ЕКЗОТИЧНА ПРИНЦЕСА

Сильний озноб торкнувся її спини, рук, ніг. Почалася нервова лихоманка.

– А як же я? Як же ми? Як же наш Сашко? – шепотіла Іруся, а зуби її цокотіли.

Едик обійняв дружину за плечі.

– Я буду завжди з тобою.

Іруся відкинула руку й підвелася з дивана:

– А чим ота краща?

– Нічим, – відповів не відразу, – просто там є пристрасть, а в нас із тобою…

Вона зиркнула на Едика і стиснула кулаки.

– Будь ласка, йди! – вигукнула Іруся, розвернулася до нього спиною, щоб зрадник не бачив її сліз, та, наче в повільному режимі, пішла сходами нагору.

Зраджена жінка зайшла у ванну кімнату, зачинила за собою двері, увімкнула воду в душовій кабінці, щоб не було чутно її істерики. Іруся крізь пелену сліз дивилася у дзеркало і не впізнавала себе. Там, у дзеркалі, була розмита, тремтяча тінь. Її пальці судомно стискали край раковини, ніби світ міг провалитися під ноги, варто їй розтиснути долоню.

Плечі ходили ходором. Сльози лилися так рясно, що вона вже не встигала їх ковтати. Вода в душі шуміла голосно, але не заглушала того дикого, задушливого ридання.

Жінка притулилася чолом до холодного дзеркала, ніби прагнула забрати в нього трохи спокою, трохи твердості, і цієї миті відчула судомний біль унизу живота, по ногах щось потекло. Іруся зігнулася від болю й побачила, як на підлогу крапає кров. Вона дивилася на це, не моргаючи, наче хотіла поглядом зупинити знищення того, що ще годину тому було її радістю та надією. Дістала з кишені тест на вагітність, потерла його в долоні й кинула у сміттєвий кошик.

Не роздягаючись і залишаючи на підлозі за собою липкі криваві сліди, зайшла в душову кабіну. Підставила обличчя під міцний струмінь води.

Зраджена. Розірвана. Розтоптана.

Істерика накривала хвилями: то затихала до тремтіння, то знову виривалася всередині вибухом. Її голос ламався, переходячи із шепоту в крик. Іруся хапалася руками за волосся, за щоки, за плечі. Їй хотілося здерти із себе шкіру, бо він торкався кожного її міліметра, аби тільки позбутися болісних спогадів. Крізь хлюпання води почула слабкий звук домофона, приймач якого був і тут, у ванній кімнаті.

Простягнула руку й натиснула на кнопку:

– Слухаю, – прохрипіла жінка.

– Це я, – почувся з домофона дзвінкий голос її молодшої сестри.

– Заходь, – відповіла Іруся й іншою автоматичною кнопкою відчинила всі двері дому.

Сама стягнула із себе все мокре, вдягла банний халат, важке від води волосся замотала в рушник і спустилася на перший поверх.

Олена вже стояла біля кавової машини і слухала, як дзюрчить кава й заповнюється біла філіжанка.

Спорідненість сестер проглядала лише в довгому чорному волоссі та смаглявій шкірі тіла, більше нічого спільного. Старшій сестрі дісталися від мами екзотичні очі, мініатюрність і тендітна хода, а молодшій – величезні чорні очі, довгі ноги та метр вісімдесят зросту – від тата.

– Привіт, моя ріднесенька, – обернулася сестра, – я тобі телефонувала, ти не відповідала. А потім, дурепа така, згадала, що ти чекаєш Едика на вихідні, а пів години тому він сам мені подзвонив.

Іруся потерла середнім пальцем скроню і заплющила очі.

– Якщо я тобі дуже заважаю, то поїду геть, – Олена підійшла до сестри та обійняла її за плечі. – Твій Едик попросив мене приїхати і підтримати тебе. Коли я почала питати, що трапилося, він обірвав зв’язок.

Старша сестра відхилила голову, щоб побачити Олену, й запитала:

– Що він сказав зробити?

Олена простягнула сестрі свою філіжанку з кавою:

– Тримай, я собі ще запарю.

Іруся сьорбнула кави і вмостилася на високому барному стільці біля широкого підвіконня, який виконував і функцію кавового столика.

