ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»
191Життєві історії
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
Схилами білосніжних гір стікали чорні струмочки нічного неба. Перетворювались на розгалужене гілля і, зібравшись у потоки, застигали темними стовбурами дерев. Довкола блякло поблискувала хрустка сніжна кірка.
Квадроцикл обережно пройшов поміж дерев і зупинився на краю урвища. Михайло пильно вдивився в останні метри. Не бажав зірватись в урвище. Оманлива сніжна маса могла не мати під собою ґрунту.
Прикордонники роззирнулись. Далі шляху не було. Дві могутні гори утворювали між собою глибоку, густо пошрамовану відрогами ущелину. Цією непрохідною місциною пролягав українсько-словацький кордон.
Михайло поглянув через плече. Нуцу добув і передав йому прилад нічного бачення. Почекав кілька секунд та нетерпляче спитав:
– Чисто? Пішли далі!
– Геть не чисто! – заперечив Михайло і наказав: – Діставай нашу пташку.
– На мою душу, – щиро здивувався Нуцу та потягнувся до валізки квадрокоптера.
Зістрибнули у сніг. Розклали валізу, увімкнули пульт. Екран зеленувато замерехтів. Дрон із вмонтованим тепловізором стрепенувся та спурхнув увись.
– Тебе звідки перевели? – спитав Михайло. – Закарпаття?
– Солотвино. А що?
– Ім’я незвичне?
– Румунське.
Врешті в поле зору «пташки» потрапили живі істоти. Екраном попливли блакитні примари. Дрон завис, спостерігаючи за пересуванням нічної зграї.
– Лісові демони, – усміхнувся Михайло.
– Вовки? – уточнив Нуцу і несвідомо перейшов на свій рідний говір: – Бог би їх побив. Се-се з долі мечуться горі такими снігами на словацький бік.
(З долі мечуться горі – здолу вибираються наверх.)
Михайло інтуїтивно зрозумів, про що йдеться, та промовив:
– У вовків власні кордони. На наші вони не зважають. Ми патрулюємо свою територію, вони – свою.
– Стрічав їх?
– Нє, – усміхнувся Михайло, зробив кілька маніпуляцій на пульті й додав: – Не маю бажання. А ти?
Нуцу лише гмикнув і жестом поманив до себе дрон, наче ручного птаха.
***
– Скромненько, – констатував Дмитро.
– Нормально, – відмахнувся Кирило і просунувся до двоярусного ліжка в тісній гостьовій кімнаті хостелу. – Скільки нам тут?! Дві ніченьки. Головне – тепло! І просушитись можна.
Дмитро зазирнув у душову кабінку.
– Тут, щоб помитись, одною ногою треба в унітаз стати.
Кирило крякнув смішком, але нічого не відповів.
Спустились і вийшли назовні. Під ногами рипнув сніг.
– Глянь, як мальовничо, – Кирило розкинув руки, окреслюючи карпатські краєвиди. Помітив собаку, присів і простягнув до нього долоні: – О! Який красунчик!
В обійми застрибнув здоровенний сенбернар. Завалив чоловіка на спину, заслинив і, задоволений своїм учинком, питально поглянув на наступну жертву. Дмитро розсміявся та поманив пса до себе.
– Це Волох. Дуже гостинний собака.
Чоловіки озирнулись на голос. З-за рогу вийшла хазяйка. Поправила темні пасма під каптуром та зупинилася поряд. Приємно усміхалась.
– Ваш? – запитав Кирило, усе ще борсаючись із собакою.
– Ні. Єгерський. На відміну від свого господаря, надзвичайно привітний. Щойно до нас хтось заїжджає, він уже тут. Чує людей за милю.
Марія відтягнула Волоха і присіла. Продовжила:
– Волох – це не просто волоцюга. Він волонтер-рятувальник, – почухала пса за вухом і додала: – Гасає від нас на прикордонну заставу, звідти – до господаря. Наче ніде й водночас усюди.
