ВЕСНЯНІ МЕТАМОРФОЗИ

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

06 березня 13:09

627

Джерело: Газета «Життєві історії»

Історії з життя

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Абрикоси в Бердичеві відцвіли, а вишні ось-ось вибухнуть молочно-білим цвітом. Усе навкруги оживає. Господь усипав землю бірюзою молодесеньких пагонів травички, поміж якої вже починають зирити в небо жовті квіточки кульбабок на довгих ніжках-квітконосах.

Весна! Вона пробуджує природу, підтверджуючи круговерть земного буття. Для людини ця пора року теж важлива: кров пульсує в жилах жвавіше, мозок, прокинувшись від зимової сплячки й отримавши велику дозу адреналіну, починає заново будувати свою нову химеру надії на щастя, бо лише весна стверджує, що життя вічне, а любов солодка, як мед.

Сьогодні вихідний. Зранку Натан Ісайович Гербах був у піднесеному настрої, бо готувався до цієї події, свого освідчення, вже давно, і ось тепер усе має бути вирішено остаточно й безповоротно.

Він ще вчора вийняв із шафи свій чорний габардиновий костюм, до якого не доторкався майже три роки, відтоді як не стало його дружини Рози. Роздивився, пригадав щасливі миттєвості життя, пов’язані з костюмом, приміряв штани – виявилися трохи послабленими в талії, випрасував гарненько. І вже розглядав себе в дзеркалі, пильно вдивляючись у своє відображення.

Натан Ісайович вгледів перед собою одягненого з претензією на парубка чоловіка, що на декілька десятків років заблукав у прижиттєвій сутолоці. На нього дивився витрішкуватими розумними очима з-під кошлатих брів сивочолий, з трішечки обрезклими щоками, м’ясистим, з горбинкою носом чоловік. У молодості золотаве волосся зараз було вицвілим до сивини й стирчало непричесаним пушком. Натан Ісайович плюнув на долоні, потім старанно приліпив чуб до білої у рудих пігментних плямах шкіри тім’я і задоволено всміхнувся сам до себе. Краватки він не носив, а ось жилетку, трохи потерту на злегка випуклому животі, одягав завше, бо лише вона була для нього обов’язковим атрибутом одягу, і в повсякденному житті, і на свята, беззаперечно підкреслюючи його вишуканість і національну ідентичність. Віддзеркалення йому сподобалося. Останнім штрихом наочності стала хустинка, що звабливо визирала загостреним білим краєчком з нагрудної кишені піджака. Потім чоловік прикрив невиразну чуприну чорним, у тон костюма, широкополим старомодним капелюхом і рішуче взявся за дверну ручку.

Донька Елеонора вже обридла Натанові Ісайовичу своїми по-жіночому розумними натяками на облаштування вдівцевого життя-буття. Вона, таткова улюблениця, бажала йому здоров’я і довголіття, аби й самій якнайдовше почуватися в цьому жорстокому світі дитиною. «Самотність чоловіка завше веде до втрати сенсу життя, – казала вона благальним тоном. – Хіба мало в нашому місті гідних вашому статусу жінок? Ви (вона завше зверталася до татка на «ви») лише озирніться навкруги, адже життя, сповнене див, вирує, а ви йому подайте знак, що ви є, що ви його любите, і воно обов’язково надасть вам ще один шанс бути щасливим».

«Ох, ці жінки… – думав він. – Так і намагаються не пранням, то катанням накинути чоловікові на шию шлею, щоби він ненароком не схарапудився або не впав у депресію».

З Олімпіадою Йосипівною вони познайомилися випадково, на Бердичівському фестивалі – показі собачої краси, який відбувався на території міського палацу культури просто неба, куди заради цікавості чоловік ходив щовесни. Свого собаки в нього ніколи не було, але любов до братів наших менших зберіг ще з дитинства, коли грався з цуценятами в селі, де вони всім сімейством влітку відпочивали.

