НЕ ПОТАЛАНИЛО!

– Кращого жениха для Ніни годі й шукати, – сказала якось за вечерею, коли вся сім’я була разом. – Парубок при здоров’ї, роботу має. І батьки Миколині живуть заможно: хата нова, господарство велике, свій трактор, машина німецька чи швейцарська, словом, не наша. І все те дістанеться Миколі – він один у батька.

– Теж мені жених! – пирснула Ніна. – Приходить до клубу, так від Миколи гноєм смердить. Він і сам на бугая схожий: шия товста, коротка – не повертається.

– Багато ти там розумієш, – закопилила губу баба. – Мо’, Павло Герунців кращий?

– Мамо! – з докором подивилася на свекруху Надька.

Ніна маком зайнялася. Павло – її перше кохання. З восьмого класу зустрічалися, а після випускного глек розбили. До пуття ніхто не знає, що між ними сталося, тільки от уже Павло ніколи, як приїжджав на канікули, не свистав під двором Назарихи, не вигукував Ніни на леваду.

Баба тішилася – не треба їй таких наречених. У батька за душею щербатого шеляга немає, у чарку любить заглянути. Он у Пирогів на свайбі до свинячого писку нализався. А Герунчиха! Здорова, мов кобила, її хоч до плуга запрягай, а вона все лікарнями никає, болячок собі шукає. Від лежні ті болячки: ні корови, ні свиноматки у дворі. А воно… подумаєш: на агронома навчається. Кому ті агрономи потрібні? Колгоспи вже розпалися, оце в їхньому селі, мабуть, один на весь район, хоч і розпайований, залишився. Інша річ – ветеринар…

Під час згадки про Дуньчиного квартиранта в Назарихи в грудях тепло розлилося. О, якби повернулися її молоді роки, вона такого парубка нізащо не випустила б із рук. А Ніна, бач, носом крутить: «На бугая схожий…». «Нічого, заспокоювала себе баба, – будуть частіше бачитися то в нас, то в Дуньки, звикне. А там і полюб­ляться. Молоде, дурне… Не розуміє, де шукати щастя…».

Вийшло по-бабиному. Вмовила онуку, таки діждалася бажаного весілля. Нехай тепер рікою ллється горілка, хай столи вгинаються від всякого наїдку. У сусідів від заздрощів, мо’, печінки полопаються.

Після весілля вона, звісно, теж не одну ніч змарнує в безсонні й Іванові не дасть задрімати. Все ойкатиме й ахатиме, яких вони збитків зазнали та якими бідняками стали через те весілля! А сьогодні їй нічого не шкода: улюблену онуку заміж видає. Та ще й за такого парубка…

За наметом гуде, не вгаває оркестр із райцентру. Танцюристи витоптали спориш до білого коріння – пилюка здіймається. Хлопці й дівчата вже навіть за стіл не сідають, навстоячки почаркуються і знову – до танцю. А найбільше Павло старається. Як вуж, вигинається. Такі колінця викидає, ніби практикується в якомусь ансамблі. Усмішка на все його циганське обличчя. Тільки очі чомусь не сміються – якісь сумні вони в нього. Танцює Павло, закручує навколо себе дівчат та все широкими жестами інших до танцю запрошує.

Ніна скоса зиркає на Павла, і здається їй, що це він до неї руки простягає, її до кола кличе. Перед самим весіллям зустрілися з ним біля медпункту. Заступив їй дорогу, хотів за руку взяти. Висмикнула.

– Ну так що, заміж виходиш? – спитав тихо.

– Виходжу, – задерикувато відповіла.

– Ех ти… – пильно-пильно подивився, аж очі йому затуманилися, махнув рукою і мовчки пішов геть.

Той сумний погляд темно-карих очей Ніні вночі снився. І ось знову він свердлить її наскрізь. Дівчина намагається не дивитися на Павла, та очі ніби самі вихоплюють з гурту саме його постать.

– Ох і вдатний Герунець до танцю! – чує Ніна голос котроїсь із жінок. – Як дзиґа, крутиться.

