ВИШНЕВЕ БАКЕЛІТОВЕ НАМИСТО

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

До рідної тітки я написала вже третього листа. Не повірите – паперового, бо інтернетом вона не користується, а телефон у неї кнопковий. Навіть не знаю, чи одержала тітка ті мої листи. Та я вирішила закрити питання маминим намистом, тому й так наполегливо слала ті листи. Врешті, вирішила відвідати тітку на свята.

Тітка зустріла мене звично, трішки прохолодно. Ні, ми з нею не були розсварені абощо. Просто мамина сестра завжди була такою тихою, загадковою, навіть, сказати б, багатозначною. Її чоловік, який прожив із нею кілька десятків років, також завжди губився у здогадках, чого чекати від Ганни. Та так і помер, овіяний таємницею її характеру.

Ну а я не така. Коли мені щось треба або коли я маю чітку мотивацію, то наполягатиму, аж поки щось та й не вирішу. Йшлося про річ, яку я хотіла будь-що мати у своєму домі – вишневе бакелітове намисто своєї мами Оксани. Точнісінько таке саме було і в тітки Ганни, але вона своє виміняла на телевізор чи на якусь іншу цінну річ. А мамине таки мало б зберігатися в родинному домі.

– Та здалась тобі ця пластмаса! – якось так висловилась тітка.

– Є нюанс: ця пластмаса дорога, зрештою, не тільки в ціні, а й як пам’ять про маму, – вирішила я зайти делікатно, але конкретно, – та й написала я вам, тітко, уже кілька листів щодо нього. Чи ви їх не одержали?

– Одержала. Всі маю. Лежать он там, разом із квитанціями на оплату за світло і газ. А твій телефон я кудись чи то стерла, чи не зберегла, тому й не відповідала.

– Я, власне, приїхала по те намисто… – і тут я трохи знітилась, бо, якщо чесно, мала б сказати, мовляв, віддайте мені, бо воно не ваше. А якщо не віддасть? Або скаже, що його нема? Тут варто увімкнути всю родинну дипломатію і таки успішно повернутися додому, вже з бакелітовим намистом.

– Твоя мама його дуже любила. Завжди надягала на свята до вишневої вишиванки. Гарно було їй з тим намистом! – якось так ностальгійно почала була тітка. Однак я чомусь не дуже хотіла слухати ті сто разів розказані родинні історії. Мені потрібне було намисто, але тітка Ганна все ще тримала театральну павзу і далі щось собі метикувала.

– Отой бакеліт, він же ж несправжній! То ж таки пластмаса! Хоч і дорога! Я ще розумію, якби то був бурштин чи янтар. До речі, як правильно: бурштин чи янтар? – поцікавилась тітка Ганна.

– Може бути і так, і так: обидві форми правильні. Слово «бурштин» – з німецької, а «янтар» – з литовської…

– Ну, я щось так і зрозуміла, що може бути і так, і сяк! Але от із бурштином, чи янтарем, усе зрозуміло – то смола, яка тисячі років у землі застигала, тому він дорогий, хоч і легкий. А що той бакеліт? Чому за нього так багато просять?

– Бо він вінтажний, тобто антикваріат, а до того ж нечасто буває у продажу. А отой, який був у вас і в мами, точно цінний.

– Ну так, я своє намисто виміняла тоді на телевізор. То вже й того телевізора нема, і самого намиста нема.

– А мамине намисто у вас же ж є? – я була майже впевнена, що воно є і що тітка так просто не відкрутиться. На диво, тітка Ганна мовчки пішла по драбину, полізла на горище й невдовзі принесла мені омріяне вишневе бакелітове мамине намисто!

– Візьми, воно твоє! – тітка й цього разу була скупа на слова, та я зауважила, як вона хотіла заплакати, але дуже стрималась і відвернулась до ікон. Може, пригадала собі власну й мамину молодість? А можливо, вирішила, що минуле треба відпустити… Хтозна! Я ніколи не бачила, аби тітка Ганна хоч колись плакала чи голосно говорила. Либонь, уже вік додав свої гіркі й солоні нотки до її незворушного характеру.

Я вийшла з маминим намистом надвір і піднесла його під сонячні промені. Щедре літнє сонце обціловувало намистини, проникало всередину й вигравало неймовірно смачними барвами. Якщо в кімнаті намисто здавалося майже чорним, то надворі та ще й під сонцем воно було насичено-вишневим і розкішним. Недаремно я приїхала по нього, ой недаремно!

– Ти ж його хоч не продавай, як я своє за дурний...

Дякуємо за вашу передплату онлайн!