Історії з життя
Передплата онлайн: https://peredplata.ukrposhta.ua/
Убогі квіткові клумби недоречно тулилися до обшарпаних стін професійно-технічного училища. На осиротілих пагонах сумували кволі бутони троянд. Єдина директорська відрада мала такий самий жалюгідний вигляд, як і решта довкілля: затерті лавки, порепаний асфальт і стоптана земля замість газону.
Степан Борисович поправив заношений, але чистенький светр. Пильно придивився до юрби вуличних розбишак, що номінально були студентами. Не помітив жодного курця і пішов оглядати клумби.
Ґрунт ряснів недопалками. Чоловік до скреготу стиснув зуби і крадькома, соромлячись власних дій, присів, щоб визбирати непотріб поміж пагонів свого дітища.
Студенти скосились на розлючену, скрючену постать директора та потайки закрякали смішками. Порушити заборону куріння ніхто не наважився.
З протилежного боку вулиці наблизився Льонько. Впевнено перетнув дорогу. Ввійшов у двір і приєднався до розхристаних студентів.
По-сільському невимушено привітався. Одразу перейшов до справи:
– Де директор?
Юнаки завовтузились. Зверхньо оглянули незнайомця і скоса хитрувато заусміхались.
Не дочекавшись відповіді, Льонько питально кивнув на охайного чоловіка посеред клумб. Хлопці приглушено реготнули.
Степан Борисович припинив очисні роботи. Зосередив свою увагу на юрбі студентів.
Чорнявий коротун залихвацьки сплюнув убік, підступив до Льонька і, задираючи голову в намаганні говорити просто в обличчя високому співрозмовникові, мовив:
– А што ти за така важна птушка, што тобі директор зразу?
Льонько не зважив на виклик у голосі й просто пояснив:
– Я не птушка. Я поступати.
– А ти звідки? – кинув хтось з юрби.
– З Узлян.
– Села?! – уточнив чорнявий.
Зневажливий тон зачепив за живе, і тепер уже Льонько відповів з явним викликом:
– Села!
– Ніштряк! – чорнявий оцінив стійкість і дружньо плеснув Льонька по плечу.
Озирнувся на директора та пояснив:
– То, в клумбі… Двірник. Покручений на квітах. Ти на нього не зважай. Але він… того… ну, двірник.
Чорнявий зробив виразний жест біля скроні. Юнаки злостиво зарохкали. Льонько зирнув на Степана Борисовича і витримав зустрічний напружений погляд.
– Закури, – чорнявий простягнув пачку.
Льонько озирнувся, машинально вийняв цигарку. Припалив. Чорнявий своєю чергою затис сигарету в зубах, але прикурювати не став. Пожував трішки та сховав у пачку.
Штуркнув новобранця в лікоть. Рушили до училища. На вході Льонько показав запалену папіроску і запитально глянув, але чорнявий відмахнувся на цей протест:
– Тож бурса. Тут можна курити.
Уже на сходах чорнявий застеріг:
– Якщо той двірник буде тебе харити, ти його зразу щеми. Бо, як попустиш, тебе пацани не поважатимуть. Зачмирять. А він до нових доколупується.
Льонько промовчав, затягнувся і поволі випустив дим. Знизу долинув розлючений тупіт. Директор вилетів по сходах. Стрімко кинувся на знахабнілого візитера. Вибив недопалок і, захлинаючись гнівом, видав тираду погрозливих вигуків.
Чорнявий розвів руками, показуючи, як швидко підтвердились його слова. Борисович тим часом перейшов до дії. Схопив порушника за комір і спробував стягнути вниз. Льонько автоматично скинув руки, вигукнув:
– Ти чьо, мужик?!
Шарпнувся і ненароком вгатив директорові ліктем в око.
Заклякла пауза. Ніхто не ворушився. Врешті Борисович отямився. Відштовхнув Льонька та рвонув нагору.
– Чо скис? – посміхнувся чорнявий, – пердоль до директора, поки двірник туди не завалився.
Льонько вагався. Чорнявий мовив:
– Скажеш, як є. Все норм.
– А ти?
– А шо я? Степан Борисович. Праворуч другі двері. Не заблудишся.
Льонько рушив.
На дещо прочинених дверях справді красувався вицвілий напис «Директор ПТУ – Римар Степан Борисович». Льонько роззирнувся коридором. Не спостеріг двірника й поклав долоню на клямку. Нерішуче штовхнув двері.
Постать директора застигла над столом. Борисович затиснув плечем слухавку, правицею накручував диск телефонного апарата. Зирнув на відвідувача і висмикнув палець. Диск з гуркотом повернувся у початкове положення.
Льонько впізнав двірника. Повільно перевів очі на табличку, повернув погляд директорові. Борисович гахнув слухавкою по апарату і хутко вдруге набрав 02.
В тишу кімнати проник гудок, за ним хрипле: «Алло, міліція. Черговий…».
Голос вивів Льонька зі ступору. Юнак рвонув геть. Вискочив у двір. Юрба студентів зустріла гучним реготом. Гнів стер збентеження, і Льонько люто кинувся на чорнявого.
