ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»
216Історії з життя
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
Ольку і Кольку знали всі як подружжя, яке успішно торгує сувенірами і дає собі раду з усім іншим, а також із близькою родичкою. Точніше, з мамою Кольки, яка вимагає до себе уваги, поваги й особливого раціону, хоч поводиться так, наче вона кульбабка і живиться сонцем. Якщо Колька такий собі інертний і вайлуватий, то Олька – вогонь з постійним підсиленням і обертанням. Вона встигає все й ніколи ні з ким не свариться, ні на кого не скаржиться, не гнівається.
– То так ще треба вміти, скажу я вам, – не раз говорила сусідка, яка цілими днями разом з Кольчиною мамою і ще однією пенсіонеркою прасувала дворову лавочку.
– Так вона ж молода, на завод у третю зміну не ходила ніколи. І сил має стільки, що нею можна поле орати! – якось заздрісно і трохи образливо доповнила сусідка-пенсіонерка.
– Досить вам, сороки, обмовляти мою невістку, – помирила їх Кольчина мама.
– Та вона ж і не зовсім тобі щоби невістка. Живе з твоїм Колькою на віру… – нагадала активна пліткарка.
– А то їхня справа. Я до них не пхаюся. Коли захочуть, тоді й розпишуться. Нема чого їх підганяти. Мій Колька добрий, але ним завжди треба трішки поганяти. Такий він уже народився. А Олька йому якраз у цьому дуже помічна.
Кольку мама народила в пізньому віці – майже в сорок. Довго в них з чоловіком не було дітей. Навіть узяли із сиротинця дівчинку на виховання, а вже потім якось так, навіть не сподівалися на диво, з’явився в них Миколка. Пасербиця була гарним дівчатком, поки не почались підліткові дурнички. Отоді жінка не могла дати собі ради, а названа донька й не бажала триматися чужої родини. Далися взнаки чужі гени. Пішла від них і майже не навідувалась. Добре, хоч Колька залишився.
Деякий час жила мама Кольки з ним сама, бо чоловік помер якось так рано. Не було кому навіть дров нарубати. А Коля вже до того часу підріс і навіть училище закінчив. Після смерті тата якось так швидко подорослішав. А потім усі ті кризи, пошуки роботи, вічна тема грошей або їхньої кількості. Непросто було всім, як і тепер.
Одного вечора привів Колька додому дівчину з білим дешево пофарбованим волоссям і сказав мамі:
– Оля буде в нас жити!
– А хіба вона не має де жити, синочку? – якось трохи перелякано і трохи здивовано поцікавилась мама.
– Можна сказати і так. Оля не може повернутися додому, бо там у неї тато…
Мама вирішила не з’ясовувати, що там і до чого. Постелила дівчині на тому дивані, де колись любив після обіду відпочивати її чоловік. За тиждень уже якось наче і звикла до чужої дитини в хаті. Разом ліпили вареники, прибирали, прали, говорили про життя. Настав час запитати, що ж там таке в неї з татом, що він виставив доньку за двері пізнього вечора і відтоді навіть не шукає її.
– Мій тато вдома вирішує все, його слово – закон! Мама батька дуже боїться. А заступитися за нас із мамою нема кому, бо брат далеко.
– То в тебе і брат є? – запитала жінка.
– Так, але він значно старший за мене і десь плаває. Він моряк. А в моряка, як ви знаєте, дружина в кожному порту. Хоч тато дуже сподівався, що Валера приведе додому невістку, народять вони внука і продовжать рід з нашим прізвищем. А що з мене взяти? Якщо я й вийду заміж, то прізвище зміню, і все!
– Ет, які в людей проблеми, їй-богу! Через таку дурню виганяти дитину з хати!
– Ви просто не знаєте мого тата. Він вже як щось вирішив собі, то все!
– Стривай, а то часом не отой, що живе там під горою? Він ще трохи кульгає на ліву ногу… і дружина в нього така маленька і худенька…
– Так, він! Значить, ви знаєте, хто мій тато і хто моя мама.
– Тепер знаю, дитинко! І не дивуюсь. У нас ніхто тебе не образить. Колька мій спокійний і керований. Я у його справи не втручаюсь. Якось проживемо…
За кілька місяців знайшла мама свою Ольку і прийшла на розмову. Не просто так прийшла, а у справі розподілу землі.
– Олю, треба поговорити. Як ти тут? Увесь час думала про тебе, мою бідолашку, – примовляла Олина мама й озиралася довкола, чи часом чоловік за нею не внадився.
– Та цілком нормально, мамо! А тато вже заспокоївся? Щось про мене розпитував? – якось не надто бадьоро запитала Оля.
