ГАЗЕТА «НАЙКРАЩІ ЖІНОЧІ ІСТОРІЇ»
140Життєві історії
Передплата онлайн: https://peredplata.ukrposhta.ua/
Старе горище, густо завішане плетивом із павутиння, відверто гнітило. Під ногами загрозливо скрипіли дошки, стогнали чи то від старості, чи щоб налякати непрохану гостю. Бо хто її сюди запрошував? Сама видерлась. Нахабно, не питаючи дозволу. Та й у кого запитувати? Баби Мар’ї уже років із десять немає на цьому світі. Хата стоїть пусткою. Вікна і двері забиті дошками – від мародерів. Але хіба то перепона, якщо хтось надумає залізти? Хоча б ось на горище. Запросто! Аська притягнула драбину, вилізла, тонкою викруткою підчепила внутрішню защіпку крізь щілину в причілку і миттю опинилась усередині.
Роззирнулась. У тьмяному світлі вечірнього сонця, що стомлено глипало в невеличке віконце, можна було дещо таки роздивитись. У дальньому кутку лежали акуратно складені подушки і старі матраци, домоткані доріжки й килими, згорнуті в рулони. Усе це було ретельно запнуте поліетиленовою плівкою – від пилу. Поруч стояла велика дерев’яна скриня з вишуканим різьбленням. Ася підійшла, взялася за мідну ручку, обережно потягнула. Скрипнули старі завіси, скриня відчинилась.
– От зараза! – сердито буркнула. – Нічого не видно.
Видлубала з кишені маленького ліхтарика. Яскравий спалах світла полився на стоси товстих книг і альбоми зі світлинами. Певно, це було все добро, яке баба нажила за вік… Від старих людей Ася чула, що Мар’я була вельми начитаною і мудрою жінкою, ще й гострою на язик. У селі її побоювались. Та що там казати, навіть її чоловік остерігався вступати з нею
в суперечку.
Дівчина дістала фото. Зі світлини на неї дивилася вродлива чорнява жінка з дивовижним сяйвом у великих темних очах. Не дивно, що бабу Мар’ю вважали красунею. Справді гарна…
Ася усміхнулась. Змовницьки підморгнула фотографії та обережно поклала її на місце. Дістала першу книгу, що лежала згори. Вільям Шекспір. Зачудовано провела пальцем уздовж корінців наступних. Чого тільки тут не було! Збірки творів Ольги Кобилянської, Лесі Українки, Михайла Старицького, Олеся Гончара… Та тут можна до ранку роздивлятися! Справжній скарб. Так і ліхтарик розрядиться.
Відійшла від скрині. Згорнула плівку. Лягла на матраци, підтикавшись з усіх боків подушками, аби не змерзнути. Вимкнула ліхтарик. Супер! М’яко і зручно. Якби ж іще й тепло було. Як-не-як березень. Хоч він нині й тішить сонцем, але ж то тільки вдень. Ночі холодні, із заморозками.
У животі голосно загуркотіло. Намацала в кишені зморщене яблуко. Вгризлась у нього зубами – жадібно, спрагло. Це ж як їла іще вранці, то відтоді навіть рісочки в роті не мала. Доки мати боролася з похміллям – пила розсіл і шукала по всіх закутках горілку, щоб похмелитися, Ася хоч встигла картоплі насмажити й трохи поїсти.
А потім прийшов Грек. Так у селі називають дядька Вітька. Мабуть, тому, що має великого горбатого носа, смаглявий і чорний, ніби на пательні пересмажений.
Від згадки про того виродка Аську аж дрижаки пробрали. Де він тільки взявся на їхні голови? Навіщо взагалі він матері здався? Хіба мало бив? Мабуть, так. Бо труситься за ним, як за скарбом небаченим.
– Мамо, вижени дядька Вітька, – не раз просила.
– Цить! Не вказуй мені, що робити. Багато ти знаєш…
– Але ж він тебе лупцює!
– Не твоє шмаркате діло! Бач яка… Щоб я більше не чула від тебе такого. Затямила?
Так Ася й припинила робити спроби привести матір до тями. Лише сумно зітхала, коли щовечора до їхньої хати стікались друзі по чарці. Раніше такого не було. А шість років тому померла бабуня – і почалося. Мама ніби з ланцюга зірвалася. Усе, що бабця заощадила за роки, пустила за вітром. І досі не вгамується…
Ася завжди терпіла. Мовчки, закусивши губу до крові. Та більше так не буде. Після сьогоднішнього випадку…
***
Грек прийшов з роботи захмелілий і радісний.
– На! – тицьнув під ніс Тетяні двісті гривень. – Додатковий заробіток. Шабашка… Круто?
– Звідки це? – жінка радісно поглинала гроші очима.
