МОЛОДИЧКА – БІЛЕ ЛИЧКО…

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

– Глянь тільки на неї! – кивнула Марія. – Вдягнула таку коротку сукню, що все видно. І не соромно? Трьох дітей має! Який вона приклад своїй дочці подає?

– Про сором говориш? – пирхнула Ніна. – Звідки йому взятися в цієї жінки? Вона ще в школу ходила, то хлопців за собою водила на шворці, як песиків. Сто чоловіків мала, за сто першого заміж вийшла, роги йому такі наставляла, що хмари ними чіпляв, а потім ще й вигнала. Бачте, грошей мало приносив. Мілка ж смачно поїсти любить і доброго вина випити. А ще вдягнутися так, щоб чоловіки як ото мухи на мед зліталися. Я своєму сказала: якщо дізнаюся, що хоча б заговорив із цією шльондрою здалеку, то виставлю торбу з його лахами за поріг і «до побачення» не скажу.

– А Петька що?

– Розсердився. Каже, я себе не на смітнику знайшов, аби з такою жінкою справу мати. Тебе, каже, люблю…

– Щаслива ти, Нінко! – зітхнула Марія. – Знаєш, я навіть трохи заздрю Мілці… Їй коханці, чула, квітами ліжко стелять. А мені Ігор востаннє дарував букет років із десять тому.

– Скажи йому про це. Чого мовчиш?

– Та! – махнула рукою. – Захочу квітів, то на клумбі нарву й поставлю у вазу.

– Значить, заведи собі коханця, як Мілка.

– Чи ти збожеволіла, людино добра? – витріщила очі. – Оце добалакались! Почали за Мілку, а мною закінчили… Ну, піду вже. Незабаром Ігор з роботи приїде обідати. То треба встигнути котлет насмажити. Він любить смачно поїсти…

– По ньому й видно! – підморгнула Ніна. – Чималеньке пузо відростив останнім часом.

Марія низенько голову нахилила, сумки підважила й почимчикувала додому – аж ноги помиготіли. Ігор не любить чекати. І якщо Марія не встигне впоратись із котлетами, знову останніми словами її облає.

Зупинилась. Витерла піт із чола. Повела очима за сонцем. Ох і припікає! Хоч і травень на календарі… Змінила сумки місцями, аби руки трохи розвантажити, і знову подріботіла шляхом.

***

Уже котлети давно охололи. Картопляне пюре затверділо. Сонце підбило пухку перину із хмар і пірнуло за обрій… А Ігоря досі не було…

Марія безліч разів набирала його номер – телефон вимкнено. Що хочеш тепер, те й думай. Не доведи, Боже, в аварію потрапив! Чи машина зламалась далеко від дому… Які тільки думки не крутилися в голові холодними вужами. Двічі заспокійливе довелося пити, бо серце так гупало, ніби от-от репне…

– Та розслабся ти! – кинув син-десятикласник. – Може, з дружбанами в бар на пиво зайшов. А ти тут валер’янку п’єш… Хіба за стільки років досі не вивчила його вибриків? Батько – унікум! Змирися з цим…

– Ой, Костю! Заспокоїв, називається, – повернулась до сина, але той уже демонстративно надягнув навушники й вийшов із кухні.

Сіла біля стола. Склала руки. Задумалась. От що за життя таке в неї? Сорок чотири роки минуло, а досі нічого путнього не бачила. Люди он подорожують: хто – за кордон, хто – Україною… А вона далі за свій райцентр та область і не їздила. Навіть у столиці не була жодного разу. Бо після закінчення медичного училища заміж вийшла, на роботу влаштувалася, а згодом Костик народився.

Родина, побут і робота проковтнули Марію з головою. Для себе й часу не було ніколи.