– Єгер десь неподалік мешкає? – спитав Дмитро. – Ми, крім вашого санаторію, тут нічого не бачили. Ліси й гори.
Жінка проігнорувала запитання і спробувала перевести тему в інше русло:
– Дорога лише одна. І то кострубата. Тут ніхто не будується. Місцевість безлюдна. Туризм не розвивається. Прикордонна зона, – встала. – Самі знаєте, скільки мороки, щоб отримати дозвіл на перебування. До нас хіба влітку можновладці приїздять. Скуштувати дикої природи. Але це вазони, а не туристи. За паркан рідко хто виходить. Шашлик, пиятика. А взимку хіба такі, як ви – екстремали. І то вже кілька років нікого не було.
– Так єгер у вас базується? – вчепився Дмитро.
– Зовсім ні, – у привітному голосі промайнули напружені нотки: – В горах, серед лісу. Відлюдькуватий дядько. Затариться солярою, продуктами і зникне на кілька місяців. Бродить посеред верхів. Видно, що йому звірі миліші за людей. Мов той дикий вовк.
Марія якось неприродно, награно потяглась і вже без усмішки мовила:
– До речі. Є тут і вовки, і ведмеді. Якщо натрапите на сліди, тікайте якнайдалі. Я серйозно. Зараз зима. Вовки голодні.
– А ведмеді? – уточнив Кирило чи то жартома, чи то серйозно.
– Ведмедів тут є три. Сплять. Шатунів немає. Проте… ну ви розумієте?! Якщо розбудите… Спросоння рідко хто в доброму гуморі…
– Зрозуміло, – повільно промовив Дмитро.
Помовчали, і Марія, щоб уникнути затяжної, ніякової паузи, спитала:
– Виходите завтра на світанку?
– Вдосвіта! – вигукнув Кирило. – Хочемо повернутись іще до темряви. Навіть не знаю, кого більше боятись – вовків чи єгеря!
Розсміялись.
Кирило вибрався на більш-менш горизонтальну ділянку й зупинився. Незграбно затупцяв лижами, повертаючись до Дмитра. Той позаду гриз рукавичку і поправляв голими пальцями праве кріплення. Механізм зачепився за корягу та перемкнувся з режиму «ходьба» в режим «катання». П’ята застрягла в ложі, і це позбавило змоги вільно бігти на лижах. Довелося зробити невеличку технічну перерву.
– Що там? – гукнув Кирило.
Дмитро відповів кивком голови. Підвівся, надів рукавички. Мовив:
– Холодно, собака! Пальці геть заніміли.
– Ага. Тому треба ворушитись, – погодився Кирило і, всупереч самому собі, продовжив балачку: – Поглянь на дерева. Таке враження, ніби гілки – це потічки, що витікають з неба і збираються в потоки стовбурів, які стікають у дірки на схилах гір.
– Потім поему складеш. Пігнали! – скомандував Дмитро, обійшов товариша й одразу зупинився. – Кирюхо! Опусти рильце. Тут он…
Вздовж схилу тяглась акуратна вервиця свіжих слідів.
– Як на мене, то не зайці, – після тривалої паузи прокоментував Кирило.
– І не ведмеді, – погодився Дмитро, – але слава Богу, що не єгер!
Кирило не оцінив гумору. Відштовхнувся палицями й рушив. Кинув через плече:
– Ти хочеш пережити захопливу зустріч із вовками?
– Не факт, що ми її переживемо, – відгукнувся Дмитро й рушив за товаришем.
Неприємна, їдка тривога штовхала в спину, і лижники не надто переймались доцільністю напрямку. Врешті виринули на узлісся. Зупинились. Дмитро брутально вилаявся.
Попереду височів крутий, скелястий підйом. Друзі мовчки зирнули ліворуч. Там, звідки прогнав їх страх зустрічі з вовками, білів засніжений пологий відріг – легкий шлях на гірський хребет. Недалеким схилом, мов кепкуючи, танцювала напівпрозора віхола.
