ПІД БОЖИМ ПЕРСТОМ

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Світанок кинув скупі сонячні промені на замерзлу, але ще незасніжену грудневу землю, і село, що невеличкими, але чепурними хатинами притули­лося до соснового лісу, почало прокидатися до праці. Баба Ганка вже не дуже дбає про господарку, бо спрацьовані руки ниють болем і ноги ледве йдуть. Але теж уже встала з ліжка, одягнулася і, взявши відро, пошкандибала до криниці.

– Ви, бабо, наче молодиця, прокидаєтеся з сонцем, – озвався жартом сусід Петро, витягуючи з колодязя відро з водою. Давайте свою посудину. Наповню її і занесу до самого порога, бо ви у нас поважна пані та ще й маєте в запічку оковиту. А я так змерз із самого ранку, може, наллєте для розігріву?

– Тобі, Петре, лиш би язиком потріпати. Ти ж не п’єш, а говориш, як той Іван, що навіть «добрий день» без сто грамів не скаже, – буркнула тітка Олена, що теж підійшла до криниці і була чимось не задоволена із самого рання.

– Не зв’язуйся, чоловіче, з тими силами, що тягнуть до пекла навіть словами, бо вони не дрімають, – тихо прожебоніла баба й пальцем посварила Петра. – Говори і думай про щось добре та світле. Тоді відчуватимеш присутність втіхи в душі. Он донька Василя Шкандиби, того, що живе на горбі, хоче йти в монастир, щоб служити Богові. То цим богоугодним кроком робить добро не лише для сім’ї, а й для всього села, бо колись мені казала мати, що коли хтось з односельців відрікається від світського життя і складає обітницю служіння Богові, то на ту місцевість сходить благодать небес.

– Мабуть, не відчуємо ми тої благодаті, бабо Ганко, бо кажуть, що батько не дозволяє Марусі пов’язати долю з монастирем. Та воно й не дивно. Надбав для своєї одиначки чимало, а хто на полі працюватиме, як вона піде в монастир – наймитам платити треба, – знову озвалася Олена.

– Та хіба він має право сперечатися з Божим покликанням? Ой, що ж то робиться на тому світі?! – видихнула тяжко бабуся і пішла за Петром, що ніс своє та її відра, по вінця наповнені водою.

А коли зимове сонце повернуло на захід, то поріг бабиної хати переступила заплакана Маруся.

– Щось трапилося, дитино? Чи, може, якась болячка мучить? Я зараз запарю траву, яка…

– Ні, бабусю, я не хвора, – перервала дівчина схвильовану стареньку. – А плачу тому, що батько не відпускає мене в монастир. А я дуже хочу там жити, молитися і працювати. Тому прийшла до вас по пораду, бо ви у селі набули слави мудрої жінки, то, може, скажете, як і чим переконати батька, що моє місце у храмовій тиші, а не на полі. Він щодня твердить, що я така, як усі дівчата, і мушу думати про заміжжя й не видумувати казна-що.

– Недобре чинить твій батько. Ходімо, порозмовляємо з ним, може, зрозуміє, що у кожного свій шлях і своє розуміння щастя, – мовила бабуся, одягаючи теп­лу фуфайку, бо мороз надвечір дужчав.

А тільки-но відчинили хвіртку на подвір’я, де Василь ремонтував віз, то відразу почули грізне:

– О, вже ходила скаржитися на мене? Це тобі не допоможе. Я тут господар і твій батько й нікому не дозволю…

– Ти, Василю, і справді господар добрий. Це всі знають, але долями навіть рідних людей не маєш права розпоряджатися, бо ти не Бог, – перервала його тверду мову сива Ганка. – Ходімо до хати, там поговоримо, бо сусіди ще подумають, що ми сваримося, а я зроду-віку ні з ким не сварилась, – закінчила усміхаючись і відчинила двері.

Про що була і як відбулася та розмова, не відомо, але вже за тиждень Маруся молилася у стінах святої обителі й щиро раділа, що мудра старенька таки переконала батька. Адже тут вона наче в райських садах і відчуває таку благодать, якої словами не описати. Кожна година, кожен день додавали світла, яке переливалося в молитовні пісні. І всяка праця спорилася. Адже черниці трудилися на примонастирському полі, у саду, на фермі, щоб забезпечувати себе харчуванням. Вона часто уявляла це поле й сад літньої пори і себе бджілкою-трудівницею серед ди­во-краси, яка тут чомусь була миліша серцю, ніж вдома.