– Е-е, Павло молодчина, – почулося у відповідь. Не повертаючись, впізнала голос тітки Насті, батькової двоюрідної сест­ри. – Він і до танцю, і до всього вдатний. Три роки був на канікулах у мого Петра помічником, так не нахвалиться. Казав, таких у нього ще не було: працьовитий, метикуватий, на льоту все хапає. Він комбайн, казав, на зубок знає. А як стануть про політику сперечатися, ти ж мого Петра знаєш, він тобі як лектор, а з Павлом, каже, не збалакається: як за книжкою читає. А з Ніною, бач, не склалося.

– Тихіше, Ніна почує, – прошипів другий голос.

Ніна не дуже й прислухається, що там жінки теревенять, а воно саме до вух липне. І в грудях щось терпне, аж холодно стає, і очі туман застилає.

– Ну чого ти, чи заснула? Ги-ги-ги! – штовхнув у бік Микола. –  Он, просять…

– Гірко! Гірко! – п’яними голосами реве намет: Назариха Пріська гуляє весілля…

ХОЧ ВІШАЙСЯ

Іще до весілля онуки баба Пріська намітила: житимуть молоді в Дуньки, її сестри.

– Кращого варіанта, – казала вона синові та невістці, – не вигадаєш. Дунька вже відтопталася, їй не до снаги давати лад господарству – потрібна поміч, а хто ж допоможе, як не свої?

Дунька не має дітей, отож усе, що нажили з покійним Левком, зостанеться Ніні та Миколі. А Левковим племінникам – дуля з маком. Дівер Анатолій, хвалилася жінка, вже двічі приходив, журився за хлопців. Колись вони гроші лопатою гребли, а тепер їм непереливки: шахти позакривали – хоч з мосту та у воду. Ось і надумали додому вертати, хочуть фермерувати. Віктор, казав Анатолій, до нього переїде, а Льоньку планує до Дуньки втоптати, мовляв, до смерті догодує – бач, знай­шлися благодійники! Поки з горла перло, тоді з дядиною не родичалися – ніхто й куцої хусточки не привіз у подарунок, а тепер зазіхають на її добро. Ласі на чужі ковбаси...

«Воно й зрозуміло, – міркувала Пріська,  – на Дуньчине обійстя не лише Анатолія завидки беруть. Левко, Царство йому Небесне, зробив хату, мов лялечку, – на весь куток кращої не знайдеш. І у дворі все до ладу: хлів на четверо дверей, клуня, повітка, льох, криниця і літня кухня на дві кімнати, а садок який! Кому не захочеться такої дармовизни? Тільки дзуськи! Дунька прийме Ніну з Миколою. Хто їй той Льонька?

А Ніна – не чужа кров. І Микола не чужий: рік квартирував у неї, полюбився їй...».

Проте бабу Дуньку брали сумніви: як то воно буде, коли прийме годувальників, і чи не стане за попихача в молодих?

Нині он і рідних батьків діти не дуже шанують. Ніна, звісно, своя, тільки ж Дунька не сліпа, бачить, що й до чого: ледачкувата вона дівчина, ще й норовиста. Треба було Прісці змалечку менше її пантрувати. А Микола... Відразу, як почав у неї квартирувати, не могла нахвалитися хлопцем. Вона й Прісці нараяла, щоб звести його з Ніною. А тепер шкодує, що втрутилася. Микола спочатку здавався ласкавим телятком, а пожив, роздивилася – ріжки ростуть: на фермі з багатьма пересварився. Та й узагалі, він якийсь мурлуватий, як каже про нього дівер Анатолій, ніби сокирою тесаний, дарма що в технікумі навчався на ветеринара. Інколи ляпне, мов віл у калюжу. У присутності старих матюччя гне. Дунька вперше як почула, скипіла:

– Миколо, та я від покійного Левка за все життя таких слів не чула, – журила вона квартиранта. – На роботі, між чоловіками, може, й висловлювався, а вдома – боронь боже! А ти ж мені в онуки годишся!