– Ех! – видихнув Дмитро.
Скинув наплічник і, змирившись із долею, почав відстібати снігоступи. Кирило поправив захисні окуляри. Прикинув подумки можливий маршрут. Ехнув, вторячи приятелеві, і скинув свій рюкзак.
Попереду чекав довгий, виснажливий підйом.
Дмитрові ніяк не вдавалося втримати жвавий темп колеги. Незважаючи на снігоступи, він що четвертий – що п’ятий крок провалювався однією ногою у сніг. Часто по саме стегно.
Діставшись до виступу, присів перепочити. Поглянув угору. Силует Кирила неупинно віддалявся. В голові промайнуло щось про гірських козлів, але недоречні думки одразу видув потужний порив вітру. Потрібно було рухатись.
Дмитро роззирнувся. Західним схилом тягнувся скельний траверс. Довгий, але пологий. Дмитро задумався. Відтягнув мокру від поту та слини бандану, сплюнув і наважився ризикнути. Підвівся та рушив, відхиляючись від обумовленого маршруту.
Один негаразд змінився іншим. Обдуті вітром скелі не містили снігових пасток, проте вкрилися товстим шаром слизького льоду. Ковзаючись та вкриваючи прокльонами свій шлях, Дмитро вибрався на хребет. Потішився зустрічному вітру та посунув до вершини.
Згідно з розрахунками, Кирило мав вийти назустріч.
Розрахунок не виправдався. Друга не було. Дмитро загукав. Крик розпорошився серед поривів вітру. Навіть самому Дмитрові це здалося безпомічним шепотінням.
Картаючись за власну тупість, Дмитро попхнув в обхід вершини. Туди, звідки мав піднятись Кирило.
Обігнув виступ та ввалився в неглибоку нішу. В затишному сховку лежали спорядження, видобутий назовні термос і… все. Самого Кирила не було.
Дмитро усміхнувся. Скинув наплічник. Протер скельця захисних окулярів і вирушив на пошуки товариша, що також шукав його самого.
Кирило стояв кількома виступами нижче. Пильно вглядався у скельні западини. Вагався, що робити далі. Зробив крок додолу. Нерішуче зупинився. Озирнувся, щоб оцінити, наскільки він віддалився від місця привалу.
Вгорі, на тлі небесної блакиті, маячив Дмитро. Жестикулював і волав щосили, але до вух товариша долинало лише підвивання вітру. Кирило пригрозив колезі кулаком і рушив назустріч.
Захищена ніша видавалася Кирилові лоджією в дивакуватому театрі природи. Тут, у затишку, було приємно слухати, як на відстані витягнутої руки лютує біснувата опера вітру.
Сьорбнув чаю та повернувся до приятеля:
– Ти так більше не тупи! Я вже подумки тебе…
– Згоден! Прийняв! Каюсь! – Дмитро демонстративно похилив голову на знак визнання свого проступку.
– Йди сюди. Красунчик!
Від несподіваного заохочення Дмитро сіпнувся, посторонився і пролив чай. Підвів очі. Здоровенний сенбернар наполегливо обнюхував Кирила. Закінчив перевіряти й так само нахабно обстежив Дмитра. Переконався, що туристи цілком здорові, без ушкоджень кінцівок та перебувають у доброму гуморі. Вмостився на виході. З докором поглянув на Кирила, потім перевів погляд на Дмитра.
– Пробач, Волоху, – перепросив Дмитро і звернувся до колеги: – Ти думаєш, він нас почув і прибіг рятувати?
– Та дідько його знає? Тут за метр ні чорта не чути. Може, занюхав?
– Угу. Диви, яка в нього крута аптечка. Цікаво, що там? Який набір?