– Якщо треба, я просто поруч із тобою помовчу, – Олена підтягнула ближче до сестри ще один високий стілець.

Якийсь час вони мовчки пили каву, дивлячись на підмерзлі трояндові кущі за вікном.

– Знаєш, – старша сестра подивилася на молодшу, і в неї затремтіли вуста, – він мене кинув.

Олена розкрила рота, потім стулила вуста, покашляла й запитала:

– Хто? Едик?

Іруся просто хмикнула краєм вуст.

– Я б ніколи не подумала… Едик? Він же тебе завжди любив, ще з універу, – затараторила сестра. – Що трапилося?

– Та й досі любить, сказав, – хмикнула Іруся, – а ось шаленіє від іншої. Брехати мені більше не хоче, тому зробив свій отакий вибір, на користь шаленої, – промовила це сестра і переривчасто вдихнула.

Олена зістрибнула з високого стільця й почала намотувати кроки вздовж периметра великої вітальні.

– О! – вигукнула молодша сестра. – А ось і послання від бабія, трясця його душу, – вона взяла в руки аркуш з нерівними краями і золоту банківську карту з крісла.

– Що це? – запитала Іруся.

– Кх­кх, – прокашлялася Олена, – і прочитала: – «Люблю і буду завжди про вас піклуватися. Витрачай скільки потрібно. Гроші на карті я буду поповнювати. Цілую. Твій Едик».

Іруся зняла з голови мокрий рушник і кинула його на підлогу. Важке волосся лягло на плечі.

– Може, мені порізати цю картку? – запитала сестру. – Хоча на що я тоді житиму?

Олена поставила руки в боки і почала постукувати по підлозі пальцями ноги.

– Що значить – порізати? Він же не тільки тобі її залишив, а й Сашкові, – молодша сестра розвела руки в боки. – І тобі немає потреби вилизувати цей дім, готувати їжу годинами! Ти вільна та незалежна! – підняла вказівний палець. – Тому, – Олена похитала рукою перед сестрою в очікуванні відповіді.

– І тому я що? – запитала Іруся. – Шукаю собі маленьку квартиру?

Олена роздратовано опустила руки.

– О боги, поверніть розум моїй старшій сестрі! – театрально вимовила Олена і розсміялася. – Найпростіший шлях – впасти на дно! Чи не твої це слова після мого розлучення? Га, Ірусю?

Молодша сестра потерла ніс.

– Отож, Ірусю, дістаєш свій диплом і йдеш на роботу. В наше бюро.

– Та я ніколи не працювала рієлтором, – засмутилася жінка.

– Та ти й дизайнером недовго працювала, – констатувала молодша сестра.

– Ти ж знала мої обставини.

– Твої обставини? Те, що самодостатня, розумна жінка розчинилася в чоловікові? І що зараз?

Іруся підняла мокре волосся над головою і здригнула плечима.

– Нумо, приводь себе до ладу, сестричко, – зрозуміла молодша сестра, що виховну годину треба припинити, поки сестра зовсім не змерзла. – Завтра о восьмій ранку під’їжджай до мого дому, а відтіля разом поїдемо до офісу, – вона чмокнула в щоку старшу сестру і вийшла з дому.

Місяць потому

Іруся почистила дах своєї автівки від мокрого опалого листя, сіла за кермо і виїхала з маєтку. Якщо на дорогах не буде заторів, вона встигне приїхати вчасно на зустріч з клієнтом, щоб показати оселю. Сьогодні рівно місяць, як Іруся почала працювати рієлтором. Незвично. Важкувато. Але треба звикати, як і до всього її нового життя. Увімкнула авторадіо, і відтіля загорлало:

«Слава Богу, у мене є ти. Слава Богу, у мене є ти…» – і дихати стало важко. Якби ж можна було взяти гумку і стерти з пам’яті її Едика, хоча вже не її. Хоч би та розлучниця була страшком і невдахою, занудою та сучкою меркантильною, аби він це швидше зрозумів і повернувся до неї.

– І що? Ти б йому пробачила та прийняла його? – вчора запитала її сестра Олена. – Та зрозумій, моя дорогенька, він хоче всидіти на двох стільцях. Живе з тією куркою хтивою, а тебе тримає і не відпускає… ну так, про всяк випадок. Подивись на себе в дзеркало, Ірусю. Хіба така красуня­розумниця варта лави запасних?