Але коли весна кинула першу зелень, то у ворота монастиря постукав батько. І попросив ігуменю відпустити доньку, бо мати захворіла й потребує догляду. Адже вона в них єдина дитина, то мусить дбати про їхню старість. Маруся наче на крилах летіла до недужої неньки, сльозами вмивалася і щиро молилася. А коли переступила поріг рідної оселі й побачила маму, яка поралася біля кухні, то аж остовпіла й зрозуміла батькову хитрість, глянула на нього з докором.

– А як інакше притягнув би я тебе додому? – знічено проказав той. – Весна кличе в поле, а я і мама й справді уже не дуже спритні до праці, то мусиш нам допомагати.

– Ти наша опора і надія, доню, – озвалася мати, помішуючи щось у каструлі, та не сміючи глянути на доньку.

А тато додав:

– І рід наш тобі продовжувати, бо більше дітей у нас немає. Заміж вийдеш, землю успадкуєш, хата збудована добротно, то разом з чоловіком й діточками житимеш і радітимеш щасливим дням.

– Ні, мої рідненькі, тут я ніколи не відчую щастя, бо моє місце в монастирських стінах, – відповіла тихо, але твердо і сумно глянула на ікони, що зі стін дивилися на них.

Після короткої та неприємної розмови батько, грюкнувши дверима, вийшов надвір. А мати подала Марусі тарілку з теплою стравою і заспокійливо мовила:

– Ти, доню, не плач, бо все в Божих руках, а не в батькових намірах. Я тебе розумію, та не можу йти наперекір його бажанням, бо він господар, а я жінка. Але в одному він таки має слушність, одну тебе нам Бог послав, то хто догляне нашу старість, кухоль води подасть, як занедужаємо?

– Послухаюсь тебе, матусю, і здамся на Божу волю та буду молитися, щоб мрії мої здійснилися, бо, повір, там моє серце. І щоб такий мій вчинок був і мені, і вам на добро. Й чому тато мою долю хоче писати так, як бажає? – і пішла у свою світлицю, де майже нічого не змінилося, проте чомусь не втішало. І спалося вдома не так спокійно, яку монастирській келії. А зранку сіла на віз і поїхала з батьком в поле, що далеко за селом врунилося озиминою. Висмикувала із землі бур’яни, а в думках розмовляла з Господом про те, чим бриніли почуття. «Я кожною жилкою відчуваю, що тиша, спокій і молитва – іскра мого покликання, хоч і на землі люблю працювати. Але душею тягнуся до скарбів духовних, бо ти, Господи, зовеш мене до світла, яке наповняє серце радісним піднесенням. Ось ще трохи – і сонечко піде на спочинок, а я перевдягнуся й поспішу в Зарваницю, де твоя, Боже, ласка зійшла благодаттю цілющої води і духовним задоволенням, яке переливається у щирі молитви, у спокій на серці та душі».

А коли вже у зарваницьких святинях цілувала ікони та причащалася навіть повітрям над цим клаптиком землі, то думками далі розмовляти з Богом. «Яка велика і велична Твоя, Ісусе, слава, яка щира і щедра любов до нас грішних, якщо даруєш людям такі святі місця, де втіха душевна творить милість й доброту. Я б тут жила й молилася все життя, але мушу трудитися на батьківському полі, бо якщо не я, то хто йому допоможе. Звичайно, міг би найняти людей, бо не бідний, та, на жаль, скупий. І вважає, що має рацію, “бо якщо направо і наліво тринькати гроші, то діла не буде”, тільки й чую від нього, коли прошу підмоги. Я надіюся, Господи, що мої тихі мрії здійсняться, бо дуже хочу служити Тобі серцем, душею і працею рук та розуму.

