ПІД БОЖИМ ПЕРСТОМ

– Вам потрібно трохи відпочити, бо і молитва має бути в міру, – почула тихе, як шелест листочків у саду. Оглянулася й побачила чоловіка в чорній рясі, який простягнув руку, щоб допомогти їй встати з колін. – Бачу, що тяжкі думи обпікають вашу голову. Може, сили духу додасть вам сповідь?..

І коли сивий священник вислухав тривоги дівочого серця, то мовив:

– Навіть не знаю, що вам порадити. Але життя наше таке непередбачуване, що невідомо чим втішить завтра. Тут тільки Божа ласка може скерувати та вивести на світлий шлях. Моліться і сонце радості зійде на вас.

За тиждень навідався до них хлопець із сусіднього села й попросився на роботу. Сказав зі сльозами на очах, що мати хворіє, а ліки дорогі. Батько хотів йому відмовити, бо мав жалюгідний вигляд.

– Який із тебе трудяга, якщо кульгаєш і одна рука коротша, – мовив сердито, виходячи зі стодоли, де молотив жито.

– Я, вуйку, силу маю. Ось дайте ціп, вила чи лопату, і я покажу, як працюю, – мовив стиха парубок і нерішуче взяв від батька ціп та почав молотити так вправно й жваво, що здивував тата і Марусю, яка вийшла з хати, щоб попросити батька не відмовляти бідоласі в заробітку. Та коли побачила працю хлопця і задоволення на батьковому обличчі, то зрозуміла, що й без її втручання все вийде на добре.

А за декілька тижнів, коли батьки уже відпочивали, а вона з Андрієм поралась біля худоби, почула:

– Ти, Марусю, дуже гарна, розумна і добра дівчина. Чого заміж не йдеш? Я хотів би такої дружини. Але куди мені до тебе… Ти ж донька багача, а я… я бідний та ще й каліка, – мовив сумно хлопець. – Я навіть не надіюся на одруження, бо яка дівчина покохає такого нещасного та ще й убогого? Та якось і без пари проживу, лиш би мати була здоровою, бо вона моя опора в усьому.

– Андрію, ти працьовитий і добрий і обов’язково знайдеш дівчину, яка зробить тебе щасливою, – відказала тихо Маруся, щиро співчуваючи хлопцеві. А вночі не спала і думала, що її доля не краща від Андрієвої, бо ой як тисне серце смутком. І раптом на гадку їй спала несподівана думка: «А якщо я поєднаю свою долю з Андрієвою?.. Моє придане дозволить стати йому на ноги, допомогти матері, яку він так любить та шанує. Руки в нього роботящі, серце добре – статку не спустить, а може, комусь ще й допоможемо. В монастир мене уже, мабуть, дорога не поведе, а так житиму собі спокійно. Адже, можливо, недаремно Господь наші шляхи перетнув. Щоправда, я його не кохаю і ніколи-ніколи не покохаю, бо моє серце сповнене іншою любов’ю, тож якщо погодить бути мені за брата, хоча й шлюбного, то це буде чудове рішення», – думала в нічній тиші.

А вранці батько знову запитував, чи вже вибрала собі нареченого, бо якщо ні, то вони з мамою уже мають на прикметі файного і небідного хлопця.

– Скоро весна, а мені в полі помічник потрібен, – закінчив розмову й пішов годувати худобу.

Той день для Марусі видався сірим і холодним, хоч небо променилося сонцем, яке світило, та не гріло, бо зима панувала над світом. А ввечері покликала в садок Андрія і тихо мовила:

– Ти якось сказав, що хотів би мати таку дружину, як я.

– Звичайно, хотів би. Та де вже мені… – видихнув сумно і сів на холодну лавку, що тулилася до безлистої розлогої яблуні.

– Андрію, я вийду за тебе заміж, якщо приймеш мої умови.

– Жартуєш?

– Ні, але мої вимоги будуть непрості, можливо, навіть суворі.

– Та я, Марусю, пристану на все, що забажаєш, лиш би ти була поруч. Бо кохаю тебе щиро.

– Якщо ти зрозумієш мене й погодишся на те, що попрошу, то бути нам у парі, – проказала тихо, але твердо і тяжко зітхнула.

– То кажи вже, бо тремтиш, як листочок на вітрі! Я все зрозумію і допоможу, адже люблю тебе дуже, – говорив ніжно хлопець і гладив її холодні руки.

– Навіть не знаю, як тобі пояснити ту складність ситуації, у якій я опинилася через батькову впер­тість і бажання бачити мене заміжньою та багатою.

– Але ж батько тобі і справді доб­ра хоче, – перервав її тиху мову здивований хлопець. – Чи ти бажаєш чогось іншого?

