Історії з життя
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
– Людмило Миколаївно, вам заварити чаю? – Світлана, зовсім молода медсестричка, зі співчуттям подивилася на свою шефиню. – Третя ж операція за день.
– Так, прошу. Треба відпочити.
– Із чебрецем?
Людмила втомлено всміхнулася й кивнула.
Світлана принесла чай, поставила його на стіл і тихенько зачинила за собою двері. Чашка гріла руки, аромат м’яко заколисував тривоги. Озноб, що завжди був у неї від знесилення й напруження, почав нарешті відступати.
Дитинство Люди пахло чебрецем. Вона пам’ятала, як бабуся сушила його, розклавши на скрині. Дівчинка брала крихкі стеблинки й розтирала їх у долонях – так аромат ставав ще сильнішим. Бабуня зналася на травах, і чебрець був не єдиною травою, що густо пахла на всю хату. Але чомусь саме він став тим спомином, який тоненькою, проте міцною ниткою єднав її дитинство із цим днем.
Жили вони з бабусею на самому краю села, там, де починався ліс. Маленькій Люді здавалося, що їхня хата, як оті дубки, виросла із жолудя. Уночі було чути, як вона поскрипувала всіма стінами, ніби дерева в лісі. Сонце любило їхню хату. Рано-рано заглядало в шибки й будило їх. А ввечері, коли його вже майже не було видно за густим лісом, рожеві промені пробивалися крізь дерева і яскравими вогниками спалахували у вікнах.
Саме тоді до них приходило найбільше людей. Бабуся була знахаркою. В селі за спиною її звали ворожкою. Односельці й зовсім незнайомі, чужі люди благально заглядали в очі, а бувало, навпаки, старанно відводили погляд. І ті, й інші просили помочі – собі або рідним. Бабуся щось шептала, давала із собою трави і настої. Було й таке, що, вислухавши чергового гостя, сердилася й мало не в шию виганяла його з хати. Після цього завжди бубоніла собі: «Хижі люди, ой, хижі…».
Коли нарешті люди розходилися, вона довго молилася перед старезною дерев’яною іконою. Люда ставала поруч, складала ручки і прохала в Бога лише одного – здоров’я бабуні.
Ріднішої та дорожчої людини в неї не було на цілому світі, і вона дуже боялася, щоб бабусечка не захворіла і щоб її ніхто не образив. Особливо лякали дівчинку оті «хижі» люди.
З усіма старенька була суворою і неговіркою. Лише з онучкою відтавала душею. Жінка вчила її варити вареники із суницями й розповідала казки. Голос бабусі плив хатою, як туман над водою, перемішувався із запахом трав і заколисував Люду. Казки були незвичайні – про Велеса, про Леля, про Ладу. Про Ладу дівчинка любила найбільше. Бо так називала її бабуня. Говорила, то її справжнє ім’я, воно дає силу і захист. А Люда хай буде – для людей.
Пам’ятає, як колись запитала:
– А чому в нашої хати немає курячих лапок? Вони ще виростуть?
Бабуня засміялася:
– Ладушко, а чому ти вирішила, що вони мають бути?
– Діти на вулиці казали, що ти Баба Яга. А значить, хатка в нас має бути на курячих лапках. Однак я знаю, що ти в мене найдобріша Баба Яга. Вони просто не розуміють. Мене теж обзивали… Відьмою…
Бабуся тоді сумно зітхнула:
– Квіточко моя, пробач їм. Вони справді не розуміють, та й, мабуть, уже не зрозуміють. Люди багато чого забули. Вони більше не чують ні дерев, ні квітів. Та й одне одного теж не чують… А ти – янголя, тебе Бог мені послав.
Одного разу, коли Люда була вже у восьмому класі, сталася несподівана для дівчинки зустріч. Після уроків на шкільному подвір’ї з’явилася немолода жінка. Вона почала хапати її за руки й голосити: «Доцю, рідна моя, впізнала мене? Маму Марину впізнала?». Від жінки дуже тхнуло горілкою.