Аж на ранок, переступила поріг оселі й, навіть не роздягнувшись, лягла ліжко, яке дбайливо розстелили мамині руки, бо ноги аж пекли втомою. Спала твердо і, мабуть, довго, адже прокинулася від батькових докорів:

– Ти, дівко, вночі бродиш невідомо де, а вдень вилежуєшся. Тобі лиш би кудись втекти з дому. А ми з матір’ю мусимо трудитися, щоб забезпечити твоє щасливе майбутнє. Вставай уже, поїдемо в поле.

– Я, тату, молилася у Зарваниці, а тоді пішки долала неблизький шлях додому. І ви це знате, – озвалася з жалем у голосі Маруся, бо батькові слова наче ножем штрикнули в груди.

– Та знаю, – проказав той уже лагідніше. – Але молитися можна і вдома. Чого так далеко йти щосуботи і мучитися понеділками втомою. Хіба неправду кажу? Ось вийдеш заміж, народиш дітей, то не ходитимеш щотижня до Зар­ваниці, – сказав, зачиняючи за собою двері.

«Боже, прости йому, бо не розуміє, що говорить», – попросила думками Всевишнього. А в полі працювала так, щоб задовольнити татові бажання. Дівчина дуже втомлювалася від такої перенапруги, але не жалілася, бо бачила, що батьки теж працюють у поті чола, а вечорами ще й худобу порають. Спати лягають пізно, а прокидаються, коли сонячні промені ледь-ледь визирають на світ. І тільки неділі присвячують духовно-тихому відпочинку. Мати, зготувавши сніданок, поспішає до церкви. Татові уже бракує сил, бо ноги часто болять, то до храму навідується лише у великі свята. Але в неділю, коли дозволяє погода, сідає на призьбу, а як ні, то на лаву в хаті й читає молитовник. Маруся ж майже щонеділі молиться в зарваницькій святиній почувається щасливою. Благає Божої ласки, щоб хоч на зимові місяці батько відпустив у мо­настир.

Та коли літньо-осінні роботи майже закінчилися, під час вечері батько, розповідаючи сільські новини, серед іншого згадав, що сусідка Ольга виходить заміж.

– А наша Маруся хіба не вродлива? Чи, може, бідна? Ні! Наша доня дуже гарна, працьовита і землі після нашої смерті буде мати більше, ніж Ольга. То вже пора шукати чоловіка, який би все цінував та любив Марусю.

– Тато знає, що говорить. Тобі вже ось-ось двадцятка стукне, – підтримала мати батькову мову.

– Але ж я не хочу виходити заміж. Я наречена Ісуса і бажаю присвятити своє життя Йому, – аж викрикнула дівчина.

– Знов за рибу гроші, – вдарив батько об поли руками. – Тільки й про себе думаєш. Підеш у монастир, а хто догляне нашу старість? Ми весь час працювали, як воли, щоб ти не бідувала і нас шанувала. А тепер все нажите й примножене тяжким трудом віддати чужим людям? Не буде цього! – майже викрикнув і вийшов з хати.

Ніч дівоча минула в гірких роздумах та сльозах. А на ранок почула:

– Якщо сама не вибереш нареченого, то зроблю це замість тебе.

Маруся тихо відповіла:

– Я іду на прощу. Повернуся, тоді… – недоговорила, бо пекучий спазм перехопив горло. Дорогою і у святинях молилася за розв’язанням проблеми, яка тремтіла в душі стражданням і болем.

– Господи, я не бажаю подружнього життя. І Ти це знаєш. То чому не маю права йти вибраним шляхом? Підкажи, Боже, вихід із цієї скрути.

Стояла навколішки і вмивалася сльозами. А день до вечора збігав, і прочани потрохи розходилися, а деякі готувалися до ночівлі.

– Вам потрібно трохи відпочити, бо і молитва має бути в міру, – почула тихе, як шелест листочків у саду. Оглянулася й побачила чоловіка в чорній рясі, який простягнув руку, щоб допомогти їй встати з колін. – Бачу, що тяжкі думи обпікають вашу голову. Може, сили духу додасть вам сповідь?..

І коли сивий священник вислухав тривоги дівочого серця, то мовив:

– Навіть не знаю, що вам порадити. Але життя наше таке непередбачуване, що невідомо чим втішить завтра. Тут тільки Божа ласка може скерувати та вивести на світлий шлях. Моліться і сонце радості зійде на вас.

