НА ГОСТИНИ ДО ЮНОСТІ

І от у війну в лікарні їхні життєві дороги перетнулися.

Про що говорити з батьком, який зотлів від горя за єдиною дитиною? Як дивитися в до болю рідні очі, де повільно згасає надія на повернення з пекла його синочка? Вона щось там кинула на прощання типу «Тримайся. Рада була бачити» і побігла до подруги, ніби втікала не від минулого, а від самої себе.

Отямилася вже вдома. У подруги в палаті була розсіяна, відповідала абищо, тому, зіславшись на головний біль, чимдуж поспішила покинути лікарню.

Думки, як дикі коні, бігали навперегін з вітром і не думали зупинятися… Навіщо доля зіштовхнула їх у цих білих коридорах? Як їй тепер жити зі стражданнями й болем Тараса, де взяти сил забути його німий крик про допомогу?

Більше вони не бачилися. У січні 2024 року відбувся обмін полоненими. У списках був і син її Тараса. Поліна дала волю сльозам – мабуть, Бог почув і її молитви, якщо повернув батькові сина.

* * *

Тарас не до кінця вірив, що його Єгор уже в Україні. На жаль, він не зміг поїхати на зустріч: після операції ще був слабким. Але через відеозв’язок уже бачилися й говорили. Це додавало сил обом чоловікам.

Єгор разом з іншими полоненими проходив складну реабілітацію. Безліч аналізів, сувора дієта, вправи, навантаження під керівництвом медиків повертали азовця до нормального життя. У лікувальному закладі Єгор познайомився із Зоряною. Дівчина тут працювала, тому багато часу проводила серед пацієнтів. Єгора ця золотокоса лікарка підкорила нестримною вірою в кожного хворого.

А Зоряна знала свою справу. Вона пурхала відділенням, маленька і легка, як пір’їнка, однак вперта і міцна, мов камінь. Дивлячись на цю дівчину, важко було повірити, що це найвимогливіший реабілітолог медзакладу. Їй радше пасувало б бути педіатром, така мініатюрна і добра. Та була суворою і безжальною. Як їй вдавалося змушувати кремезних чоловіків-вояків чіплятися за життя, лише Богові відомо. А ще Зоряна глибоко зналася на психології. Її очі вміли бачити те, на що інші не звертали уваги. Тому під чітким керівництвом молодої лікарки ці посічені тіла й душі відроджувалися. Єгора вона опікала більше за інших. Чомусь Зоряні здалося, що саме цей чоловік з-поміж усіх полонених найбільше потребував її допомоги. Скільки йому років, вона читала в історії хвороби, а от те, який у нього був вигляд, її, чесно кажучи, лякало. Війна не поскупилася й додала хлопцеві так багато, що не на одне, на два життя вистачить. У ті очі дівчина боялася дивитися, бо в них була така безодня, що можна просто збожеволіти.

Чотири місяці відновлення, тренування, робота із психологом, а ще турбота, увага і терпіння медиків, плюс любов рідних людей справді творять дива: зашкарублі вояки поверталися до життя. Єгор також.

Нарешті хлопець залишає лікувальний заклад. Завтра він буде вдома.

Ось і зупинка в рідному селі, де знайома вулиця і батьківський будинок за рогом. Все, як і два роки тому, до війни.

Вже вдома говорили, наче сповідувалися, з батьком усю ніч… тільки перед світанком поснули.

Кілька днів з рідною людиною, потім військкомат і знову в частину. Єгорові, як повітря, потрібна була робота. Його скерували в навчальний центр працювати з мобілізованими, передавати, так би мовити, свій досвід новачкам у воєнній справі. Він усього себе віддавав роботі, але думками часто мандрував у реабілітаційний центр до Зоряни. Переконував себе, що за місяці, проведені на лікуванні, він просто звик до неї, та серце говорило інше: не звик, а закохався. Тож, тільки-но випало декілька вихідних, помчав до дівчини.

Із букетом ромашок чекав солдат Зоряну біля медзакладу. Хвилювався. Дуже. Адже нічим не видав своїх почуттів тоді, а тепер місця собі не знаходив. А вона помітила його, щойно вийшла за ворота центру. Не чекала, але десь там у найпотаємнішому куточку серця ховала тиху надію на хоча б іще одну зустріч з Єгором. І от він тут, а вона розгубилася. Так і стояла, мов зачарована.

Цього дня вони спілкувалися не як лікар з пацієнтом, а як щасливі закохані. Цим двом вистачило зустрітися поглядами, щоб розібратися зі своїми почуттями. Кілька годин провели разом, з’ясували, що вони з одного району, між їхніми селами кілометрів тридцять, обмінялися номерами телефонів і плекали свої почуття на відстані.

За місяць Зоряна з Єгором одружилися і вже як подружжя їхали додому, спочатку до його батька, а потім всі разом до її мами.

* * *

Поліна наготувала смакоти, чекала на дорогих гостей. Як-не-як донька з чоловіком на гостини їдуть. Крізь відчинене вікно почула, як у дворі зупинилася автівка. Допоки син із батьком паркувалися, дівчата вже наобіймалися й останні частування на стіл виставили. А як через поріг переступили чоловіки, Поліна тільки й змогла вимовити: «Тарасе, ти?».

Єгор і Зоряна переглянулися. А батько вже тримав в обіймах свою Лінку.

Він навіть думати не смів про таку зустріч. Як же багато йому треба розказати Ліні.

А поки він дякував дітям за ці затишні гостини до юності.