МОЛОДИЧКА – БІЛЕ ЛИЧКО…

– Так, значить, заговорив? – Марія похитнулась, ніби груди ніж розчахнув. Осіла на стільчик, неначе стікаючи кров’ю та болем. Ледве спромоглася звести на нього очі: – Певно, маєш нові чуні? Кажи вже так, як є… Чого ж приховувати?

– І маю! – вишкірився нахабно. – Не чуні, а модельні черевички. Дорогі й блискучі… Оце прийшов сказати тобі, що збираю речі та йду. І щоб не діймала мене, не бігала за мною! Ясно?

 Ігор продірявив її лютим поглядом. Марія заплющила очі. Кивнула.

– Ясно, як божий день… Іди вже, чоловіче! Мотай звідси! Бо зараз візьму пательню і розіб’ю твою дурну голову… Не доводь до гріха!

– Така ж дурна, як твоя мати! – чоловік позадкував до дверей і голосно зачинив їх за собою.

Жінка здригнулась. Затулила обличчя руками. Оце дочекалась чоловіка з роботи!

***

Те, що її Ігор пішов жити до Мілки, від людей почула. Подруга Нінка поривалась навіть хату палити розлучниці.

– Кинемо сірник! Нехай згорить лярва разом із жеребцем! – шипіла Марії на вухо.

– Та ти що? – сердито відмахнулась. – Жоден чоловік не вартий того, аби заради нього такий гріх на душу брати. Хай собі живуть і тішаться. Ми з Костиком не пропадемо.

– А коли хлопець піде вчитися після школи, що сама в чотирьох стінах робитимеш?

– Впораюсь! А про Ігоря навіть не говори мені! Ні чути, ні бачити його не хочу. На суді проситиму, аби розлучили швидко – без усіляких термінів для примирення. Рубати треба так, щоб одним махом відсікти. Так менше крові буде…

– Ой, Маріє! – зітхала Ніна й тиснула її за руку.

А Марія собі тільки й того, що поміж людей із гордо піднятою головою ходила. А вдома ночами тамувала подушкою крик відчаю. І не втомлювалась казати синові, що в них усе буде добре.

– Я його вб’ю! – якось Костя прийшов зі школи лихий, як сто чортів.

– Що? Кого? – перелякано зойкнула Марія.

– Зустрілися в крамниці. Кажу, на ремонт класу гроші треба, а він: немає, зарплату затримують, бла-бла-бла… А за декілька хвилин виходить із магазину з пляшкою шампанського, коробкою цукерок і цілим пакетом дорогих ковбас та сиру… Тільки уяви! Я кажу: «Он яка в тебе скрута!». А він: «Нехай тобі мама гроші дає!». І посунув до своєї патлатої… За фасоном собі жінку знайшов: вона таку ж має велику дупу, як він… І цицьки…

– Костю! – округлила очі Марія. – Годі вже! Ніколи більше не проси в нього грошей. Я дам, скільки треба.

– Мамо! Ти заробляєш у десять разів менше, ніж він. Хай хоч трохи баблом поділиться. Скнарище!

Син сердито жбурнув шкільний наплічник у коридорі й вийшов надвір, гримнувши дверима. Марія кинулась услід за ним:

 – Костю! Тільки без дурниць, гаразд?

Хлопець зупинився. Озирнувся. Махнув рукою:

– Навіщо він мені здався! Я ж пожартував щодо вбивства. До Антона йду, забув йому зарядне віддати.

– Тільки не довго. Ти ж мав до контрольної з геометрії підготуватися.

– Знаю, мамо! Я на пів годинки…

Дивилась услід високій міцній постаті сина. Усміхалась. Який дорослий! Відповідальний… Уже собі на літо роботу напитав. Зовсім на її старшого брата схожий. Добре, що в її родину вдався. Мабуть, через те й недолюблює сина Ігор… Тьху! Знову згадала осоружного!

– Добрий вечір, сусідко! Чого це так замріялась? – соковитий чоловічий бас висмикнув її з виру думок на світ божий.

Глянула на Валентина, усміхнулась привітно:

– І тобі добрий вечір… Я не в тому вже віці, щоб мріяти. Якби у двадцять років, то можна…

– Слухай-но, жінко! – вражено вигукнув. – Тобі скільки років? Вісімдесят? Говориш, як моя баба.

– У паспорті воно й менше, ніж ти кажеш. Але почуваюсь десь так, – на повних, обведених засмагою губах застигла гірка усмішка.

– І довго ти збираєшся журитися за своїм Ігорем? – тихо запитав, нахиляючись так низько, що Марія аж відчула його тепле дихання на щоці.