– Та я, бабо, не на вас, то для зв’язування слів, – гиготав Микола.

А найбільше Дуньці не подобається те, що до чарки почав заглядати. Робота в нього, звісно, могоричева. Погукає хтось до корови чи до свині, а плата яка – пляшку на стіл. Воно хоч і чужа дитина, а серце в баби болить.

– Ти, Миколо, чаркою не спокушайся, – напучувала вона його, – бо горілка, як хитра дівка: будь-якого парубка зведе з розуму.

– Е-е, не на того ваша дівка натрапила, – шкірив рідкі зуби Микола, – мене з пантелику не зіб’єш, а чарка-друга не завадить, хіба що апетиту додасть.

– Та воно всі п’яниці починають із чарки-другої – он скільки в селі чоловіків поспивалося: Ковзань, Дедера, Щербань, Бабій, Дерунець – це лише на нашому кутку.

Ні, не такого зятя хотілося б мати. Не такого… Та що тепер балакати: побралися – нехай Бог допомагає. Нехай і до неї переходять. Однаково треба когось приймати, бо, як злягти, і води ніхто не подасть.

Ото невдовзі після весілля молоді й переїхали. Навезли повну хату меблів, підлогу килимами позастеляли, новими тюлями вікна завісили. Зайде Дунька до світлиці й очам своїм не вірить: невже це її хата? Га-арно… Та от заковика – світлиця стала їй мов чужа. То, було, у неділю чи в празник телевізор дивилася чи просто любила посидіти тут, подумати, а тепер і заходити не хочеться. Аж неприємно стає.

Словом, мулько стало на душі в Дуньки, як прийняла вона годувальників. Та все ж тішила себе думкою, що тепер їй полегшає. Всяка важка робота буде за молодими, а вона горщикам лад даватиме, знайдеться дитинка – нянькуватиме. Своїх Бог не дав, то хоч на старості чужих потішить.

У молодості, пам’ятає, як пожили трохи з Левком, ті діти їй щоночі снилися. Побачить, було, молодицю з немовлям, то ладна була відібрати його та із солодким щемом до своїх грудей притулити. Однак минали роки, а з ними згасала надія стати матір’ю. Пекуча туга згодом притлумилася, хоча ніколи не зникало відчуття чогось незвіданого…

Не справдилися бабині сподівання на безтурботну старість. Не легше їй стало жити. То тільки кажуть, що в гурті веселіше. Де там!? Як була сама, так і залишилася самотиною, молоді не радяться з бабою, не питають, наче її й немає. І роботи не поменшало. Поки була сама, варила чи не варила – до горщика ніхто не зазирав, тепер же сім’я: щодня навари, наготуй, піднеси. І на городі, і біля худоби, – вважай, сама товчеться.

– Натупаюся за день, нароблюся – ні рук, ні ніг не чую, – скаржилася сусідкам, – виглядаю того вечора, як дівка парубка. Тільки ж і вночі нема спочинку, вони до глупої ночі швендяють, швендяють хатою, дверима гуп, гуп! Телевізор чи магнітофон не вмовкає, та ще й лайку вчиняють, як Микола нап’ється. А таке буває як не щодня, то через день.

– А хіба ви не в літній кухні спите? – допитуються жінки.

– Та чого ж – у літній, так вікна проти вікон світяться, і все мені чутно, то як розтривожуся, то аж тіпає мене всю. А настане ранок – голови не підніму. А треба ж вставати – роботи тієї он скільки, а їм хоч би що: сплять – не добудишся.

Вона й Прісьці своєю журбою бідкалася:

– Не знаю, як надалі бути: ну ніяк не стараються, – ріжком хустки витирала сухі очі, – ну, нехай Микола… а то Ніна: встане – постіль після себе не прибере. Зайде чужа людина до хати – очі на чоло вилізуть від того гармидеру.

– Не дивуйся, Дунько, воно ще бур’ян, – виправдовувала Пріська молодих. – Їх іще на кожному кроці вчити треба.