Жінка підвелась. Зайшла у ванну кімнату. Прискіпливо роздивлялася себе в дзеркалі. Під очима залягла втома, зморшки висіялись. І не від сміху, а від недосипання, бо не було такої ночі, аби не бігала на виклики до людей. Від постійних сварок Ігоря, бо якими тільки словами не лаяв її благовірний! Від порання худоби, сапання городів, гарбання сіна під розпеченим сонцем, коли спиною піт струмками тече… Ох! Добре життя таких відміток не залишає на обличчі жінки…

Марія зітхнула, ніби пуд солі підважила. Вмилась холодною водою. Схлипнула. Знову вмилась. Та й пішла доїти корову. Он які сутінки за вікном зібрались…

***

На плиті тихо булькав компот. Марія схилила голову на руки… Прокинулась від стукоту вхідних дверей і гучної лайки.

– Яка скотиняка поставила відро під ноги?! – загарчав чоловік, тільки-но поріг переступив.

Застиглим від гніву поглядом прикипіла до його булькатих п’яних очей. Із розстібнутої сорочки випиналось волохате пузо. Штани сповзли, і матня бовталась мало не на колінах. Марію аж перетрусило від огиди. Жалюгідне видовище!

– Я ще раз питаю: навіщо ти поставила відро під ногами? Хотіла, аби я впав? Ногу вломив? – він посунув на жінку горою, хекнув перегаром.

Марія відступила на крок. Насупилась. А де це його майка? То ж зранку чисту білизну вдягав, майка була… А це немає… І сорочка… Навиворіт чи то їй здається? Жінка рвучко нахилилась, смикнула за рукав. Так і є! Швами наверх…

– Ігорю! – її голос вирвався десь аж із глибини грудей, хрипко, з надривом. Щось, певно, було в ньому таке загрозливе й недобре, що благовірний позадкував і витріщив мутні очі ще більше.

Марія схопила чоловіка за комір, підтягнула до обличчя і зашипіла:

– Де ти був?! Га? Де твоя майка, чоловіче?! Чого сорочка навиворіт? Що це, в біса, таке?!

Він здивовано потрусив головою, як пес від води. А тоді випнув уперед пузо й розреготався:

– Де був? Не твоя справа! Бач, як скаче! Теж мені – амазонка знайшлася! Курка ти обскубана! Дурепа! Сльота набридлива. У дзеркало глянь на себе! Стара і страшна, як зношені чуні…

– Так, значить, заговорив? – Марія похитнулась, ніби груди ніж розчахнув. Осіла на стільчик, неначе стікаючи кров’ю та болем. Ледве спромоглася звести на нього очі: – Певно, маєш нові чуні? Кажи вже так, як є… Чого ж приховувати?

– І маю! – вишкірився нахабно. – Не чуні, а модельні черевички. Дорогі й блискучі… Оце прийшов сказати тобі, що збираю речі та йду. І щоб не діймала мене, не бігала за мною! Ясно?

 Ігор продірявив її лютим поглядом. Марія заплющила очі. Кивнула.

– Ясно, як божий день… Іди вже, чоловіче! Мотай звідси! Бо зараз візьму пательню і розіб’ю твою дурну голову… Не доводь до гріха!

– Така ж дурна, як твоя мати! – чоловік позадкував до дверей і голосно зачинив їх за собою.

Жінка здригнулась. Затулила обличчя руками. Оце дочекалась чоловіка з роботи!

***

Те, що її Ігор пішов жити до Мілки, від людей почула. Подруга Нінка поривалась навіть хату палити розлучниці.

– Кинемо сірник! Нехай згорить лярва разом із жеребцем! – шипіла Марії на вухо.

– Та ти що? – сердито відмахнулась. – Жоден чоловік не вартий того, аби заради нього такий гріх на душу брати. Хай собі живуть і тішаться. Ми з Костиком не пропадемо.

– А коли хлопець піде вчитися після школи, що сама в чотирьох стінах робитимеш?

– Впораюсь! А про Ігоря навіть не говори мені! Ні чути, ні бачити його не хочу. На суді проситиму, аби розлучили швидко – без усіляких термінів для примирення. Рубати треба так, щоб одним махом відсікти. Так менше крові буде…

– Ой, Маріє! – зітхала Ніна й тиснула її за руку.

А Марія собі тільки й того, що поміж людей із гордо піднятою головою ходила. А вдома ночами тамувала подушкою к...

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.