Люда злякалася, забігла назад до школи. Чекала доти, доки ця навіжена не пішла геть. Вдома розповіла про все бабусі. Та спохмурніла і сказала:
– Ти вже доросла дівчинка, розповім усе, як було. То мама твоя приходила, справжня. Я тобі не рідна бабуся, Ладушко. Знайшла я тебе, недалечко від лісу. Ти сиділа в траві, край дороги. Манюня зовсім, рочки три. Замурзана, самі очі блищать. На руки тебе взяла, а ти на мене як глянула – всю душу вивернула. Принесла додому, нагодувала, викупала. Сорочку вдягла біленьку. Я одразу здогадалася, що ти Маринчина. Нещасна жінка. Батьки її від горілки пропали. Вона спочатку ще нічого – у колгоспі працювала, заміж вийшла, тебе народила. А потім лихо сталося: захворів і помер чоловік її, Микола. Тобі й року не було. Запила Маринка – майже щодня уже пляшку з магазину тягне. Кохала вона твого батька дуже, тужила за ним, як вовчиця. Сусіди бідкалися: дитя плаче, а вона, п’яна, спить. Отак ти й жила, сиротою за живої матері. Я тоді віднесла тебе додому. Просила Марину: «Забери дитину. Це порятунок, у неї очі янгола. Допоможу тобі горілку кинути, все добре буде». Вона тебе на руки схопила, притулила до серця, обцілувала всю. А тоді на долівку поставила і каже: «Мені вже нічого не допоможе. Пропаща я. Забери її і йди звідси!». Пішла я до сільської головихи, розповіла їй усе. Вона не раз мої пороги оббивала, то й довелося їй допомагати мені. Правдами й неправдами оформила тобі свідоцтво про народження й опікунство. І почала ти, Ладо, у мене жити. У мене ж ні дітей, ні онуків. Такі, як я, часто сім’єю розплачуються за дар свій. Та, видно, Бог зглянувся на мене. Років за п’ять Маринка десь у світи подалася, а це, видно, знов з’явилася. Вирішуй, дитино, що далі робитимеш. Та знай, що я люблю тебе, Ладушко, понад усе на світі.
Люда тоді довго не могла оговтатись. Пішла до матері, хотіла просто поговорити. Будинок, де вона жила, був обшарпаний, з вибитими вікнами. Марина, п’яна, спала просто на долівці, на брудному дивані хропів якийсь чоловік. Дівчина повернула назад, додому. Йшла, а сльози заливали обличчя. Ця жінка – її мама?! Її рідна людина, про яку вона іноді потай від усіх мріяла?!
Вдома бабуся нічого не сказала, лише пригорнула, як маленьку, й ніжно колисала. Аж поки сльози її висохли і біль втамувався. Більше Люда матері не бачила. Десь та зникла зовсім.
Дівчина закінчила школу, поїхала до міста й сама вступила до медичного училища. Хотіла повернутися до села фельдшером. Бабуся була вже зовсім старенькою. Влітку вона зовсім злягла. Люда не відходила від неї ні на крок. Іноді, як зовсім ставало нестерпно, одверталася й тихенько плакала, щоб вона не бачила. Бабуня гладила її по руці й казала:
– Не плач, Ладушко, час мій настав. Я вже між небом і землею. Ти сильна дівчинка, доля тебе жде нелегка. Багато людей урятуєш. Як не злякаєшся, не звернеш зі шляху свого, то щастя само прийде до тебе. Люблю тебе, моя квіточко. Не плач…
Багато років минуло відтоді. Люда працювала операційною медсестрою. Розуміла й відчувала, що може значно більше. Було неймовірно важко. Але вона все ж вступила до інституту і згодом стала хірургом. Стількох людей витягла з того світу! Казали, у неї справжній дар. Та із сім’єю не складалося. Увесь час і сили забирала робота, жоден чоловік не витримає такого. Начебто й вродлива, й успішна, а їй завжди знаходили заміну. Жінками, що мають час на кохання…
Приходила у свою порожню квартиру, вмикала телевізор, аби тільки не тиша. Коли зовсім було несила – туга й самотність обсідали з усіх боків, – їхала в село. Хати вже давно не стало. Одного разу туди залізли якісь волоцюги і влаштували там пожежу. Будинок зайнявся, як свічка. Тепер на тому місці ріс молодий дубок. А може, хата без господарки знову стала деревом. Люда стояла і слухала ліс. Чулося їй далеке-далеке: «Люблю тебе, Ладушко, не плач, моя квіточко»…
– Людмило Миколаївно, ви задрімали? – крізь сон вона почула Світлану. – Вибачте, вас тут питають. Брат тієї дівчини, яку ви прооперували.
У кабінет зайшов високий чоловік:
– Добридень. Я хотів би дізнатися, як моя сестра.
Вони зустрілися поглядами. На мить він затримав її руку у своїй трішки довше, ніж цього потребує звичайне привітання.
«Щастя саме прийде до тебе, Ладушко», – прошелестів тихим спогадом голос…
Дякуємо за вашу передплату онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
Життєві історії
Життєві історії