На спині в собаки був добре закріплений рюкзачок із символічним червоним хрестом. Кирило простягнув руку, але собака обурено підвівся. Ще раз контрольно обнюхав лижників і поспішно зник. Дмитро провів поглядом пса. Задумливо мовив:
– Мені здається, це був не Волох.
– Мені теж, – Кирило закрутив ковпачок-чашку на термос та заштовхав його в наплічник.
Відпочинок і перекус надали сил. Вітер дув у спину. В зеніті усміхалося сонце. Лижі впевнено ковзали по засніженому хребту.
Зупинились. Кирило зняв маску і вказав на схил:
– Ось наша траса!
– Божественно! Наживо ще крутіше, ніж на відео, – Дмитро поклав руку на плече товариша. – Кирюхо! Ти бог! Це буде реально крутий спуск.
– Верховний, до речі, бог, – поправив Кирило. – Перекус. Пересцик. Вмикаємо камери Go-pro і погнали. Нас чекають незабутні враження.
Дмитро не відповів. Похилив голову набік і подивився кудись удалечінь. Кирило простежив за його поглядом.
На сусідній перевал акуратним строєм підіймалася зграя.
– Це наче… не вовки? – промурмотів Кирило.
– Наче і не зайці, – погодився Дмитро.
– Головне – не ведмеді з єгерем.
Дмитро скосився на приятеля. Рохнув смішком і заходився готувати спорядження до майбутньої гонитви за адреналіном.
До контрольно-пропускного пункту наблизився мікроавтобус.
Михайло підняв жезл. Авто підкорилось і поволі загальмувало. Нуцу підступив, жестом попросив опустити вікно. Видав стандартне привітання та взяв на перевірку документи. Михайло поруч вбивав у планшет номер автомобіля.
Прикордонники мляво стримували позіхання. Після місяця виснажливих нічних патрулів служба на контрольно-пропускному пункті здавалася нудним раєм. Трафік – дві-три машини на добу. Переважно місцевих.
Нуцу уважно роздивився світлини в документах. Неквапно двічі перечитав дозвіл на перебування у прикордонній зоні. Дослідив печатку, що підтверджувала в’їзд, і зітхнув.
Дмитро усміхнувся:
– Все добре?
– Добре! – відгукнувся Нуцу і, наче читаючи з папірця, промовив: – Мета відвідин – спроба зламати шию в недоступному для рятувальників місці!
Пригнувся, примружено оглянув туристів і вдавано співчутливо кивнув:
– Не вдалось!
Подорожні розсміялися. Кирило так само награним, винуватим тоном виправдався:
– Ми намагалися! Чесно.
Нуцу випрямився:
– Вовків не стрічали?
– Стрічали ми ваших вовків! – загиготав Дмитро. – З аптечками на хребтах. Цілу зграю.
– Це якісь тренування? – втрутився Кирило.
– Якими такими аптечками? – не зрозумів Нуцу.
Підійшов Михайло. Прикордонники перезирнулися. Дмитро пояснив:
– Так, собаки-рятувальники. Особин шість, може, сім. Там навіть один до нас прибився. Обнюхав, обслинив і повернувся до своїх…
Промова ввела прикордонників у ступор. Турист ніяково замовк.
– Може, то словацькі пси? Вони на кордон рухались… – почав Кирило, але осікся під надміру здивованим поглядом Нуцу.
– Які такі словацькі? – Михайло протер очі, наче проганяючи мару, й наказав: – Припаркуйтесь на узбіччі.
– Щось не так? – збентежився Дмитро.
– Все добре, – пояснив Нуцу. – Історія у вас напрочуд захоплива. Нам би послухати її детальніше.
У гуркіт генератора влився ледь чутний рик квадроцикла. Єгер насупився. Тривожно зирнув на вихід. Прислухався. Роки усамітнення відшліфували і без того чутливий слух.
Зовнішній шум затих. Підземну теплицю надалі заповнювало лише сольне гуркотіння генератора.
