ВИШНЕВЕ БАКЕЛІТОВЕ НАМИСТО

– Може бути і так, і так: обидві форми правильні. Слово «бурштин» – з німецької, а «янтар» – з литовської…

– Ну, я щось так і зрозуміла, що може бути і так, і сяк! Але от із бурштином, чи янтарем, усе зрозуміло – то смола, яка тисячі років у землі застигала, тому він дорогий, хоч і легкий. А що той бакеліт? Чому за нього так багато просять?

– Бо він вінтажний, тобто антикваріат, а до того ж нечасто буває у продажу. А отой, який був у вас і в мами, точно цінний.

– Ну так, я своє намисто виміняла тоді на телевізор. То вже й того телевізора нема, і самого намиста нема.

– А мамине намисто у вас же ж є? – я була майже впевнена, що воно є і що тітка так просто не відкрутиться. На диво, тітка Ганна мовчки пішла по драбину, полізла на горище й невдовзі принесла мені омріяне вишневе бакелітове мамине намисто!

– Візьми, воно твоє! – тітка й цього разу була скупа на слова, та я зауважила, як вона хотіла заплакати, але дуже стрималась і відвернулась до ікон. Може, пригадала собі власну й мамину молодість? А можливо, вирішила, що минуле треба відпустити… Хтозна! Я ніколи не бачила, аби тітка Ганна хоч колись плакала чи голосно говорила. Либонь, уже вік додав свої гіркі й солоні нотки до її незворушного характеру.

Я вийшла з маминим намистом надвір і піднесла його під сонячні промені. Щедре літнє сонце обціловувало намистини, проникало всередину й вигравало неймовірно смачними барвами. Якщо в кімнаті намисто здавалося майже чорним, то надворі та ще й під сонцем воно було насичено-вишневим і розкішним. Недаремно я приїхала по нього, ой недаремно!

– Ти ж його хоч не продавай, як я своє за дурний телевізор! – тітка нечутно підійшла з-за спини, я аж здригнулась від несподіванки.

– Нізащо не продам, тітонько Ганно! Воно моє і тільки моє! – мені не бракувало емоцій. Бо, окрім календарного свята, я одержала свято душі та єднання з душею мами Оксани, якої вже вісім років немає на цьому світі. Можете в це вірити чи не вірити, але саме через такі-от родинні речі я найкраще відчуваю присутність тих, хто вже не з нами. Такі речі мене «гріють»…

Бакелітове намисто я акуратно замотала спочатку в пухирчастий папір, потім у хустку і заховала до сумки. А позаяк у тітки Ганни достигли мої улюблені чорні черешні, то я залюбки пішла ними ласувати. Тітка не шкодувала тих черешень ніколи й нікому!

– Там, у тому вашому місті, нічого ж на асфальті не росте?! – нагадала тітка, бо все життя провела в селі, а з міста завше поверталась, як вона сама казала, «якась хвора» – так втомлювали її ритм і шум великого міста.

– Нічого не росте. А тепер узагалі дерев мало, самі лиш коробки-новобудови і машин повно. Іноді й дихати нема чим! – чесно визнаю я, але це не було натяком на те, що я вчащатиму до тітки, аби відпочити від міської суєти.

– А в селі нема нічого безкоштовного, коло всього треба наробитися, – як завше, висловилась тітка Ганна. Бо так усі тут говорили. Та хто ж їх, тих сільських людей, присилує так працювати? Хто змушує тримати зоопарк і обробляти поля? Та й чи треба самій тітці оті мішки з картоплею, оті повні льохи моркви й буряка?

– В селі – як у смолі: все роби та й роби! То тільки вам, з міста, здається, що тут рай і курорт! – не вгавала тітка Ганна. І це також було звичкою сільських людей – скаржитися на свою нелегку долю і щоденну працю.

– Та вам тепер стільки й не треба того всього! – щиро визнала я, – маєте право сісти, послухати, як пташки співають, помилуватися квітами і плодами!

– Та й то правда, – наче прокинулась тітка від своїх звичних жалощів та нарікань.

Що ж, ночувати в тітки я не хотіла. Та й сама вона не пропонувала. Навіть якби я попросила, то було б незручно нам обом: тітка ніколи не любила чужих чи сторонніх у своїй хаті. Їй тепер найкраще бути самій, і вона не раз і не двічі про це говорила колись. Тому я скоренько зібралась, прихопивши на льоту пластикове відерко з назбираними черешнями, і буквально побігла на автобус. Тітка стояла, спершись на хвіртку, нікуди не поспішаючи. Такою я її й запам’ятала, бо обернулась, аби подивитись на хату і сад ще раз та й запам’ятати усе, як було і як залишилось… Відтоді ми з тіткою Ганною більше не бачились. Але я маю з нею невидимий духовний зв’язок завдяки вишневому намисту, яке колись передам тій, кого любитиму найбільше.

Приїхавши додому, я таки провела тест і переконалась, що намисто бакелітове. Взяла ватну паличку, якою ото у вухах чистять, вмочила її у воду та в харчову соду, ретельно потерла по кораликові – на паличці залишився «брудний» слід. А якби не було нічого, то намисто виявилось би звичайною дешевою пластмасою. Отже, справді бакеліт, та ще й такий розкішний, вишневий!