– Хто журиться? Тобі здалося, – відвела погляд.

– Маріє, – зовсім упритул підійшов  сусід, – а ходімо сьогодні в бар! Пригубимо трохи вина, потанцюємо…

– Ти ж не п’єш, – хрипко засміялась жінка.

– Ну, у такій компанії можна й трохи піддатися спокусі…

– Валику, у нас із тобою різниця шість років! Ти збожеволів? Хочеш, аби люди у віці засміяли?

– Нехай сміються, хоч полопають! – видихнув сердито. – Я, може, все життя чекав нагоди з тобою потанцювати! Досі не можу збагнути: що ти знайшла в тому Ігореві? Доб­ре, хоч Мілка тобі на нього очі розплющила… Вибач, що так грубо кажу. Але це правда!

Марія схлипнула. І вже наступної миті опинилась у теплих надійних обіймах… Глянула на Валентина і завмерла від несподіванки. На неї дивились повні німого благання очі. Так само, як і тоді, на їхньому з Ігорем весіллі, коли він підійшов, аби привітати їх з одруженням. Зовсім юний і несміливий. А виходить, уже в той час закоханий у Марію…

– То йдеш зі мною в бар чи так і будемо обій­матися біля хвіртки? – лукаво вигнув брови.

Марія кивнула головою. Засміялась. Хіба вона не заслуговує на свою порцію щастя?..

***

Літо вирувало духмяними пахощами липового квітування, спекою і нічними грозами.

Того ранку Марія з відром свіжих огірків бігла з городу до хати. Усміхнена, радісна. Мугикала собі під ніс якусь бадьору мелодію. За тим не почула, як скрипнула хвіртка.

– То це правда? – гримнуло над головою, коли саме заходилась перемивати огірки біля криниці.

Марія аж підскочила від несподіванки. За декілька кроків від неї стояв, випнувши помітно схудлого живота, її колишній чоловік.

– Що? – затулила дашком долоні очі від сонця, аби добре розгледіти його змарніле обличчя.

– Ти справді з Валиком знюхалась? Молодшим настільки… Самій не бридко?

– Ніскілечки. Бридко з тобою було, як згадаю. А з ним добре… Бо Валентин кохає мене. Уявляєш?

– Кохання-зітхання! – Ігор глузливо чвирк­нув крізь зуби, глянув на її руку і прикусив язика. На підмізинному пальці її правої руки сяяла обручка. – Уже встигли? Так швидко?

– Ти про це? – погладила пальцями іншої руки золотий обідок. – А чого чекати? Знаєш, я колись думала, що то лише у фільмах показують таке палке кохання. А виявляється, воно насправді існує.

Жінка нахилилась до огірків. А Ігор стояв і не міг відірвати погляду від її стрункого тіла, від досконалої вроди, такої свіжої та соковитої, ніби стигле яблуко. Куди Мілці з її великими грудьми і товстими стегнами?..

– Якщо ти прийшов до Кості, то немає його. Він на роботі. Хочеш зустрітися із сином – зателефонуй йому і домовся з ним, – випросталась і пропекла його гарними, як світанкова зоря, очима.

– Та ні… На тебе прийшов подивитися. Не чужі ж люди одне одному… Маріє, ти такою гарною стала. Аж світишся…

Її брови здивовано поповзли вгору. Та вже за мить веселий регіт заповнив двір:

– Авжеж! Молодичка – біле личко, – кивнула, віддихуючись від сміху. – Але не для тебе… Йди, Ігорю! Там Міла чекає…

На її голосний регіт із хати вийшов Валентин. Потягнувся, позіхнув. Метнув недобрий погляд на Ігоря.

 – Прийшов поснідати з нами? – глухо рикнув до нього. – Чи забув якісь свої речі забрати? Може, мало я тобі грошей заплатив за твою частину будинку?

Ступив з порога й повільно рушив до Ігоря. Той задом поточився до воріт, хапливо смикнув хвіртку й вискочив із двору.

 – Залишайтеся здорові! – гукнув, застрибуючи в авто.

– Із вами здоровими! – засміявся Валентин та обійняв кохану дружину за плечі. – Він тебе не образив?

– Навпаки, – підняла до нього обличчя й усміхнулась. –  Сказав, що гарна…

– Овва, який сміливий! Те, що ти гарна, я й без нього знаю. І не просто гарна, а найкраща з усіх! Моя…

– Твоя, – пригорнулась до коханого й заплющила очі.

Літній ранок повільно прокидався, викупаний медовими пахощами квітучої липи, нічною грозою та безмежною любов’ю, що бриніла в кожному сонячному промені…