– Так. Я хочу жити в монастирській тиші, бо в душі давно посвятила себе Богові і вважаю себе нареченою Ісуса. А батько наполягає на заміжжі. Каже, що такі багаті угіддя грішно віддавати в чужі руки. І я мушу коритися його волі, бо ж і Бог навчає шанувати батьків. Я наче на роздоріжжі стою і не знаю, куди йти, бо серце підказує одне, а розум інше.

– Ну, це, крім тебе, ніхто вирішити не може… Але яка моя місія у твоїх подальших життєвих кроках? – запитав схвильовано.

– Ми одружимося, але ніколи не будемо подружжям. Моя умова полягає в тому, що ти навіть пальцем не торкнешся мене. Якщо згідний на таке життя зі мною, то завтра я скажу батькові, що йду з тобою до вінця. Звичайно, він буде незадоволеним моїм вибором, бо бажає зятя багатого, та я зумію переконати його, що моє щастя не в примноженні земельних гектарів, – пояснила зі смутком у голосі й завмерла в очікуванні відповіді.

Андрій дивився на неї лагідно, але мовчав.

– Я розумію, що нелегко йти на таку жертву, та інакше не можу, бо йду за покликом серця.

– А я люблю дітей, – тихо озвався хлопець.

– Діти у нас будуть, бо в моєї двоюрідної їх аж п’ятеро, то одного чи двох можемо всиновити.

– А як батькам пояснимо відсутність онуків?

– Ну, а хіба немає безплідних жінок? Але це все попереду. Зараз я чекаю на «Так» чи «Ні». Адже господар цього дому і, на жаль, моєї долі зранку знову запитає про жениха. І якщо ти не погодишся, то він вибере нареченого мені сам. І доведеться мені змиритися з гіркою долею і жити з великим болем у серці, бо ніхто не зрозуміє моєї душі. Андрійку, змилуйся наді мною. І Господь примножить твоє здоров’я, вік і статками втішить. Я теж старатимуся робити все так, щоб ти був задоволений, – благала крізь сльози.

Хлопець підвівся з лавки, підійшов до дівчини, притулив до грудей і тихо мовив:

– Я покохав тебе з першого погляду. І не можу собі уявити, як житиму без кохання, без твоїх цілунків, якими марю вночі і вдень. Я дуже тебе кохаю, Марусю, і хочу, щоб ти була мені дружиною, а не сестрою.

– Але ж я не можу! Не можу переступити через себе. Повір, це не якісь забаганки. Я відчуваю, що помру, якщо хтось мене торкнеться, – майже викрикнула дівчина і змахнула дрібні сльозини з очей.

– А якщо одружиться з тобою той, якого обере батько, то як поведешся? Адже ти не говоритимеш йому, що тільки для людського ока будете сім’єю.

– Не запитуй мене про завтрашній день, бо я не знаю, яким він буде. Може, його і не буде. Адже буває так, що люди лягають спати, а вранці не прокидаються…

– Ти хочеш вкоротити собі віку? – перервав її здивованим вигуком Андрій і так міцно пригорнув до грудей, що вона аж скрикнула.

– Ні-ні. Як я можу позбавити себе того, чим наділив Всевишній?! Ні. Я на такий крок ніколи не наважуся. Але ж буває так, що від болю чи горя помирають у молодому віці…

– Буває. Тільки з тобою таке не станеться, бо я не допущу, щоб моя кохана так страждала, щоб аж смерті собі бажала. Ми одружимося і будемо щасливі тим, що бачитимемо й чутимемо одне одного щодня. Чи не так, зажурена дівчино? Ану вище носа і йди хвалитися батькам, що виходиш заміж. Уявляю, як вони «зрадіють» твоєму вибору, – пожартував сумно і ніжно поцілував дівочу руку.

– Знаю, що вони мені зараз скажуть. Та я відстоюватиму свій вибір до крику, до останніх сил, бо інакше моє життя буде грішним, чорним і дуже сумним.

А коли сонце позолотило зимовий світанок і тато з мамою взялися порати господарку, донька, лежачи в ліжку, бо у святкові дні їй дозволяли спати трохи довше, гарячково обдумувала, як і в яку пору дня сказати рідним про свій вибір. «Господи, подай мені сил, щоб я відстояла своє гірке щастя. Бо Андрій погодився бути мені чоловіком і жити зі мною як брат».

День наближався до вечора, а Маруся все ще не знала, якими словами розпочати розмову з батьками. Та за вечерею мати сама запитала жартівливо:

– Ну то що, доню, знайшла жениха? Бо нелегко дівчині тихій і скромній знайти щось путнє до пари.