– Та він так переживав, щоб ти кудись не пропала чи щось собі не зробила. Ну, але ж ти знаєш, який він у нас гоноровий?! Сам перший ніколи не помириться. А тут така справа намалювалася з тою земельною ділянкою, що в центрі села. Хоче тато її на тебе переписати. Бо син наш відрікся, не треба йому тої ділянки. Але, крім тебе, там буде ще три співвласники. Так наші родичі вирішили. Тож треба, щоб ти пішла до нотаріуса і все це підписала. Коли зможеш? – мама Олі склала руки як до молитви, аби донька не відмовилась.
– Коли треба буде, тоді й прийду. Скажете мені. Тепер уже знаєте, де я живу…
Потім пішла круговерть заробляння грошей, у якій Олька і Колька виявились згуртованою командою. Вони разом їздили по товар, продавали його і так трималися на життєвих хвилях. Додому поверталися разом – втомлені, але задоволені. Мама іноді готувала їм щось, але більше часу нарікала, що нездужає. Та й це не було причиною – діти привозили щось із міста, купували в супермаркеті якісь напівфабрикати або й узагалі готові страви.
Так проминуло кілька років. Колька звик до Ольки, а вона почувалася непогано в його домі. Та все одно іноді виникали між ними якісь дзяр-дзяр, у які Кольчина мати, звичайно, не встрявала. Вона лиш нещодавно довідалась від сусідки, за що тато такий недобрий на Ольку.
– Знаю я все, сусідко! Олі тато дуже проти, аби донька виходила заміж за твого Кольку і брала його прізвище! От чому він її вигнав, коли довідався, що вони зустрічаються! Ну, але вони вже до того часу «того», разом були. І то старого ще більше розізлило. Назвав її шльондрою, тому вигнав…
– Теж мені причина! То й що, що у мого Кольки прізвище білоруське!? Чи ж
поганим був Кольчин тато? А самому Колі моєму що бракує? Прізвище їм не сподобалось! То нехай і не змінюють!
Певно, то була така собі причина – і надумана, і притягнена за вуха. Справжніх причин там було значно більше, і переважно через складний характер Олиного тата, якому увесь світ завинив. Він з дитячих років виховував-перевиховував і старшого сина, і малу Ольку. А причина в тому, що Олина мати, таке собі тепле масло, ніколи йому поперек слова не сказала, от він і став таким прикрим, ще й у старші літа. Одне одного догризають, а розлучитися не можуть, та й ніколи цього не зроблять!
В Ольки і Кольки ніяких дітей не планувалось. Вони й самі не говорили про це. Наче звикли, що життя їде накатаною дорогою – навіщо щось змінювати?.. Та одного вечора Оля написала своєму Колі, що поїде по новий товар сама і затримається на кілька днів. Що ж, раніше таке бувало не раз, тож Колька і не здивувався.
А насправді поїхала Олька до Сергія – значно старшого за неї кавалера-удівця, який принадив її, а вона й повелась. То нічого, що в старого ловеласа доньки були Ольчиними ровесницями. Він не гребував і тим, що сама Олька йому в доньки годиться. Як то кажуть, любов гірша від срачки!
Дозустрічались вони до того, що взяли та й розписалися! Ходив старий Аполлон, дряхлими м’язами вигравав і ганьбив перед Олькою її Кольку, обзивав його тюхтієм і дурбеликом. А сам вважав, що він зможе стати батьком і що Олька народить йому козака. Та після ретельних аналізів і медоглядів з’ясувалось, що Ольга нікого не народить, а її жіноча система потребує дороговартісного і тривалого лікування. От так!
Колька таки довідався про цей необдуманий і спонтанний вчинок Ольки. Додзвонився до неї, потім зустрівся з нею. Сказав, що зла на неї не тримає. Бо занадто багато спільного в них, та й звик він до неї, якось не може уже сам…
– Не дурій, Олько! Ми з тобою як Льолек і Болек з мультика, Олька і Колька! Ми так багато разом перейшли! І хату почали ставити на тому клапті землі… забагато всього, аби отак усе перекреслити!
– От бачиш, за стільки років ти не запропонував мені узаконити наші стосунки! А той узяв і відразу все оформив… – наче жалілась Олька.
– Так треба було мені про це сказати і все організувати! Хіба ж нам було погано удвох? І з мамою?!
Поки вони спілкувались, Ольчин телефон розривався від надсадних дзвінків Сергія. Олька заплуталась і вже не знала, що їй з тим усім робити, як ту кашу їсти, яку вона заварила.
Майже два тижні ходила Олька як у воду опущена. А потім подзвонила до свого чоловіка, тобто до Сергія, і сказала, що вона подає на розлучення. І що її Колька не такий уже й тюхтій. І що вона погарячкувала, тому чао, бамбіно, сорі!
Кажуть, після цієї розмови в Сергія стався серцевий напад. Олька з більшим завзяттям взялася до будівництва, аби викроїти кошти і на своє лікування. Колька обіцяв одразу з нею одружитися, тільки-но вона стане «вільною». Відтоді він їй жодного разу не дорікав і не казав, що вона зробила щось не так, бо зрозумів: була в цьому і його провина.
Дякуємо за вашу передплату онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
613
