серце відбивало такт, підлаштовуючись під гудки. Один, два, три… Ніхто не бере слухавки. Відчула занепокоєння. «Добрий день. Це Олександр. Залиште ваше повідомлення…»

«Привіт. Я Карина, дівчина, яку ти підібрав дорогою в Одесу. Хотіла подякувати. Твій приятель, онколог, він суперовий. І в мене чудова новина: я здорова. Здорова! Ми встигли. Виявилось, що це перша стадія, усе вдалося виправити. Моє волосся тепер ще коротше, ніж було… якщо пам’ятаєш, але це не важливо. Я купила перуку. Приміряю роль блондинки. Хотіла сказати, що та фраза у твоєму щоденнику… Ти записав її після нашої розмови. Вона стала відправною точкою, – Карина розгладила долонею поділ сукні, мимоволі кинула погляд на свою праву руку, підмізинний палець якої прикрашала тоненька срібна каблучка, на секунду завагалася і додала: – Дякую тобі за все».