Чоловік повагався й неохоче відірвався від роботи. Відклав торбинку з урожаєм. Пройшов між конопельних рядів. Люмінесцентні лампи тривожно мерехтіли над наркотичною оранжереєю.
Єгер дійшов до люка. Обережно зняв його і за мить опинився в занедбаній пивниці. Зачинив за собою таємний прохід та накрив запліснявілим тентом.
Двері рипнули. На порозі пивниці стояла Марія. Єгер рушив до неї. Вийшли разом назовні.
– Ти щось знервований, – зауважила Марія.
Єгер повернув своє темне, порепане, наче з дубової кори, обличчя. Промовив:
– Собак довго немає.
Жінка вийняла з кишені масивний смартфон із вбудованою рацією. Відкрила додаток. На тлі топографічної мапи заблимало кілька червоних точок.
– Уже близько.
– Собак довго немає!
Цього разу фраза звучала погрозливо. Марія глитнула.
Єгер помовчав і спитав:
– Туристи?
– Ти перетворюєшся на параноїка!
Єгер не відповів, і Марія продовжила:
– Виїхали ще чотири, може, п’ять днів тому. Чого ти психуєш?
Чоловік мовчки оглянув свою садибу. Непримітний, загублений у густому лісі прихисток відлюдника.
Посеред двору недоречно чорнів Маріїн квадроцикл. Єгер несвідомо покривився. Жінка сприйняла це як докір.
– Ну, бачили вони щось там. Зграю собак-рятувальників. То й що? Навіть якщо комусь розкажуть? То що? – Марія нервово сіпнула плечима, наче хтось їй суперечив. – Вони вже у своєму рідному Дніпрі. Там хай хоч кому приповідають.
– КПП.
– Що?
– Контрольно-пропускний пункт. Прикордонники.
– Що прикордонники? Ну то що? Я не розумію, як їхня історія може зацікавити прикордонників. Ну бачили зграю. Здалека. Без людей. То що?
– Собаки.
– Що собаки? – не зрозуміла Марія.
– Собаки повернулись.
У дальньому кутку паркану заворушився сніг. Крізь спеціально оснащений отвір пробиралися пси. Єгер поманив ватажка. Зняв із нього рюкзачок та занурив усередину руку. Решта зграї нервово завовтузилась поодаль.
Усе було на місці. Словацькі партнери виконували свої обов’язки справно – гостинно зустрічали чотирилапих кур’єрів, добували з аптечок пакети марихуани, а натомість вкладали обумовлену винагороду в торбинку ватажка.
Ризик зустрічі каравану із прикордонним патрулем наближався до нуля.
Єгер досконало вивчив графіки та маршрути патрулів. Зграя йшла непрохідними для людей і техніки стежками. Ховалась під час шуму дрона, а тепловий силует у тепловізорі мало чим відрізнявся від вовчого.
Рука в торбині намацала пакет. Добула назовні. Чоловік затис рюкзачок під пахвою, роздер целофан і попестив великим пальцем верхню купюру. Зирнув на зграю та відзначив:
– Собаки знервовані.
Із роздертої целофанової обгортки випав ґудзик. Марія підібрала його зі снігу й налякано втупилася в єгеря. Той повільно питально звів брову. Жінка пояснила:
– Ма-аячок.
– Наш? – машинально спитав єгер, хоча розумів, що їхні навігаційні маячки вшиті в аптечки й не могли потрапити в пакет із грошима.
В пакет маячок міг потрапити лише з рук правоохоронців. А значить…
З-за паркана долинув гуркіт квадроциклів. Собаки заметушились і винувато заскавуліли. Єгер лише зневажливо поглянув на зграю. Криво посміхнувся і жбурнув на сніг пачку фальшивих банкнот.
Розчахнулася брама. Увірвались спецпризначенці. На снігу поміж збентежених тварин поруч квадроцикла ліниво перекидались купюри. Генератор гуркотливо насміхався з безуспішних пошуків господарів покинутої плантації.
Дякуємо за вашу передплату онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