Саме там, на фестивалі, Натанові Ісайовичу сподобався неймовірної краси собака, що народився зі зморшками – шарпей. На господарку навіть не звернув уваги, бо песик незвичайної китайської стародавньої породи його просто зачарував. Він, мов схиблений, не відходив від цієї парочки – жінки й собаки, доки Олімпіада Йосипівна не відвернула його від любування твариною запитанням:

– Вам сподобався мій песик?

Натан Ісайович перевів погляд із собаки на жінку. На нього дивилися питливі, лагідні, сповнені любові очі вже немолодої жінки, одягненої в давнішнього покрою пальто з джерсі.

– Я в захваті від вашого друга. Це на сьогоднішньому показі найкращий собака, – на одному диханні вимовив схвильовано.

– Вам подобається ця порода собак? – жінка усміхалася, сповнена задоволення від похвали її улюбленця. Олімпіада Йосипівна відразу відчула в незнайомому чоловікові тугу, а можливо, і якусь приреченість життя на страждання. – Схоже, ви одинак. То заведіть і собі друга чи подругу…

Вона, зрозумівши двоякість сказаних слів, знітилася.

– О ні. Я вже занадто давнішній для серйозних стосунків, – також з двояким значенням відповів Натан Ісайович.

Двоє немолодих людей, обмінявшись декількома репліками, відчули якесь тепло, що, поки несвідомо, несли одне одному.

– Любов до братів наших менших не знає вікових сенсів. Правда, Жоресе? – звернулася вона до собаки, який уже почав хвилюватися, що господарка занадто уваги відводить якомусь чужинцеві. – Ну-ну. Заспокойся. Зараз у нас основна процедура – обміри фізичних даних, – знову промовила вона з двояким сенсом, як здалося Натанові Ісайовичу. – Після офіційних процедур ми можемо прогулятися парком, а ви – насолодитися близькістю до Жореса.

Розмова кружляла навколо китайської собачої породи шарпей, яку 1978 року занесли до Книги рекордів Гіннеса як найрідкіснішу породу собак у світі. Здавалося, що Олімпіада Йосипівна знала про свого собаку все.

– А вам відомо, що означає в перекладі з китайської «шарпей»?

Натан Ісайович лише здвинув плечима.

Він говорив мало, здебільшого слухав, поглядаючи питливо на свою супутницю. Олімпіада Йосипівна мала зовсім протилежний зовнішній вигляд, аніж його покійна дружина, – він несвідомо порівнював їх у своїй уяві. Його Роза, дочка бакалійника Якова Мойсейовича, завжди була в тілесах, – саме в пишних формах тіла вбачала жіночу красу і повсякчас була задоволена собою. Вона й онуку Злату годувала досхочу всілякими солодощами та смаженими і печеними витребеньками, на які була справжньою майстринею, а коли та виходила погуляти з подружками у дворі, то всідалася в кухні біля вікна, звідки відкривався краєвид на внутрішнє подвір’я, і пильнувала онуку, час від часу покрикуючи на весь двір: «Злато, сонечко! Не бігай, бо схуднеш!».

Олімпіада Йосипівна була прямою протилежністю Рози – струнка, незважаючи на роки, рухлива і освічена.

– Вас не стомлює моя балаканина? – запитала Олімпіада Йосипівна, помітивши смуток на обличчі свого супутника.

– Ні-ні, продовжуйте, – ніби отямившись, відповів Натан Ісайович.

– «Пісочна шкіра» – як вам це подобається?

– Дуже дивний переклад, до речі, як і все, що стосується китайського. Нам завжди було важко зрозуміти і їхню мову, і їхню філософію сприйняття життя як такого.

– О, ви маєте рацію. Навіть по цій прекрасній породі собак прокотився каток «культурної революції»: порода шарпей зазнала справжнього собачого геноциду – її повністю винищили як символ привілейованого класу. Залишилося тільки декілька послідів на Тайвані. Потім був надзвичайно довгий процес відродження породи, але то вже генетика.