– Не журися, а ми нащо, ми їй допоможемо, – озвався батько, сьорбаючи з тарілки гарячий суп.

– Я сама впоралася з цим завданням. І повідомляю, що вибрала жениха, який вам, може, й не сподобається, але мені він дуже милий, – мовила тихо, проте твердо.

– І де ж ти його знайшла, моя квіточко, якщо вже тиждень за ворота не виходиш? – запитала здивовано ненька.

– А навіщо ходити далеко, якщо на нашому подвір’ї є гарний і працьовитий хлопець? – видихнула дівчина й завмерла в очікуванні грому з ясного неба.

І він вдарив таким гучним і грізним вигуком батька:

– Ти що, того каліку хочеш мені підкинути зятем? Ні! Ні! Ні! І ще раз ні! Ти, мабуть, здуріла, якщо за такого непутнього хлопа хочеш вийти заміж. Я не дозволю тобі топитися без води. Ти гарна, багата – і раптом такий жених. Я знайду тобі чоловіка, гідного тебе і наших маєтків.

– Ні, тату, я не вийду за іншого хлопця, бо кохаю Андрія. І тільки з ним буду щаслива…

– Ти, напевно, дівко, останніми днями не дружиш з головою. Та як можна з таким інвалідом та ще й батраком почуватися щасливою? Ні, не дам свого благословення на такий нерівний шлюб, – перервав її батько. І так стукнув кулаком по столу, що аж миска з картоплею перекинулася.

– А за іншого я не вийду, – твердо та голосно відказала Маруся і вийшла з кухоньки.

Надворі Андрій прогортав стежину від хати до стайні, бо вночі випав густо перший сніг. Усе навкруг біліло казковою красою, але дівчина не бачила цього зимового краєвиду, бо очі сльозилися, а серце тужило болем. «Моя впертість переможе», – трохи заспокоювала тремтіння в душі, адже якщо вона ослабне й піде на шлях, який вказав батько, то життя її буде полинове. «Господи, почуй мої молитви і обвінчай з Анд­рієм. Прошу, благаю, змилуйся над моєю долею».

* * *

День Марусиного весілля видався морозяним, але сонячним. Гостей було небагато, бо батько сердито сказав:

– Мені соромно перед людьми за твій вибір, тому запрошу декількох сусідів і з родини декого та й так відбудемо це горе-весілля.

А дівчині було байдуже. Доб­ре, що поруч Андрій, а не хтось інший. «Дякую Тобі, Боже, за милість до мене. Надіюся, що батько оцінить працьовитого зятя і згодом у нашій сім’ї запанують мир і благодать».

А коли весна покликала хліборобів у поле, то Андрій так щиро й завзято працював, що батько якось за вечерею сказав:

– Зятю, ти будеш добрим господарем, бо не лінивий. Думаю, цієї весни а може, й літню працю подужаємо без наймитів. А це неабияка економія грошей. Дасть Бог, наступного року розширимо наші земельні угіддя.

А потім похвалив Андрія за порядок у стайні та на подвір’ї. Втім, хоча й визнав, що зять тямкий і працьовитий, не раз і далі зітхав із прикрістю, що бідний, бо якби мав хоч трохи землі, то були б вони багачами на все село.

– Хіба вас, тату, найбільше втішає те, що збагачує? – сумно якось запитала донька, не розгинаючи спини ані на хвилинку, бо лан картоплі, яка пішла в ріст, бур’янами вкрився.

– А що в цьому світі має більшу цінність, ніж земля-матінка і праця на ній? – запитав у відповідь батько.

– Але сказано у Святому Письмі, що скарби духовні Господу милі, а не земні, яких не заберемо з собою, коли настане час прощання з цим світом.

– Ти, доню, задалеко мислиш. Живи, працюй, народжуй діточок і не думай про те, що далеке й невідоме, – перервав він її тиху мову. – Ось подивися, яка краса навкруги. Здається, врожай буде добрим. То й у коморі, і в кишені буде густо, – говорив переконливо й задоволено.

– Ти, Андрію, теж думаєш так, як батько? – запитала чоловіка в нічній тиші, коли вже лежали поруч.

– Я не женусь за багатством, але і бідним не хочу бути. Бо вже сьорбнув лиха. Та я всі наші наділи віддав би за ночі кохання з тобою, моя мила, незаймана дружино. Може, народимо хоч одне дитя, щоб рід продовжити і потіху мати на старості літ? – шепотів ніжно, не торкаючись навіть її втомлених, але звабливо гарних рук. – Якби ти знала, кохана, як мені тяжко бути євнухом на цьому ложі поруч з тобою.