– Гарно вчити того, хто хоче цього, а як з-під гилки, не навчиш і до могилки, – копилила Дунька губу.

Баба Пріська тоді з короткими гужами до онуки.

– Повірте, бабуню, – схлипувала Ніна, – я їм догоджаю, як тій болячці, а все не так. Не знаю, як до них і підступитися: і підлогу мию не так, і картоплю чищу, і свиням помішаю не так. Усе не так! Руки до роботи не пристають!

– Знаю, дитино, знаю, – горнула онуку до себе. – Дуньці догодити – то на горище без драбини дертися. Однак треба годити. Ви вже частіше питайтеся, що робити, прислухайтеся до її порад. Нехай щось і не по-вашому – змовчіть. Ласкаве теля, кажуть, дві матки ссе. А перепише Дунька на вас хату, тоді вже хазяйнуватимете, як самі захочете. А поки терпіть.

З допомогою баби Пріськи ніби вляг­лося сум’яття. Та ненадовго. Надумали молоді спальню собі відгородити. Хата в баби Дуньки добряча, простора, але зведена на старий лад: сіни, комора, хатина з піччю і велика світлиця – на пів хати, хоч конем гуляй. Ліжко молодих у світлиці, тож надумали відгородити його. А тут і дошки трапилися за прий­нятною ціною. Привіз їх Микола додому, розвантажує.

– А це для чого? – вигулькнула з-за хвіртки баба Дунька.

– Будемо робити клітку на сварливу тітку, – реготнув Микола.

– Тьху, – сплюнула баба, – ти до нього серйозно, а він...

– О, вже й пожартувати не можна, – Микола й собі плюнув і лайнувся.

– Я тобі не дівка, щоб зі мною жартувати, мені вже восьмий десяток, і нічого плювать на мене й лаятися. Ще під носом не висохло... Плюй на своїх батьків, що такого недотепу виховали.

– Не гнівайтеся, бабуню, – втрутилася до перепалки Ніна. – Воно якби тверезе, то думало б, що говорити, а то верзе… – Микола й справді був веселенький. – Ми хочемо спальню відгородити.

– Яку спальню, де відгородити?

– У світлиці, ліжко відгородити, бо спимо, мов на вокзалі.

– Що? Світлицю перегородити? – поруділі бабині брови сіпнулися вгору, і очі враз зіщулилися, наїжачилися. – А мене ви спитали? Чи я вже тут ніщо?

– Та ви ж самі колись казали, що сплохували, коли хату ставили: спальню не одділили, – стенув плечима Микола.

– Казала, та не зав’язала. І хто ти такий, щоб у моїй же хаті без мого дозволу хазяйнувати? Ну, знаєш... – баба аж захлиналася від злості. Схопила крайню від неї дошку і жбурнула на причіп. – Забирай, забирай назад. Я не дозволю нічого городити. І самі забирайтеся геть! Геть із мого двору, щоб і ноги вашої тут не було! – і заголосила, хитаючи головою та заламуючи руки перед грудьми. – Ой, відчувало моє серденько, ой, відчувало й віщувало, наберуся з вами лиха, наберуся клопоту, та й дівер Анатолій відраджував. А я не послухала, думала, що помиримося. Та хіба ж із такими азіатами помиришся? Нема мені спокою ні на годиноньку, ні на хвилиноньку. Ой, нема! І чого Левко не забрав мене до себе на той світ? Та краще я сама захолону у своїй хаті, тільки не треба мені на старості такої напасті, ой, не треба, – притужувала баба Дунька.

Наступного дня молоді переїхали жити до батьків, баба Пріська ходила сумна і поглядала на Дуньчине обійстя. Наче частину серця їй відкраяли. Та ще більше воно щеміло від того, що та дармовизна тепер, мабуть, дістанеться Анатолієві. То він накручував Дуньку проти онуків, він... А та дурепа свого розуму не має. Яка хата! Який двір! І кому – Анатолієві?.. Хоч вішайся.