Після цього випадкового знайомства вони почали зустрічатися у вихідні, разом вигулюючи собаку. Гармонійно доповнювали одне одного, і це вже були не прогулянки звичайних друзів, а щось серйозніше, що назвати любов’ю було б занадто фамільярно – це були прогулянки душевно близьких самотніх сердець. Вони в час розлуки відчували порожнечу й губили сенс життя. Жорес уже сприймав Натана Ісайовича за друга і завжди мав намір лизнути його своїм шершавим синьо-чорним язиком, коли той починав пестити його гіпопотамову мордочку. Вони вже знали все про їхнє минуле життя. Але переступити останній рубіж, щоб промовити священні слова, Натан Ісайович ніяк не осмілювався.

– Може, зайдете до мене на чашечку чаю? А я познайомлю вас зі своєю сім’єю, – одного разу рішуче пішла в наступ Олімпіада Йосипівна. Вона кокетливо поглянула Натанові Ісайовичу в очі, що по-бешкетницьки зирили на неї з-під насунутого до брів капелюха.

– Дякую за запрошення. Можна випити, але сьогодні я не готовий до офіційного чаювання, – якось невпевнено відповів Натан Ісайович. Він знав, що його подруга вже давно схоронила свого чоловіка – вченого-ядерника, який більшу частину життя присвятив випробувальному полігону на Новій Землі, а зараз вона мешкає у своїй п’ятикімнатній квартирі-«сталінці» разом із сім’єю доньки. Онуків уже підняла на ноги, можна подумати й про особисте життя, але донька мертвою хваткою вчепилася за квартиру, відгородивши матір домашніми турботами від зовнішнього світу.

– Ну то збирайтеся з думками. Я чекатиму вас того вихідного у себе вдома. Гаразд?

Чоловік хвацько підняв капелюха над головою на знак згоди.

– «Чай не п’єш, звідки силу береш?» – запитав чайханник подорожнього, – з іронією в голосі промовив Натан Ісайович. Він уже вирішив сказати Олімпіаді Йосипівні головні слова…

Двері відчинила Олімпіада Йосипівна. Вона була одягнена у квітастий сарафан, злегка хвилясте посивіле волосся підібране в старомодну зачіску з ґулькою на потилиці. Очі прискіпливо вдивлялися в постать по-святковому одягнутого чоловіка.

– Заходьте, будь ласка, – запросила гостя.

Вони доволі стримано привіталися.

– Мамо, хто там? – почувся незадоволений жіночий голос з глибини квартири.

– Мирине, це до мене.

З кімнати навпроти вхідних дверей вийшла статна молода жінка. З її здивованого погляду на незнайомця було зрозуміло, що вона не знала про візит гостя або майстерно вдавала своє здивування. За нею виринув Жорес і як до давнього знайомого ткнувся мордою гостеві в холошу штанів.

– Мир вам, – привітався Натан Ісайович, доторкнувшись правою рукою до краєчка свого диковинного капелюха.

– Добридень, – відповіла жінка.

– Це моя донька, Мирине.

– Познайомся, люба, це Натан Ісайович.

Гість поважно вклонився.

«Або зараз, або ніколи», – пульсувало в голові Натана Ісайовича.

Мирине візит незнайомця і його таке зворушливе представлення застали зненацька. Вона свій здивований погляд декілька разів перевела з мами на гостя і навпаки.

Натан Ісайович, глибоко вдихнувши, пішов у наступ «цитаделі»:

– Мирине, я кохаю вашу маму! І прийшов, щоб попросити у вас її руки, – на одному диханні твердим, упевненим голосом промовив Натан Ісайович.

Олімпіада Йосипівна вмить знітилася і зашарілася, як дівчинка. Слова Натана Ісайовича приголомшили всіх, навіть його самого. Хтось у глибині квартири закашлявся. Мирине здригнулася, ніби її стьобнули батогом. Вираз її обличчя з байдужого миттєво змінився на злий погляд домінантної самиці.