– Тебе це не має обходити. Йди он до Стьопки по коньяк. Сьогодні гуляємо!
Коньяком він називав настояну в дубових бочках горілку, що мала золотаво-бурштиновий колір. Те пійло вони раніше купували тільки на свята. Тепер, мабуть, щодня в хаті свято буде…
Тетяна затиснула в кулаку хрустку купюру й вибігла з дому. Ася важко зітхнула.
– Гей, мала! – Грек підійшов розвальцем. – Чого брови супиш? Така гарненька дівчинка повинна усміхатись.
Він провів рукою по спині, а тоді несподівано поклав широку долоню на сідниці. Очі масно заблищали.
– Ти що?! – Ася відскочила й затремтіла. – Рук не розпускай!
– Ого! Яка смілива! – Грек самовдоволено вишкірив зуби й повільно наблизився.
Краєм ока дівчина помітила на столі ніж. Підчепила його пальцями і миттю затиснула в руці. Змахнула перед собою.
– Не підходь, бо заріжу! – люто видихнула.
Відсахнувся. Очі налилися кров’ю.
– Ох ти ж стерво малолітнє! Та я тебе зараз…
Рипнули двері, і в оселю зайшла Тетяна. Розширеними від жаху очима прикипіла до ножа в доньчиних руках.
– Що тут, у біса, відбувається?
Перевела погляд на Грека. Той знизав плечима:
– У твоєї байстрючки шиза. Їй давно треба голову лікувати. Хотіла мене ножем штрикнути.
– Він до мене чіплявся! – Ася розплакалась.
– Брехня! – гаркнув псом. – Вирішила мене обмовити перед матір’ю? Таню, сонце, не слухай її. Це спеціально, щоб нас посварити.
Грек рвучко притягнув до себе жінку і пристрасно поцілував. Ася відчула, як до горла підступає нудота.
– Мамо, – мовила ледь чутно.
Тетяна навіть не глянула на неї. Дівчина задихнулась від болю й вибігла на вулицю. Ноги її більше в цьому домі не буде…
Від тих спогадів сон умить розвіявся. Ася затремтіла. Щільніше загорнулась у старі, просякнуті пилом подушки. Раніше вона мала все: родину, хоч і без батька, дім і затишок. Тепер нічого не залишилось. Добре, хоч завтра субота й не треба до школи йти…
***
Ранок розбудив грюкотом і незнайомими голосами. Злякано підхопилась. Що відбувається? Завмерла. Прислухалась. У будинку хтось тупотів, голосно розмовляв і сміявся.
Швидко поскладала подушки, накрила плівкою. Акуратно поскладала книги, зачинила скриню. Тепер треба звідси вибиратися. Але щойно ступила крок, як двері на горище розчахнулися і показалася чоловіча голова. За нею – широкі плечі. Ася поточилась назад і присіла за скринею.
Вродливий, модно вдягнутий юнак зацікавлено покрутив головою, а тоді спинив свій погляд на Асі, що марно намагалася заховатися, і вражено вигукнув:
– Ти хто?
Мотнула головою. Від страху навіть мову відібрало.
– Не хочеш зі мною розмовляти? А доведеться! Маєш пояснити, як ти тут опинилася.
Усередині закипіла злість. Ася чмихнула:
– А ти хто такий? Чого розкомандувався?
– Он ти як, значить! Тоді доведеться викликати поліцію, – він демонстративно дістав із кишені смартфон.
– Не треба! – благально склала руки. – Інакше він мене точно вб’є… Я ж тут просто ховалась. Чесно!
– Хто вб’є? – здивувався ще більше.
– Мамин співмешканець – Грек. Страшна людина.
Прикипів до неї уважним поглядом. Врешті хитнув головою!
– Окей! Повірю тобі на словах.
Кволо усміхнулась. У животі знову загуркотіло. Знітилась. Щоки вкрились багрянцем.
– Ого! Та ти ж голодна! Негайно спускаймося, та поїси з нами.
Слухняно рушила слідом. Сама не знала чому, але вірила цьому хлопцеві. Втім, перед самим входом із горища все ж таки запитала:
– А ти новий господар цього будинку?
Засяяв усмішкою.
– Правильніше сказати – старий. Я онук баби Мар’ї, Влад. А ти?
– Ася. Мешкаю в сусідньому домі…
***
В оселі їх зустріли здивованими вигуками:
– Нічого собі! Піднявся на горище по матраци, а спустився з такою кралечкою!
– Дівчино, ви чарівна фея, що мешкає на горищах?
Влад зупинив їх помахом руки:
– Та годі вам! Це Ася. І, здається, їй потрібна наша допомога.
– А що сталося?
