ЧЕТВЕРО ДІТЕЙ

Старший брат Нелі нещодавно одружився, але радості від стосунків не мав: дружина не трималася хати, а бавити свого первістка навіть не збиралась. Тому чорна смуга отак жирно пройшлась по їхній родині. Наче хтось напсьочив з тим особистим щастям. Батьки сподівалися: якщо в сина не склалось, то, може, хоч у донечки все буде якось не так.

Що ж, народилась у Нелі дуже гарна дівчинка. Гуляла з нею в парку, як із молодшою сестричкою. Обоє мали якийсь такий наївний вигляд, невинний, безборонний. Бабця допомагала виховувати. Ніхто і словом ніколи не дорікнув, що дитина росте без батька, а злим язикам скоро позатикали пельки.

Неля з ранніх років була працьовита, сумлінна, скромна. Може, саме тому ні сусіди, ні язикаті родичі не мали за що вкусити дівчину. От до її старшого брата завше були претензії: відвуркувався, людей не любив, з дівчатами особливо не зустрічався. Дивувались, як хлопець узагалі одружився, і то так раптово, ніби йому горіло… та й підгоріло.

Нелі всі бажали щастя, а все он як сталося. Чи добре, чи не так, як бажалося… Життя не кіно, назад не відмотаєш. Дитя не іграшка, не віддаси й не забудеш.

Про те, що Неля сама виховує доньку і живе з батьками, знали всі. Знав про це й Іван, який у свої майже 40 років ще парубкував. Хоч сам із себе був пристійний і добрий, увагою не обділений. Та вподобав собі Нелю і одного дня таки освідчився їй. Неля довго вагалась: не звикла жити з чоловіком, та й донечці уже минуло десять років. Іван не форсував подій, дав час Нелі подумати, все зважити і… Лише за рік Неля сказала йому: «Так».

Відтоді Неля ще жодного разу не пошкодувала про те, що погодилась на шлюб з Іваном. Він виявився добрим господарем, турботливим чоловіком і суперовим батьком для їхнього синочка. Малий Богданчик – то був промінчик у їхній родині! Люблене дитятко, пестунчик і пустунчик! Старшій сестриці малював у зошитах, робив безлад у її речах, але сестричка теж любила Богдасика безмежно!

Зрештою, Нелина дівчинка виросла дуже гарною і здібною. Уже й школу закінчувала, збиралась вступати до училища. Поїхала до великого міста і… повторила мамину долю.

У неповних 18 років якось так блискавично закохалась у Руслана, розписались. Рік за роком народила двох донечок. Довелось їй поєднувати навчання з материнством, але після року такого інтенсиву взяла академку і поїхала з немовлятами до батьків. Тоді вже не було Нелиної мами, а на руках залишався хворий батько, майже дорослий Богданчик і…

З’ясувалось, що Руслан не був готовий до батьківства у свої неповні 19. Не склеїлось у них, злякався, втік до своєї мами. Потім, кажуть, перевівся в інше місто. Гукати його не стали – розлучили заочно. Нелина донька поїхала здобувати освіту, дівчатка залишились із бабцею й дідусем. Ну, як бабцею?! Адже тій бабці раптом 36 років.

Згодом внучки пішли вчитися в ту саму школу, що і їхня мама. Богданчик уже закінчував навчання і готувався вступати до інституту. Дівчатка пішли в один клас – так було зручніше, хоч одній уже минуло сім, іншій – лише шість. Разом вчилися, разом додому ходили. І потім разом вступили на архітектуру! Надзвичайно здібні діти! Дуже гарні, люблені, доглянуті.

Нелина донька поїхала на заробітки й залишилась у Європі на багато років. Ні, вона не стала мамою-зозулею. Жінці дуже бракувало її донечок. Вона пересилала їм гроші й подарунки, але нікому не розказувала, як ночами плакала через те, що не може бути з ними, не бачить, як вони ростуть, не водить їх за ручки. Жінка виховувала чужих вередливих дітей, але знала, що її дві крихітки під надійною опікою. Зрештою, гроші зайвими не бувають. Ті гірко зароблені гроші підтримали родину в непрості часи. Дівчатка завжди були гарно вдягнені, нагодовані, виховані. І це найважливіше.

От так і сталось, що Неля, особливо не мріючи про багатодітну родину, стала з Іваном мамою чотирьох дітей.