– Мамо, мені терміново потрібно з тобою поговорити наодинці, – тоном наказу прошипіла Мирине. – Вибачте, – звернулася вона до гостя, – але ця розмова зараз не на часі, – ніби окропом ошпарила вона Натана Ісайовича.

З кухні линули голоси жінок, які боляче ранили душу невдалого нареченого.

– Ти можеш мені пояснити, що це все означає? – майже кричала Мирине. – Чи ми для тебе тут зайві? Ти мене з Фімою і дітьми хочеш виставити надвір, як неподобних байстрюків, щоб улаштувати своє особисте життя? Скажи, що ти задумала?

У кімнаті навпроти щось дзвякнуло, але ніхто не подавав голосу.

– Я… я запросила свого доброго знайомого лише на чашку чаю, – ніби оправдовувалася Олімпіада Йосипівна. – Ми про заручини не домовлялися.

– Ах, не домовлялися! Тоді що цьому пристаркуватому жиголо від нас треба? Га? Ти лише свідомо глянь на нього – це ж типовий шлюбний аферист, у якого за душею немає ні ламаного гроша. Він прийшов, щоб твоїми руками пограбувати нас! Він уже й до собаки ключа знайшов! Ми пропали!!!

Мирине слів не добирала, голос її звучав загрозливо для того, хто стояв біля вхідних дверей. Натан Ісайович був згоден вислухати все, навіть образи, але слова про його злиденність боляче зачепили його самолюбність. Для чоловіка було незрозумілим, як це він, доживши до його віку, може бути без копійки за душею.

– Заспокойся, ми лише вип’ємо по чашці чаю і все…

– Краще б ти напоїла його царською* горілкою, – Мирине від злості вже не тямила, що говорить.

– Що?! Що ти сказала? – Олімпіада Йосипівна ридма вискочила в коридор, за нею – оскаженіла донька. Жорес винувато позирав на гостя.

Натан Ісайович був готовий прийняти удар.

– Вибач нам, Натане, – крізь сльози промовила Олімпіада Йосипівна, – справді, твої слова зараз не на часі.

– Я вас розумію, а ось слова про жиголо і тому подібне – це несправедливо. Я справді не мільйонер, але за свої сорок років, пропрацювавши директором міськкоопторгу, щось залишив і собі, і щоб дружину прогодувати. Дякую за відверту розмову, – Натан Ісайович вклонився жінкам і вийшов з квартири, спокійно зачинивши за собою двері.

Їхня розмова телефоном була схожа на змову.

– Ти не хвилюйся, будь ласка, я все передбачив, – наполегливо гнув свою лінію Натан Ісайович. – І не забудь узяти із собою паспорт, бо іноді жінки мають звичку щось забувати у відповідальний момент, – давав він останню настанову Олімпіаді Йосипівні.

В обумовлений час весільний білий лімузин, чимось схожий на породисту таксу, зупинився біля жіночки, яка нібито когось чекала, але, вздрівши диво з двома схрещеними обручками, здригнулася, притисла свою дамську сумочку до грудей, ніби захищаючись нею від чогось непередбачуваного. Двері лімузина відчинилися, чоловік, одягнений по-святковому, поважно вийшов із салону й підійшов до жінки.

– Мир тобі, моя зірочко! – привітався він, простягаючи свою руку до її долоні.

– Навзаєм, – скромно відповіла жінка, ховаючи погляд від нареченого, дотримуючись старовинного ритуалу нареченої.

– Ну що, з Богом?

Шофер відчинив двері салону для молодих.

– Благослови нас, Господи, – прошепотіла наречена.

Весільний лімузин, злегка погойдуючись на зранених дорогах після весняних паводків, ніби плив залюдненими вулицями Бердичева на заздрість заклопотаним мешканцям. Йому вслід усміхалися перехожі, а молоді неціловані дівчата мріяли про свого принца в білому лімузині.

* Суміш азотної і соляної кислоти

Дякуємо за вашу передплату онлайн!