– От зараз поїсть, тоді сама все розкаже. Бо я теж не знаю повної історії. Знаю лише частину…
Наповнив велике горня чаєм і простягнув Асі канапку.
Утамувала голод. Подякувала.
– Тепер розповідай! – оточили хлопці.
– Мамин співмешканець до мене чіплявся… Я схопилась за ніж. Довелося тут ночувати. Вибач, Владе, що вдерлась без дозволу.
– Не проблема! – махнув рукою і додав похмуро: – А ту сволоту треба провчити.
– То пояснімо дорослому дядькові, що чіплятися до неповнолітніх дівчат протизаконно, – гепнув кулаком по столу один із його друзів.
Інші закивали погоджуючись.
– Показуй, де живеш, – Влад подивився на Асю.
– Може, не варто? – зіщулилась. – Не хочу завдавати вам клопоту…
– Веди, кажу!
***
Грек вицідив із пляшки останню чарку горілки. Залив у горло, глитнув, голосно хекнув і потягнувся до сала. Треба горлянку змастити, бо після вчорашнього сушить немилосердно. Та й закушувати потрібно, щоб не вирубало, як Таньку. Має дурну звичку не їсти, а тільки пити…
Голосно грюкнули вхідні двері. Криво посміхнувся. Пропажа повернулась додому. Казав же вчора Таньці, щоб не рюмсала. Куди те щеня подінеться? Покомизиться трохи й назад присуне.
– Як поживаєте, дядьку? – поріг переступило троє кремезних хлопців.
Грек зблід. Аж живота прихопило від страху.
– Хто такі? Чого треба? – глухо запитав, спотикаючись на словах.
– А ти хто? – Влад загрозливо насувався. – Може, господар цього дому? Чоловік чи батько?
Той мовчав, наче води в рот набравши.
– Та ще й чутки дійшли, що ти дівчинку – миле невинне дитя – сильно образив.
– Та я ж… просто пожартував, – пробелькотів перелякано. – Вона все не так зрозуміла…
– Слухай уважно, що ми тобі казатимемо: зараз ти вийдеш за поріг цього будинку і ніколи більше не повернешся. І це не жарти. Інакше ніхто більше привітно й чемно з тобою не розмовлятиме. Затямив? – Влад демонстративно відхилив край куртки, і з кишені випнулось руків’я пістолета.
У Грека зрадницьки затремтіло підборіддя. На чолі виступили великі краплі поту. Повільно підвівся з-за столу й вийшов з хати…
– Дякую! – радісно видихнула Ася. – Ви мої герої!
– Не перебільшуй! – засміявся Влад. – Тепер можеш бути спокійна: він точно більше не поткнеться сюди. А якщо мамка твоя шумітиме, то й із нею поговоримо.
Вони вийшли на вулицю. Ася провела до воріт. Несміливо торкнулась руки Влада.
– А це справжня зброя? – тихо поцікавилась.
Він переглянувся із друзями й голосно зареготав:
– Звісно! А ти як думала?! Дивись, – дістав із кишені пістолет і натиснув на гачок. Над дулом спалахнув вогник. – Класна запальничка, правда?
Ася весело хитнула головою. Від серця одразу відлягло. Бо вже подумала, що якісь бандити…
– То ти тепер тут житимеш? – вказала очима на дім баби Мар’ї.
– Періодично. Ми з друзями орендували колишній колгоспний ставок, будемо рибу розводити.
– Круто!
– А ти чим займаєшся? Початкову школу вже закінчила? – іронічно вигнув брови.
Засміялась. Прискалила очі.
– Ні. Тільки в другому класі навчаюся… А якщо чесно, то це мій останній рік у школі.
– А далі куди?
– О! Плани маю великі. Та малі можливості їх реалізувати. Час покаже…
– Такій гарненькій дівчині достатньо вдало заміж вийти, – підморгнув.
– Мені такий варіант не підходить, – сердито насупилась.
– Невже залицяльників немає? Ніколи не повірю.
– Не маю часу на побачення. Навіть не думаю про це.
– Бач яка! А якщо я запрошу на побачення, підеш?
Зашарілась. І від того ще гарнішою стала. Глянула на Влада ясно-сірими очима.
– Може, й піду, – відказала стиха. – Треба подумати…
І після тих слів швидко метнулась до хати. Влад провів Асі зачарованим поглядом.
– Гей, чуваче! Ти що, закохався? – здивовано поцікавився один із друзів.
Він замріяно усміхнувся, примружив очі й озирнувся на будинок, куди щойно пірнула його вранішня несподіванка.
– Та вона просто неймовірна! Думаю, що бабину хату чекає генеральний ремонт. Бо здається мені, що я тут надовго залишуся. Якщо не назавжди…
Дякуємо вам за передплату газети онлайн
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
55
Життєві історії
Життєві історії