За тиждень навідався до них хлопець із сусіднього села й попросився на роботу. Сказав зі сльозами на очах, що мати хворіє, а ліки дорогі. Батько хотів йому відмовити, бо мав жалюгідний вигляд.

– Який із тебе трудяга, якщо кульгаєш і одна рука коротша, – мовив сердито, виходячи зі стодоли, де молотив жито.

– Я, вуйку, силу маю. Ось дайте ціп, вила чи лопату, і я покажу, як працюю, – мовив стиха парубок і нерішуче взяв від батька ціп та почав молотити так вправно й жваво, що здивував тата і Марусю, яка вийшла з хати, щоб попросити батька не відмовляти бідоласі в заробітку. Та коли побачила працю хлопця і задоволення на батьковому обличчі, то зрозуміла, що й без її втручання все вийде на добре.

А за декілька тижнів, коли батьки уже відпочивали, а вона з Андрієм поралась біля худоби, почула:

– Ти, Марусю, дуже гарна, розумна і добра дівчина. Чого заміж не йдеш? Я хотів би такої дружини. Але куди мені до тебе… Ти ж донька багача, а я… я бідний та ще й каліка, – мовив сумно хлопець. – Я навіть не надіюся на одруження, бо яка дівчина покохає такого нещасного та ще й убогого? Та якось і без пари проживу, лиш би мати була здоровою, бо вона моя опора в усьому.

– Андрію, ти працьовитий і добрий і обов’язково знайдеш дівчину, яка зробить тебе щасливою, – відказала тихо Маруся, щиро співчуваючи хлопцеві. А вночі не спала і думала, що її доля не краща від Андрієвої, бо ой як тисне серце смутком. І раптом на гадку їй спала несподівана думка: «А якщо я поєднаю свою долю з Андрієвою?.. Моє придане дозволить стати йому на ноги, допомогти матері, яку він так любить та шанує. Руки в нього роботящі, серце добре – статку не спустить, а може, комусь ще й допоможемо. В монастир мене уже, мабуть, дорога не поведе, а так житиму собі спокійно. Адже, можливо, недаремно Господь наші шляхи перетнув. Щоправда, я його не кохаю і ніколи-ніколи не покохаю, бо моє серце сповнене іншою любов’ю, тож якщо погодить бути мені за брата, хоча й шлюбного, то це буде чудове рішення», – думала в нічній тиші.

А вранці батько знову запитував, чи вже вибрала собі нареченого, бо якщо ні, то вони з мамою уже мають на прикметі файного і небідного хлопця.

– Скоро весна, а мені в полі помічник потрібен, – закінчив розмову й пішов годувати худобу.

Той день для Марусі видався сірим і холодним, хоч небо променилося сонцем, яке світило, та не гріло, бо зима панувала над світом. А ввечері покликала в садок Андрія і тихо мовила:

– Ти якось сказав, що хотів би мати таку дружину, як я.

– Звичайно, хотів би. Та де вже мені… – видихнув сумно і сів на холодну лавку, що тулилася до безлистої розлогої яблуні.

– Андрію, я вийду за тебе заміж, якщо приймеш мої умови.

– Жартуєш?

– Ні, але мої вимоги будуть непрості, можливо, навіть суворі.

– Та я, Марусю, пристану на все, що забажаєш, лиш би ти була поруч. Бо кохаю тебе щиро.

– Якщо ти зрозумієш мене й погодишся на те, що попрошу, то бути нам у парі, – проказала тихо, але твердо і тяжко зітхнула.

– То кажи вже, бо тремтиш, як листочок на вітрі! Я все зрозумію і допоможу, адже люблю тебе дуже, – говорив ніжно хлопець і гладив її холодні руки.

– Навіть не знаю, як тобі пояснити ту складність ситуації, у якій я опинилася через батькову впер­тість і бажання бачити мене заміжньою та багатою.

– Але ж батько тобі і справді доб­ра хоче, – перервав її тиху мову здивований хлопець. – Чи ти бажаєш чогось іншого?

– Так. Я хочу жити в монастирс...

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!