Несподіваність атаки та гарт сільських бійок дали Льонькові коротку перевагу, але юрба швидко звалила його на пошарпаний асфальт.
Удари припинипись. Льоньоко боязко визирнув з-під рук. Над ним нависав директор. Парубки загомоніли.
– …Він сам кинувся… Борисовичу, він псих… ми тупо стояли… він сам… обдолбаний…
Голос директора припинив гамір:
– Зараз приїде міліція – розбереться.
Слова шарпнули. Льонько зірвався на ноги. Вгатив плечем директора і рвонув через паркан.
Повз пролітали вулиці, провулки, перехожі, автобусні зупинки. Врешті, від виснаження Льоня перейшов на ходу. Перетнув парк. Пройшов дитячий майданчик і вперше від початку втечі роззирнувся.
Присів на лавку у скверику. Довго бездумно дивився в потріскані плити доріжки.
Підвів погляд. На неакуратно пофарбованому фасаді синіла таблиця «Районний військовий комісаріат». Льонько зітхнув та увійшов.
Черговий, якимсь вселенсько сумним голосом спитав:
– Куди?
– Служити!
– Повістка, де?
Льонько проігнорував запит і пройшов повз. Черговий поморщився, але не став наполягати. Буркнув навздогін:
– Ліворуч. Сходами і справа треті двері.
До третіх дверей тягнувся довгий вузький коридор. Вздовж стіни вишикувались здебільшого поламані, винесені з якогось актового залу кріселка з рухомими сидіннями.
Кілька скулених парубків погойдувались на скрипучій фанері.
– Крайній хто?
Усі промовчали.
Треті двері розчинились. Звідти висунувся понурий юнак та прочовгав повз Льонька. Треті двері гаркнули:
– Наступний!
Льонько сіпнувся. Оглянув присутніх. Ніхто не виявив бажання бути наступним. Льонько потис плечима та увійшов.
Скупий кабінет лякав засиллям папок. Справи творили стіни, населяли підвіконня, оточували стіл. Пузатий майор кивнув, і Льонько сів на стілець. У відповідь на питальний погляд витяг своє свідоцтво про народження та поклав на стіл. Військком розгорнув документ. Облизав пухлі губи і спитав:
– Повістка?
– Немає.
Майор витягнув губи в трубочку та підняв брови. Глянув дату народження.
– Тобі сімнадцять?
– Так що?
– Рано прийшов.
Льонько сіпнув плечима й пояснив:
– А куди йти? На роботу? Так не беруть. Вчитись? Толку? Через рік в армію. Не довчусь. Чого починати?!
– Ага, – майор відклав свідоцтво і спитав: – Звідки?
– З села.
– Я бачу, що не з Мінська.
– З Узлян.
Військком ткнув масним пальцем у свідоцтво і запитав:
– Чого вдома не сидиться?
Льонько потупився. Покусав верхню губу і тихо промурмотів:
– Вітчим.
– Ага, – майор уважно оглянув синець на скроні, розсічену губу, розшарпаний одяг. Уточнив: – Давно в Мінську?
– Та… місяць… може…
Долоня військкома несподівано гахнула по столу. Папки налякано підстрибнули. Майор встав. Оперся руками на стіл, нависаючи над Льоньком.
– Кажи! Що начудив? Я ж бачу, чого прийшов! Де начудив?!! Кажи…
Голова мимоволі сховалась у плечах. Льонько шкодував про свій необачний візит.
– Мовчиш! – майор схопив слухавку з телефонного апарата. – Зараз мєнти мені розкажуть. Все розкажуть!
Льонько підстрибнув. Вчепився долонями у стіл. Затараторив:
– Не треба ментів. Не треба! Я ж не знав. Той, чорний… він сказав… що то двірник. Я не знав. Я вступати прийшов… Директора шукав… Дали сигарету. Сказали, то двірник… Самі не курили… а то директор… Ну… він сам… за шкірку хапнув… Я ж машинально… я не спеціально… просто відмахнувся… а він зразу в міліцію. А ті ржали… уроди. Я психанув… Але не знав… я…
Майор не перебивав. Довго слухав заплутану істеричну тираду, аж доки Льонько не затих. Деталі військкома не цікавили, загальну картину він зрозумів. Відбив пальцями дріб і спитав:
– Так міліція була?
Льонько заперечно похитав головою.
– Ага! А документи ти директорові давав?
Знову заперечення.
– Так ти директора гупнув і навіть не представився?!
Смішливі нотки змусили Льонька підвести погляд. Майор усміхався.
– Хочеш служити! – військком добув бланк, узяв ручку і почав заповнювати. Буркнув: – Значить, будеш служити!
***
Зубна щітка пірнула у бляшанку, набрала на ворсинки вакси і продовжила й так уже блискучі «дєдовські» чоботи. Льонько зітхнув та оглянув довгу шеренгу двоярусних ліжок, заправлених «під кантик». Казарма пустувала.