– Не страждаймо тим, чому не відбутися. Живи, як каже тато, працюй і втішайся тим, що маєш. А сумувати за тим, чого немає і не буде, не варто, – говорила твердо, щоб іще більше не розхвилювати Андрія, хоч серцем співчувала його стражданням.

Тримати чоловіка на відстані її змушувала надія на монаше життя, яке, хоч коли, та все ж настане.

– Я вчора бачив, як ти витягнула мишку з відра, у якому мати приготувала пійло для худоби, насичене хлібними окрайцями й іншими залишками їжі. Сіренька, мабуть, шукала чогось їстівного і шуснула у воду. А ти врятувала цього гризунця, витерла, бо був мокренький, і відпустила зі словами: «Біжи і більше не будь роззявою, бо хто знає, чи буде поруч рятувальник». Ця твоя щира доброта зворушила мене, ти справді незвичайна жінка. Не смійся, – мовив, побачивши вдячну усмішку на її личку. – Я дуже тебе кохаю і щасливий навіть тим, що можу ось так лежати поруч і шепотіти слова серця.

– Я теж тішуся, що Всевишній почув мої благання і поєднав з тобою. Я все ще вірю, що таки житиму в монастирській келії. І це завдячуючи тобі.

– А як я житиму сам, без тебе? – видихнув тяжко Андрій і заплющив вологі очі.

– Тяжкі наші долі, Андрійку, – мовила стиха і теж змахнула прозору краплинку, що покотилася щокою. І глянула на сонце, що заглядало у вікно і теплими промінцями вже будило світанок, кликало до праці. Але перед початком трудового дня, як завжди, попросила щирою молитвою здоров’я та сили духу в Господа. Адже без Його помочі ми й порога не в змозі переступити. Боже, почуй мову наших сердець і змилуйся над світом, що тоне в суєті суєт.

ЕПІЛОГ

Ранок осіннього дня монастирськими дзвонами покликав черниць до дерев’яної церковці на молитву, а сестра Марія розмову з Богом вела у келії, бо чомусь так розболілася спина, що й ноги опустити з ліжка неможливо.

«Спасибі тобі, мій добрий Боже, за ту велику ласку, якою знову привів мене у ці благодатні стіни. Я щаслива тут, хоч серце ще плаче за батьком, який так раптово відійшов за межу життя. Поїхав зранку косити пшеницю, а надвечір привезли неживого. Мати як заклякла від чорного горя, так досі мовчить і молиться, наче в тумані. Дякую Тобі, Ісусе, що напоумив мене попросити ігуменю прийняти й матір у чернечу сім’ю, бо вона без сторонньої допомоги не може й дня прожити.

І ось уже майже рік ми тут спокоєм і тишею дихаємо й молимося за Андрієве здоров’я, бо він сам господарює на батьківських ланах. І врожаєм щедро ділиться з нашими сестрами, адже щиро вірить у Божу благодать, яка сходить на жертводавців. Я просила його не жити самотньо, та він сказав, що кохає тільки мене. І часто приїжджає сюди, щоб поспілкуватися, порадитися чи помолитися разом із нами. Є ж такі люди. Міг би й оженитися з якоюсь молодичкою та ще й діточками втішитися, бо має чим їх годувати. Адже зараз він найбагатший на околиці.

Але примусити його до такого життя не можу, хоч усім серцем бажаю Андрієві щастя. Адже він так по-божому поводився зі мною три роки, які зв’язували нас обручками, що довічно буду йому вдячна. Мені, Боже, приємно, і Тобі, мабуть, теж від Андрієвих задумів на майбутнє, бо він якось сказав, що коли відчує слабкість у руках і ногах і не зможе працювати, то, з моєї згоди, продасть батькову землю, гроші віддасть на добрі справи, а сам піде у монастир, адже зрозумів, що світська суєта суєт лише до пори втішає серце, а ближче до мудрих літ хочеться спокою і молитви, що дарують ласку небес і благодать душі.

Батько мій цього не розумів. Але, може, його любов до землі теж має значення в очах Твоїх, Господи, бо кожна людина йде до Тебе, Спасителю, особливим шляхом.

Ось світанок променями золотить світ, народжується день, який молитвою, працею і навіть недугою наближає нас до Твоєї чистої любові, Ісусе. Під Твоїм перстом, Боже, ходимо і несемо хрести долі, які спасінням нашим ляжуть перед мудрістю і справедливістю Твоєю. Люблю Тебе, Ісусе, всім серцем і дякую за ласку до мене грішної, яку даруєш сонячним світанком, співом пташиним, благодаттю небесної втіхи».