Її автівка ледве просувалася проспектом у нескінченному заторі, ще й ці думки. Треба вигребти з голови весь непотріб і зібратися. Жінка подивилася на годинник, зрозуміла, що не встигає на зустріч, і написала клієнтці в смс: «Вибачте. Затори. Буду за десять хвилин на місці» – і відправила.

Рівно за десять хвилин Іруся була біля багатоповерхівки нового сучасного житлового комплексу, де апартаменти коштують не менше, ніж її будинок за містом.

Біля під’їзду вже стояла червона новенька «мазда», і, обпершись дупою на капот, смалила айкос штампована чіка – обличчя ботоксне, волосся нарощене, нігті такої довжини, що можна брати участь у змаганні з рапірами.

– Доброго ранку, – привіталася Іруся, – вибачте, затори.

Штампована чіка випустила через плече дим, краєчком величезних, надутих гіалуронкою вуст усміхнулася і кивнула головою.

– Апартаменти розглядаємо? – запитала рієлторка, сподіваючись, що вона відмовиться. Позитиву від спілкування очікувати не треба. Однак треба, щоб не передумала, – це її зарплата, і непогана.

– Так, – промимрила чіка, – показуйте. Сподіваюся, ліфт працює завжди?

– Звичайно, коли за графіком вимикають світло, тут починає працювати генератор, – відповіла Іруся, натискаючи на кнопку шостого поверху.

Іруся, не знімаючи професійної усмішки з обличчя, робила екскурс усією великою, технічно обладнаною оселею і крадькома обдивлялася потенційну мешканку цього житла. Величезні груди, охайна дупа – все це було у чорному трикотажному комбінезоні. Стовідсотково, за апартаменти сплачуватиме якийсь папік. І що їй, рієлторові, до цього? Абсолютно нічого!

У брендовій торбинці штампованої чіки забринькав телефон.

– Так, моє тигренятко, – відповіла чіка, – ми беремо цю квартиру, мені все подобається. Так… і це є… так. А ти купив обручки?

Іруся стала випадковим свідком чогось дуже особистого.

– Вже? – зраділа огрядна дупа. – А моя з діамантом? Супер! Я тебе обожнюю! Ти де? – запитала чіка, поправила вільною рукою свій довгий рудий нарощений хвіст волосся і стала схожою на ботоксну коняку.

Вона підійшла до вікна, виглянула на вулицю, усміхнулася і повернулася до рієлторки:

– Мій наречений уже чекає мене біля будинку, тож швидше оформлюймо договір оренди, бо ми відразу їдемо в РАЦС.

Іруся не знала, радіти за штамповану чіку чи співчувати тигреняткові. І тому якось інтуїтивно підійшла до вікна й теж виглянула. Руки затремтіли, дихання зупинилося, в очах потемніло. Щоб не знепритомтіти, вчепилася пальцями за підвіконня. Біля червоної «мазди» чіки та її жовтого «мінікупера» припаркувався білий позашляховик із чорною стрічкою на даху. І це був позашляховик її Едика, точніше не її, точніше тигренятка, тваринки оцієї. І не впізнати жовтої автівки Ірусі він не міг – вони її разом вибирали в салоні. Тобто Едикові на неї та на її почуття зовсім чхати.

– З вами все окей? Може, ви, пані, вагітна? – звернулася майбутня мешканка цих апартаментів до рієлторки й усміхнулася. – Я теж уже на другому місяці, – похвалилася чіка.

Іруся, наче в густому тумані, на ватяних ногах дійшла до стола, де заздалегідь порозкладала два роздруковані примірники умови оренди.

– Прочитайте і підпишіть, – прошепотіла хриплим голосом. – Тут, – вона тицьнула тоненьким пальчиком у папір, – і отут.

Штампована чіка, нічого не читавши, поставила підпис, узяла свій примірник документа й простягнула руку:

– Ключі.

Іруся мовчки поклала ключ на стіл, розвернулася і вийшла перша з квартири. Якщо вона зараз не почне дихати на повні груди, то просто помре.

Тут. Зараз. З горя…

(Далі  буде)