Служба в радянській армії не пахла медом. «Дєди» – солдати, які відслужили два з належних трьох років, провадили дозвілля в знущаннях із «духів» – новобранців, які ще не прослужили свого першого року. Різноманіття розваг вражало: марш-кидки і забіги в протигазах, нічні підйоми і вдягання за час догоряння сірника, вимикання світла ударом кулака по вимикачу… і регулярні побої за невиконання…
До того ж безправні «духи» покірно віддавали свої пайки: масло, цукор, згущик і цигарки.
За рік «духів» переводили на середню нестатутну ланку. Час, коли тортури вже позаду, але права знущатись з інших іще не дано. Третій рік – рік свавілля. Ще недавні «духи» перетворювались на катів і вже самі виміщали на новобранцях усе зло, яке назбиралося за час служби.
Карусель армійського садизму починала новий цикл.
Льонько відклав роботу і нишком роззирнувся. Дістав з кишені мамин лист. Теплі рядки зігріли душу. М’який докір линув крізь нерівно нашкрябані літери на жовтуватому папері шкільного зошита.
«…хіба я заслужила такого… три місяці без вісточки… куди дівся… що з тобою стало… чому раніше не дався знати… я ж уся зморилась… дякуй Богу, ти в порядку…»
У пам’яті спливли щасливі епізоди дитинства. Льонько дивився на аркуш, але перед очима цвіли весняні Узляни. Захоплений власними думками, не помітив шуму.
Нахабна долоня вирвала лист. Льонько скинув очі. «Дєд», криво посміхаючись рвав вісточку.
– Душара! Не відволікайся! Виконуй поставлене завдання!
Уривки листа осипались на казармену підлогу. Позаду почулось рохкання. Льонько скосився через плече. Група «дєдушек» мляво посміювалась.
Нічого не залишалось, як узяти чобіт і полірувати далі.
Решта вечора минула без колізій. Тривала ніч. Льонькові не спалось. М’яв у долоні понівечені шматки листа.
У вікно прокрались перші промені світанку. Якось машинально, без будь-яких думок, Льонько скинув ноги на підлогу і встав. Койка зрадницьки заскрипіла. Завмер. Секунду позволікав і взяв табуретку за самий низ ніжки. Безшумно промайнув між рядами койок. Застиг над безпорадним у своєму міцному сні «дєдом».
Довго дивився на спляче обличчя. Відступив на пів кроку і з розмаху вгатив табуреткою по голові.
Крик, гамір… стогін «дєда», криваві потоки на постелі. Уламки табуретки. Метушня, гарчання лейтенанта. Мерехтіння коридорних ламп…
Події стрибали уривками. Проносились повз. Немов перед випадковим глядачем крутили безглуздий фільм.
Врешті калейдоскоп подій закінчився в кабінеті начальника частини. Льонько стояв, витягнувшись в «струнко» і, доки потоки брудної лайки оминали його слух, думав про матір, яку так несправедливо образив своєю втечею з дому.
Полковник замовк. Несподівана тиша вивела із задỳми. Командир мовчки дивився на солдата і, коли спіймав його погляд, абсолютно спокійно та врівноважено промовив:
– Солдат!
– Я, – рефлекторно відгукнувся Льонько.
Полковник підступив і ще пильніше поглянув у Льонькові очі. Усміхнувся і доброзичливо, по-театральному суворо заговорив:
– Солдат! Ще раз… ще одну табуретку! Чуєш?! Якщо ти зіпсуєш ще одну мою табуретку! Я тебе згною в штрафбаті! Ти усвідомив?
– Так точно, товаришу полковнику.
– Кругом!
Льонько вийшов стройовим кроком. Він не зрозумів, чи жартує командир частини, а чи справді більше переймається майном, ніж цілістю солдатських черепів, але вирішив не уточняти.
Десять днів гауптвахти видалися відпочинком. Льонько бадьоро повернувся в казарму. Підступив до своєї койки.
На постелі валялись брудні «дєдовскі» чоботи, зубна щітка і бляшанка вакси. Льонько роззирнувся. «Дєд» лежав на своїй койці, схрестивши ноги та заклавши долоні під голову. Чоло потворила гігантська різнобарвна ґуля.
Зустрілись поглядами. Коротко усміхнулись навзаєм. Льонько зібрав чуже майно і неквапно підступив до його власника. Поставив «дєду» на живіт чоботи, а щітку і бляшанку поклав на груди. Дивились вічі у вічі, мляво посміхались.
У казармі затихли. Лише мухи безтурботно гули під стелею.
Дверний скрип зруйнував тишу. Зазирнув днювальний. Знайшов поглядом Льонька і махнув рукою:
– Бігом на КПП! Бігом!
– Чьо там? – огризнувся Льонько.
– Мама приїхала! Мудак!
– Чия?
– Не тупи, придурку! Твоя.
Льонько зірвався з місця. Плечем виштовхнув днювального і побіг, розкидаючи гучний тупіт чобіт.
Дякуємо вам за передплату газети онлайн
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
Життєві історії
Життєві історії

